(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Номер дев'ять
Мене звуть Артем Миколайович Соколов. Мені двадцять два, я знімаю квартиру на околиці Києва і працюю веб-дизайнером.
І якщо ви читаєте ці рядки, я вже мертвий.
На початку цього року я розійшовся з дівчиною після трьох років стосунків. Сварки, образи, потім холодна відстороненість, нарешті розрив і переїзд залишили мене емоційно спустошеним.
Знявши однокімнатну квартиру, я почав проводити весь свій час за комп'ютером, формально відзначаючи перехід між роботою та прокрастинацією пляшкою пива.
Є міф, що під час депресії людині сумно і понуро. Це не зовсім так. Я не відчував постійних негативних емоцій. Просто і позитивних теж не було. Усе, що раніше приносило задоволення, в той момент дозволяло лише абияк вбити час.
Найгірше було вночі, коли перед сном я годинами лежав, дивлячись у стелю, і думав про те, чи є в мене хоч якась мета в житті. Хоч що-небудь, що б мотивувало мене продовжити існувати.
Моя подруга, Даша, кілька разів намагалася витягти мене кудись, щоб розбуркати, але наші спільні гулянки, які колись тішили, тепер здавалися якимись дратівливими і безглуздими.
Загалом, гадаю, ви вже повинні розуміти, чому я був готовий на будь-що, щоб повернути фарби у своє життя.
І такий шанс підвернувся ввечері 29 квітня, коли мені раптом написав Макс, мій приятель, який пропадав десь останні кілька місяців. Він сказав, що йому потрібна допомога, але розповісти про проблему зможе тільки особисто. В обмін він пообіцяв показати мені щось таке, що (дослівна цитата!) "переверне моє уявлення про світ".
Хоч це і пролунало доволі безглуздо, я не хотів втрачати шанс відволіктися, тому, повагавшись для вигляду, погодився і запитав, де зустрічаємося. Тут на мене чекав перший сюрприз. Замість запрошення в гості або в який-небудь бар, Макс скинув мені координати та інструкції, як туди доїхати. Зустрітися домовилися наступного дня о десятій ранку. Наостанок Макс загадково попередив, щоб я одягнувся у щось, чого мені не дуже шкода.
Точка збору була в передмісті, в районі, де я ніколи раніше не бував. Зацікавившись, я погуглив і виявив, що в тій місцевості раніше розташовувалася військова частина, а зараз залишилися тільки занедбані будинки, в яких мешкали лише бездомні та собаки. Мій інтерес це не задовольнило, але Макс навідріз відмовлявся пояснювати заздалегідь, що нас чекає, і в якийсь момент навіть огризнувся, мовляв, якщо я не готовий йому довіритися, можу не приїжджати.
Звісно ж, наступного ранку я приїхав.
Неабияк поблукавши, я таки вийшов до довгого іржавого паркану, біля воріт якого на мене вже чекав Макс із двома дівчатами.
Одну з них, вищезгадану Дашу, я знав давно - з нею, як і з Максом, ми дружили від самого дитинства, хоч і почали спілкуватися трохи менше, коли вона вступила в медичний і з головою поринула у навчання. Даша завжди була веселою та енергійною. Навіть того ранку, в якійсь дупі світу, серед весняної багнюки в сяючих білих кедах ("Але ж Макс попереджав про одяг", - подумав я тоді), переминаючись з ноги на ногу на холодному вітрі, вона випромінювала оптимізм і завзяття.
Перехопивши мій погляд, вона посміхнулася і підморгнула. Я подумав, що, можливо, вона погодилася на цю авантюру здебільшого в надії на те, що їй вдасться відволікти мене від похмурих думок, і я відчув легкий докір сумління.
Іншу, Олену, до цього моменту я бачив лише кілька разів на вечірках у свого друга. Олена була зеленоокою чорнявою красунею, що привертала погляди всіх хлопців у будь-якій компанії. Але незважаючи на увагу протилежної статі (навіть Максим намагався до неї залицятись щонайменше один раз), вона ввічливо припиняла всі спроби тісного спілкування.
Сам Макс, до речі, своїм виглядом справляв не найкраще враження. Блідий, зі змарнілим обличчям і в запиленому одязі, він виглядав неймовірно втомленим. Попри це, очі його горіли ентузіазмом.
- Ти як в універі постійно запізнювався, так і зараз, я дивлюся, - пробурмотів Макс невдоволено, коли ми привіталися, але по його обличчю читалося, що йому не терпиться нарешті розповісти, навіщо ми тут зібралися.
- Не скигли. Давай уже, розповідай, заради чого я сюди перся через усе місто зранку в свій законний вихідний, - відповів я.
Макс посерйознішав.
- Добре. Але перш, ніж ми почнемо, я хочу, щоб ви мені дещо пообіцяли, - почав він. Даша спробувала щось сказати, але Макс зупинив її жестом. - Я знайшов дещо незвичайне. Дещо, що не вкладається в нормальну картину світу, скажімо так. Я збираюся показати вам це, тому що на словах ви мені, швидше за все, банально не повірите. Потім я попрошу вас допомогти мені з однією проблемою, з якою я зіткнувся. Ви можете погодитися або, зрозуміло, ви можете відмовитися і просто піти, але так чи інакше я хочу, щоб ви пообіцяли, що нікому ніколи не розповісте про те, що побачите, якщо тільки я не дозволю. Вважайте це угодою про нерозголошення в обмін на можливість доторкнутися до дива.
- Сподіваюся, для того, щоб доторкнутися до дива, ти не пробував кислоту, як минулого разу... - нервово пожартувала Даша, натякаючи на студентські експерименти нашого друга.
- Я серйозно! - перебив її Макс, підвищуючи голос. - Пообіцяйте або їдьте просто зараз.
- Добре, добре, якщо для тебе це важливо, звісно, обіцяємо, - поквапився заспокоїти його я.
- Гаразд, - розслабившись відповів мій друг. - Тоді йдіть за мною.
Будівля, до якої він нас привів, відрізнялася від інших типових занедбаних п'ятиповерхівок військової частини. Вона була нижчою і мала великий парадний вхід, що розташовувався над широким ґанком із декоративним піддашшям. Макс пояснив, що в радянські часи ця будівля виконувала роль клубу.
Головні двері були забиті, але Макс пішов до бічного входу, відчинив його стусаном і повів нас усередину. За дверима знаходилися запасні сходи, а вбік йшов довгий коридор першого поверху.
Я очікував, що ми підемо кудись углиб будівлі, але Макс упевнено пройшов повз і почав спускатися сходами вниз. Нам нічого не залишалося, окрім як піти за ним.
Вхід у підвал закривали великі металеві двері, дужки яких скріплював навісний замок.
- Замок же, здається, новий, - невпевнено зауважила Олена. - Ти точно впевнений, що тут нікого немає? Я читала в інтернеті, що в цих занедбаних будинках зимують бездомні.
- Це я його навісив, - спокійно відповів Макс, дістаючи з кишені ключі. - Не хочу, щоб якась алкашня натрапили на те, що я хочу вам показати.
Замок клацнув і відчинився. Макс потягнув за ручку, і зсередини повіяло вогкістю і затхлим повітрям. Він скинув рюкзак із плечей і дістав звідти чотири заздалегідь підготованих ліхтарика. Промені світла прорізали темряву підвалу, і перед нашими очима з’явилося довге напівпорожнє приміщення, завалене якимось сміттям і древніми меблями.
- Це і є те диво, яке ти хотів показати? - саркастично підкреслила Даша, вказуючи на двометровий портрет Леніна, що стояв біля стіни.
- Той, хто чекає, завжди дочекається, - відповів Макс і не поспішаючи пішов до протилежного боку підвалу, маневруючи між купками мотлоху. Олена, зітхнувши, пішла за ним, освітлюючи собі шлях ліхтариком. Ми з Дашею, яка взяла мене під руку, замикали ходу.
Біля протилежної стіни Макс зупинився поблизу порожньої шафи, дуже старої на вигляд. На полиці шафи лежав масивний ключ. Макс підібрав його, поклав у кишеню, а потім повільно відсунув шафу.
За шафою були ще одні абсолютно непримітні двері. Максим штовхнув їх і, відчинивши, одразу ж приставив до них обшарпаний стілець, щоб їх не зачинив протяг. Не озираючись у наш бік, він пройшов у приміщення, яке відкривалося за дверима.
У повній тиші ми пішли за ним. Перед нами з’явився широкий коридор, що йшов у два боки. Як не дивно, він був освітлений кількома тьмяними лампами, що звисали зі стелі. Підлога і стіни, здавалося, були зроблені з якогось синюватого каменю, вкритого вологою, нібито ми перебували дуже глибоко під землею. Усе це виглядало дуже недоречно, якщо не сказати - сюрреалістично, якщо врахувати, що ми начебто все ще перебували просто в підвалі клубу радянської військової частини.
Через кожні кілька метрів у стіні коридору розташовувалася ніша з дверима. Макс підійшов до найближчих зліва, дістав підібраний раніше ключ, вставив його в замкову щілину і повернув. Двері відчинилися, відкривши нашим поглядам маленьку комірчину з електрощитком і ще одним проходом у дальній стіні.
Я почув якийсь поки ще дуже тихий, але поступово наростаючий гул.
- Цей підвал якийсь нескінченний, - вирвалося в мене.
- Зачекай, а як так вийшло, що ці двері ведуть не назад у той зал, з якого ми сюди потрапили? - раптом запитала Олена.
І справді, ця кімнатка навіть фізично не могла тут бути. Я застиг, намагаючись уявити в голові ешерівську архітектуру цього підземелля.
Максим проігнорував її запитання, перетнув комірчину, потягнув за засув і відчинив наступні двері. Ледь чутний гул перетворився на гучний шум, і крізь отвір я побачив, як повз нас тунелем промчав потяг.
Слідом за Максом, один за одним, приголомшені, ми вийшли на платформу.
- Як так? Це якесь секретне метро? - запитав я, озираючись.
Ми опинилися на кінці перону, що віддалено нагадував станцію метрополітену, оформлену в сучасному стилі, з пластиковими панелями неонових кольорів і великими екранами-табло, що показували час до прибуття наступного потяга. Неподалік від нас стояло кілька людей азіатської зовнішності в костюмах, які не звернули ані найменшої уваги на нашу раптову появу.
- Пиздець, - нарешті видихнула Даша. - Пиздець. Макс, не мовчи. Де ми?
- Питання набагато цікавіше - чому всі написи китайською, - озвучила мої думки Олена.
- Взагалі-то, це японська, - Макс уперше відреагував на запитання. - Ну що, як вам моє диво?
Насамперед ми повернулися в комірчину, з якої прийшли, і Макс сказав, що нарешті готовий задовольнити нашу цікавість.
- Як ти знайшов це місце? Ця підсобка - це якийсь портал? Це реально Японія? - одразу ж засипала його запитаннями Даша.
- По-перше, підсобка - це просто підсобка. Насправді, точкою переходу є Підвал. По-друге, це ніякий не портал. У всякому разі, ми не переміщувались в Японію. Ми потрапили в паралельний світ, - Макс відповів на друге запитання, геть ігноруючи інші.
- Паралельний світ? З чого ти взяв? - Даша скептично підняла брову.
- Тому що в нашому світі востаннє, коли я перевіряв, японці не володіли тропічним островом розміром із Каліфорнію посеред Тихого океану, - буденним тоном вимовив Макс.
Футуристичного вигляду потяг мчав нас назад, до станції Онігашима, на яку ми потрапили того ранку, пройшовши крізь двері в підвалі десь у передмісті Києва.
Виходити з метро Макс нам заборонив, бо потрапити назад без місцевих грошей ми б не змогли, але нам усе ж таки вдалося насолодитися краєвидом величезного мегаполісу з платформи однієї із надземних станцій.
Токіо-2, найбільше місто архіпелагу, виглядало так, нібито зійшло з екрана кіберпанкового фільму. Оточене горами з трьох боків і морем із четвертого, воно сяяло неоновими вогнями хмарочосів на тлі вечірнього неба. Не знаю, чи обігнав цей світ нас у технологічному розвитку на кілька років, чи, може, Токіо в нашій реальності має такий вигляд уже зараз, але особисто в мене при погляді на ці краєвиди перехопило подих.
На жаль, до закриття метро залишалося менше години, тож ми таки відірвалися від споглядання урбаністичного краєвиду та занурилися в напівпорожній вагон потягу, який вирушав до Онігашими. Там Макс і почав свою розповідь:
- Підвал я знайшов випадково. Лазив по закинутому будинку, побачив вхід і вирішив залізти. Не буду розповідати, як я його досліджував - на це пішла більша частина весни. Основні факти такі: у Підвалі дев'ять дверей. Наші, київські - треті. Кожні з дверей ведуть у свій світ, і Токіо-2 - м'яко кажучи, не найнезвичайніший із них. Зсередини кожні двері можна відчинити, а от з боку Підвалу вони замкнені. Але неподалік від кожних дверей десь можна знайти ключ, який відкриває наступні. Перші два світи відповідно недоступні...
- Якщо який-небудь інопланетянин не відчинить двері з того боку, - пожартував я.
- Так, якщо хто-небудь не відчинить їх зсередини, - серйозно погодився Макс, - але двері зазвичай розташовані у важкодоступних місцях. Підсобка, через яку ми потрапили сюди, наприклад, зачиняється на засув зсередини, тож відчинити її зі станції можна тільки вибивши двері. Та й хто при здоровому глузді буде вдиратися в електрощитову в метро? Загалом, я б не дуже на це розраховував. До речі, розкрити або вибити замок у Підвалі теж неможливо. Повірте, я перевіряв. Але зате мені вдалося знайти ключі і відкрити четверті, п'яті та шості двері. І якщо Токіо-2 вас здивував, від світу номер п'ять ви по-справжньому очманієте.
За п'ятими дверима на нас чекала занедбана кімната старої "брежнєвки". Інтер'єр кімнати нагадував фільми вісімдесятих-дев'яностих років: дерев'яний стіл і стілець, дешевий диван, вкритий потертим пледом, брудно-бежеві обдерті шпалери й обов'язковий атрибут радянської квартири - люстра-каскад.
- Ідіть за мною слід у слід. Не відходьте ні на крок! - попередив Макс і акуратно підійшов до вікна, рухаючись уздовж стіни. - Дивіться уважно.
Вікно виходило на звичайний порожній двір, який, гадаю, з однаковим успіхом міг зустрітися десь у країнах радянського блоку тридцять років тому або в російській глибинці років через тридцять у майбутньому. Судячи з кута огляду, ми перебували на одному з нижніх поверхів.
Але дві речі відрізняли цю картину від нормального світу.
По-перше, усе, що знаходилося по той бік вікна, було сірим. Ні, це виглядало не так, як ми бачимо речі в сутінках, коли через нестачу освітлення наші очі перестають розрізняти кольори. Радше, виникало таке відчуття, нібито я дивився на якісну, яскраву, контрастну, але все ж таки чорно-білу фотографію.
По-друге, пейзаж був абсолютно статичний. Посеред двору спиною до нас стояли двоє підлітків, які застигли в абсолютно неприродних позах: в одного з них була піднята нога, начебто він почав робити крок і завмер.
- Це ворона? - Олена вказала пальцем на чорну крапку в небі, яку я спершу прийняв за бруд на склі. Чи потрібно говорити, що птах висів у повітрі нерухомо?
- Пиздець, - нарешті відреагувала Даша. - Це просто неможливо.
Макс дивився на наш шок із задоволеним виразом обличчя.
- Як це працює? - запитав я. - За вікном зупинився час?
- Гарне запитання! Давай покажу, - урочисто відповів Макс. - Повільно пройди до дальньої стіни кімнати, але зупинися, не доходячи до письмового столу. Відкрий шухляду і візьми ключ.
Я виконав його вказівки, але не встиг ще дійти до потрібної точки, як Макс заговорив:
- Часнезупинився. Простодужесильносповільнився, - його голос лунав так, ніби він вдихнув гелію з повітряної кульки. При цьому Макс торохтів зі швидкістю, якій би позаздрив Емінем. - Наприклад, щевчоратихдвохшколярів тутнебуло. Артеме, швидшебериключі і давайповертайсядонас.
Я не відразу зрозумів, що він звертається до мене. Відкривши шухляду столу, я дістав невеликий сірий ключ. Потім розвернувся і зробив крок у бік друзів. Поки я йшов, Макс продовжував:
- Такевідчуття, щодверіякимось чином екранують цей ефект у невеликому радіусі, але якщо відійти від них, починає з’являтися уповільнення часу. Пам'ятаєте, я не відповідав вам на повідомлення позаминулого тижня? Я спробував прогулятися квартирою, і це коштувало мені двох діб часу зовні. Добре, що я вчасно зрозумів, що відбувається, коли почали з'являтися звуки і кольори.
- Кольори? - перепитала Олена. - Я якраз хотіла поставити запитання: чому все таке сіре?
- Через хвилі... - припустив я. - Здається, я починаю розуміти.
Я подивився на Макса, і він схвально кивнув. Тоді я продовжив:
- Це схоже на те, як поводиться світло при переході із середовища в середовище - довжина його хвилі змінюється залежно від фізичних властивостей. Тільки тут різні не середовища, а швидкість перебігу часу, тому змінюється не тільки довжина хвилі світла, а й частота. Вона... зменшується, правильно?
- Ботани... - необразливо прокоментувала Даша.
- Точно, - підтвердив Макс. По ньому було помітно, що він дуже задоволений своєю теорією і тим, що я дійшов тих самих висновків. - Тому те світло, яке в нормі відповідає видимому спектру, йде кудись мало не в радіохвильовий діапазон. А що ж ми тоді бачимо? Ми бачимо те світло, яке спочатку було десь на верхній межі ультрафіолету. Від невеликих змін його частоти проникність у об'єктів на вулиці майже не змінюється, тому замість трьох базових кольорів ми сприймаємо все у відтінках сірого. Подивіться уважно на дерева: здається, що на них немає листя, так? Насправді, воно просто прозоре в цьому сігменті спектра. - Або там просто осінь, - нервово усміхнулася Даша. - Подивися, як вони одягнені.
- Може, і так. Не в тому справа, - нетерпляче продовжував Макс, незадоволений тим, що його перебили. - Так чи інакше, коридор надав нам доступ до світу з абсолютно іншою фізикою. Ви взагалі уявляєте, наскільки це велике відкриття? Дослідження кордону між двома світами можуть повністю перезавантажити уявлення вчених про Всесвіт, - він зупинився перевести подих і продовжив. - Гаразд, ключ у нас. Давайте рухатися далі. Ви, найімовірніше, не помічаєте, але всі звуки з вулиці тут перетворюються на інфразвук. Якщо пробути в цій квартирі хоча б хвилин десять, почне боліти голова, тож краще не затримуватися.
Так само, як і дорогою сюди, ми пройшли до виходу вздовж стіни, щоб випадково не потрапити за межі зони нормального перебігу часу. Макс залишив їх відчиненими (я звернув увагу, що він весь час залишає ключі в замковій щілині) і пішов до дверей номер шість.
Перш, ніж відчинити їх, він зупинився і сказав:
- Коли я привів вас сюди, я відразу сказав, що мені потрібна ваша допомога. Зараз ви зрозумієте, чому.
Макс повернув ключ, і двері зі скрипом відчинилися. За ними була невелика кімната без меблів і вікон, із закритим решіткою виходом на протилежному боці. А на підлозі посеред кімнати височіла півтораметрова купа...
- Ти хочеш, щоб ми допомогли тобі перебрати це звалище ключів, - констатувала Даша.
- Не зовсім, - уточнив Макс із легкою посмішкою. - Ви ж напевно читали Гаррі Поттера. Пам'ятаєте першу книгу? У всіх попередніх дверей, які я відчинив, ключ за дизайном відповідає замку. Нам не потрібно перебирати всі тисячі ключів, які тут лежать. Достатньо знайти той єдиний жовтий "сейфовий" ключ із борозною, який відчинить двері номер сім.
Розбір цієї купи зайняв кілька днів. Троє сортували ключі, відбираючи відповідні, а четвертий перевіряв, чи підходять вони до дверей. Зазвичай нас вистачало на кілька годин, після чого ми йшли кататися на японському метро або просто вирушали додому.
Перший прорив стався лише на третю добу, але знахідка виявилася не тією, яку ми очікували.
- Ага! - задоволено вигукнула Даша, піднявши черговий ключ над головою. Ключ був старовинним, із білого металу, з дорогоцінним камінням на ручці. Зрозуміло, він і близько не нагадував те, що ми шукаємо.
- Що - "ага"? - уточнив я, ліниво перебираючи ключі. - Даша, ти там зовсім вже перевтомилася чи що? Нам же взагалі не такий потрібен.
- Це для дверей номер сім не такий, - посміхнулася вона. - Але якщо ти раптом не помітив, із цієї кімнати є два виходи. І біля дверей назовні дуже цікавий замок, з такими синіми камінцями, зовсім як на цьому ключі.
Поки я переварював сказане, Даша підвелася і підійшла до решітки в протилежній стіні.
Дівчина нахилилася до замкової щілини і почала копирсатися. Нарешті пролунало клацання, і вона переможно розсміялася.
- Я вас не відволікаю, ні? - пролунав з-за спини саркастичний голос Макса. - Не бачу наступної порції ключів для перевірки.
- Та постривай, - легковажно відмахнулася Даша. - Я ось змогла інші двері відчинити. Давай хоч вийдемо назовні, познайомимося зі ще одним паралельним світом. Уяви, ми зараз виходимо, а там замість людей якісь рептилоїди? Ось це буде прикол.
- Гарний прикол. Сама уяви, як би в нашому світі люди відреагували, зустрівши посеред вулиці представників інопланетної раси, - відповів Макс.
- Ну ти як хочеш, а я особисто не буду втрачати свій шанс, - сказала Даша і вислизнула за двері.
- Я теж. Один раз живемо, і все таке, - несподівано подала голос Олена.
Макс подивився на мене в очікуванні підтримки.
- Макс, ну справді, навіщо ми взагалі шукаємо ці ключі, якщо не заради того, щоб подивитися на інші світи? - винувато знизав плечима я.
- Добре, - нарешті здався він. - Але за першої ознаки небезпеки повертаємося сюди.
Приміщення з купою ключів виявилося бункером. Піднявшись сходами слідом за Дашею, ми опинилися в похмурому лісі, освітленому лише тьмяним світлом останніх променів сонця, що заходить.
- Нам туди! - упевнено махнула рукою Даша і пішла стежкою, протоптаною від входу в бункер.
Серед дерев у тому напрямку виднілися якісь темні структури, що нагадували будівлі, але розгледіти більше деталей з такої відстані було неможливо.
- Ну все, тепер її не зупинити. Даша-мандрівниця, блін, - зітхнув Макс, і ми пішли за нею.
Що ближче ми підходили до тих дивних структур, то більше я губився в здогадках, що ж вони собою являють. І лише коли дерева раптом розступилися, і ми опинилися на горбистому березі озера, я зрозумів, що збивало мене з пантелику.
Це справді були будівлі: звичайні багатоповерхівки і навіть хмарочоси. Але ці будівлі стояли, нахилившись під чудернацькими кутами, наче кеглі, збиті велетнем, просто у воді, за кілька десятків метрів від берега.
На мілководді теж виднілися якісь руїни - стовпи з обірваними лініями електропередач, похилі дахи приватних будинків і моторошна скульптура ангела з одним крилом, яка чомусь здалася мені туманно знайомою.
Макс лаявся: за сотню кроків від нас Даша вже спускалася до краю води.
- Дурепа, куди вона лізе. Це ж не Земля. Ми навіть не знаємо, що в місцевих озерах вода, а не якась кислота, - вилаявся він і побіг до дівчини.
- Зате ми точно знаємо, що цей світ не дуже доброзичливий до своїх мешканців, - меланхолійно зауважила Олена, з якою я, здається, вперше за весь час залишився наодинці.
- Чому?
- Подивися уважно на форму озера, - відповіла вона.
Кругле озеро, оточене гребенем пагорбів. Уздовж берега з води стирчать рештки мегаполісу, який колись, напевно, процвітав тут. Порожнеча в центрі.
Кратер?
Після травневих свят Даша віднесла проби рідини на кафедру біохімії, і це таки виявилася звичайна вода. Без якихось підозрілих речовин, не фонить, тільки трохи брудна.
На наступних вихідних ми повернулися в Підвал, і Макс притягнув якийсь наворочений сканер радіочастот. Поки ми досліджували околиці водойми, він крутив ручки, залазив з антеною на дерево і намагався зловити який-небудь сигнал.
Марно.
Що б не сталося з містом, сліди якого ми знайшли, поблизу не було ні душі.
У суботу ввечері ми розбили табір на березі. Взявши кілька пляшок вина, до настання темряви плавали в прохолодній воді. Коли купатися стало надто холодно, Макс пригадав студентські роки й почав співати пісні під гітару, а Даша навіть для чогось потягла мене танцювати біля багаття.
Там, повільно кружляючи з нею під мелодійну струнну музику, притискаючись своїм тілом до її грудей, я відчув, як усередині мене розпливається тепло - відчуття, якого я не відчував уже давно.
Близько третьої друзі розійшлися по наметах, а я вирушив прогулятися навколо озера, щоб освіжити голову.
Там, під вогнями незнайомих сузір'їв чужого для мене світу я зрозумів, що вперше за багато місяців у моєму житті з'явився сенс.
Усі ми були тут із різних причин.
Макс ставився до Підвалу, як до свого наукового відкриття. Він дуже завзято оберігав його від сторонніх і постійно хвилювався, щоб ми не розповіли про нього кому-небудь. Навіть фото забороняв робити.
Не знаю, на що він розраховував. Може, хотів внести своє ім'я в списки першопрохідців на одному рівні з Колумбом та Гагаріним. Або, може, планував якимось чином заробити, отримавши монополію на паралельні світи. Так чи інакше, ми не збиралися йому заважати.
Нас дуже згуртувала ця спільна таємниця. Секрет, рівних якому не було у світі, про який знали лише ми вчотирьох - що могло бути романтичніше, чи не так?
Особисто для мене Підвал став можливістю зазирнути за межі людського досвіду. Межі тісного, добре вивченого світу розступилися, і я стояв на порозі невідомого. Це одночасно лякало і приваблювало.
Уперше за довгий час у мене з'явився інтерес до того, що відбувається. Що знаходиться за іншими дверима? Які світи чекають на нас там? Ці питання пробуджували в мені справжній азарт.
І незабаром моя цікавість повинна була задовольнитися.
Я повернувся в табір ближче до ранку, коли темрява ночі вже змінилася передсвітанковими сутінками.
Біля наметів я несподівано зустрів Дашу, вдягнену в одні тільки трусики і майку.
- Чого прокинулася так рано? - прошепотів я, щоб не будити інших.
Вона показала пачку цигарок і кивнула в бік лісу:
- Сходиш зі мною?
Неподалік ми знайшли величезний стовбур поваленого дерева, на якому можна було розташуватися, і Даша закурила.
Свіжий вітер куйовдив її темне волосся, і вона постійно заправляла пасма, що лізли в обличчя, за вухо. Цей кумедний жест, її заспане, але усміхнене обличчя і розтягнута домашня майка створювали в мене відчуття затишку і якоїсь, ніби, інтимності. Мені чомусь пригадалося, як одного разу на вечірці, ближче до ранку, коли всі інші вже заснули, ми з нею приблизно так само сиділи вдвох на тісній кухні старої хрущовки, після того, як Даша вкотре розійшлася з хлопцем, і присягалися одне одному завжди триматися разом, хай би що трапилося.
Кілька хвилин ми просиділи мовчки, насолоджуючись свіжим лісовим повітрям, а потім вона почала розмову:
- Слухай, ти не замислювався, звідки все це: Підвал, двері, інші світи?
- Звичайно, замислювався. Але жодної розумної гіпотези в мене немає, - чесно відповів я.
- А в мене ось є, - посміхнулася Даша, - але вона тобі не дуже сподобається. Я думаю, що Підвал - це в'язниця.
- У чому сенс? Двері ж відчиняються всередину Підвалу без ключа, - не зрозумів я.
- Так, але якщо твій світ - дев'ятий, іти тобі звідти буде нікуди... - зробивши довгу затяжку, Даша продовжила. - І якщо ти живеш у першому світі й дуже хочеш відгородитися від чогось небезпечного, що може бути кращим, ніж зачинити його в дев'ятому?
- Версія, звісно, цікава, - відповів я. - І що ти пропонуєш робити? Припустимо, ти маєш рацію. Що тоді - не відчиняти останні двері? А раптом за ними не в'язниця, а, навпаки, щось неймовірно цінне?
- Так, звісно, піратський скарб, - розсміялася Даша.
Повисла незручна пауза. Нарешті, щоб відійти від похмурої теми, я порушив тишу:
- Не холодно тобі вночі ходити в одних трусах?
Даша звабливо подивилася на мене, відкинулася назад, спершись на колоду, і, витягнувши довгу ногу, провела босими пальцями вгору по моєму стегну.
- А тебе щось не влаштовує?
Це було так дивно. Якби хтось попросив мене описати Дашу кількома словами, я б одразу сказав, що вона лідер та оптимістка. Згадав би, що вона мріє працювати в хірургії. Можливо, згадав би, що вона чудово малює.
Але тільки в ту мить, уперше за тринадцять років знайомства, я раптом подумав, що вона дуже красива.
Ні, мова не про конвенціональну красу. Просто в ту мить я подивився на її усміхнене, округле обличчя і зрозумів, що мені не потрібен ніхто, крім неї.
За останні кілька років я геть відвик від флірту і боявся зробити щось не те, але Даша дивилася на мене явно вичікувально.
Моя долоня несміливо ковзнула вздовж її ноги до стегна. Даша обійняла мене за шию і притягнула до себе.
- Ти точно... - почав було я, але вона перервала моє запитання поцілунком.
Я відчув, як її руки потягнули мою футболку вгору.
- Рано чи пізно це мало статися, - прошепотіла Даша мені на вухо.
Не буду описувати все, що сталося того ранку.
Повернувшись у намет, я ліг поруч із Максом, який тихо сопів, але так і не зміг заснути. Серце шалено калатало в грудях, а перед заплющеними очима весь час з'являлося обличчя Даші, і я мимоволі розпливався в безглуздій посмішці.
Того ранку всі мої думки були тільки про неї. І я був щасливий.
Постапокаліптичний світ номер шість тепер здавався мені райськими кущами, незважаючи на незрозумілі руїни та похмурі статуї.
У середині дня мене розштовхав Макс. Він нагадав, що ми не у відпустці, і час повертатися до нашого основного завдання - перебору ключів.
Вибравшись із намету, я з жалем виявив, що дівчата вже пішли в бункер.
Нашвидкоруч поївши, ми з Максом вирушили слідом за ними. Коли до входу залишалося двадцять кроків, назустріч нам вибігла Олена. Вигляд у неї був радісно-схвильований.
- Давайте швидше, Даша знайшла ключ! - випалила вона.
Ми поспішили всередину і застали Дашу в Підвалі біля зачинених дверей номер сім. Побачивши мене, вона не подала виду, що між нами щось змінилося. Я запізно зрозумів, що незважаючи на все, що сталося між нами вранці, ми так і не поговорили про наші почуття. Цілком могло виявитися, що все, що для мене здавалося початком великого кохання, для неї могло бути просто черговим романом на одну ніч.
На місце тепла, що розливалося в моїх грудях, прийшов холодний гнітючий камінь.
Даша перервала мої роздуми:
- Ми вирішили зачекати, без вас не відчиняти. Ви готові?
Макс ствердно кивнув. Злегка тремтячою рукою Даша потягнула сьомі двері на себе.
Іноді я думаю, що в цей момент ми зробили головну помилку. Нам варто було залишатися там, на краю кратера. Ми могли б бути щасливими.
Але Даша відчинила двері, і ми потрапили в тропічний ліс.
Світ номер сім являв собою джунглі, що складалися переважно з обплетених плющем і ліанами пальм, а також гігантських квітів, що виділяли мерзенний кислуватий запах.
У такому антуражі дверний отвір, вирізаний прямо в стовбурі широкого, схожого на платан, дерева, виглядав абсолютно недоречно і сюрреалістично.
Головною проблемою, яку відразу озвучив Макс, був пошук ключа. У всіх попередніх світах двері вели в приміщення, де ключ або одразу знаходився на видному місці, або щонайменше був легко доступний.
Я припустив, що ми можемо натрапити на якусь будову, якщо заглибимося в ліс, але Макс одразу ж відкинув цю версію. Неохоче він повідомив, що ключ неможливо як винести далі кількох десятків кроків від відповідних дверей, так і перенести через Підвал в інший світ - ключі просто зникають і з'являються на своєму первісному місці ("Так ось чому він завжди залишає ключі в замку й наполягає, щоб ми повертали їх на місце перед тим, як піти", - подумав я тоді). Із цього випливало, що ключ до наступного світу мав бути десь у межах двадцятиметрового кола, але все, що ми бачили навколо себе в цьому радіусі, - кущі, дерева і ліани.
Витративши кілька годин на дослідження околиць, ми пішли ні з чим, домовившись повернутися сюди на наступних вихідних і продовжити пошуки.
Поки Макс ховав ключі, а Олена вдивлялась в телефон зовні (у Підвалі не ловив зв'язок), ми з Дашею вирушили забрати намети і вперше за весь вечір залишилися наодинці. Знайшовши момент і переборовши страх, у надії обговорити все, що сталося, я запропонував їй заїхати в який-небудь бар і посидіти трохи, перш ніж вирушати додому.
- Я занадто втомилася для бару, чесно кажучи, - відповіла вона. - Може, просто поїдемо до тебе?
Ми так і не повернулися до Підвалу ні на наступних вихідних, ні через тиждень.
Даша виявилася надто завантаженою через сесію і наближення держіспиту. В Олени з’явився проєкт із жорсткими дедлайнами на роботі, через який вона сиділа в офісі цілодобово.
Ну а я... Я просто насолоджувався часом, який вдавалося провести з коханою дівчиною. У ці три тижні Даша ночувала у мене мало не частіше, ніж в батьківському домі. Звісно, більшу частину часу вона готувалася до іспитів, але навіть просто задаючи їй запитання з підручника чи готуючи каву, коли вона вкотре засиджувалася до третьої ночі, я почувався щасливішим, ніж будь-коли.
А ось у Макса дослідження Підвалу почало набувати недобрих рис нав'язливої ідеї. Він зняв квартиру в передмісті, недалеко від військової частини, і щовечора після роботи вирушав у джунглі на пошуки наступного ключа.
Жартома ми називали його Індіаною Джонсом, але насправді тепер уже я у свою чергу почав хвилюватись за друга і його душевну рівновагу.
Проте його прогулянки сьомим світом принесли свої плоди.
По-перше, Макс виявив, що в цьому світі не було зміни дня і ночі (або, у всякому випадку, завжди було світло, тому що сонця за кронами дерев ми теж не бачили).
По-друге, він зробив неприємне відкриття, що більша частина дерев і квітів виділяє смердючу їдку субстанцію, що вкриває їхні стовбури. Це відкриття коштувало йому візиту в лікарню, де працювала Даша (Макс побоювався, що лікарі почнуть ставити незручні запитання щодо того, чому в нього на руці величезний хімічний опік).
Зрозуміло, все це ніяк не наближало нас до мети - до знаходження ключа.
Ми знову зібралися в Підвалі тільки в середині червня. У місті стояла спека, і, чесно кажучи, нам значно більше хотілося сховатися від спеки біля прохолодного озера за шостими дверима, ніж займатися пошуками ключа в токсичних джунглях. Але Макс був непохитний: йому хотілося будь що знайти ключ. Його новою робочою теорією було те, що ключ закопаний під землею, тому він притягнув нам усім по лопаті й наказав копати.
Коли Олена висловила справедливий протест, вказавши на те, що якщо вірити самому ж Максу, ключ може перебувати під землею на глибині десятків метрів, він лише знизав плечима і просто відповів:
- Значить, треба починати скоріше.
Розкопки не закінчилися нічим хорошим.
Ґрунт у цьому світі виявився якимось дивним. Він пружинив і не хотів піддаватися лопатам, немов ми встромляли їх не в ґрунт, а в желе. Коли ж нам таки вдалося розкопати його на кілька десятків сантиметрів, яма відразу ж заповнилася якоюсь каламутною багряною рідиною.
Повторивши цю процедуру ще кілька разів у різних місцях, ми переконалися в цілковитій безглуздості цього задуму.
Першою не витримала Даша:
- Ви як хочете, а я не збираюся витрачати далі час на цю херню. Очевидно, що ключ не під землею, і щоб знайти його, нам потрібен принципово інший підхід, - сказала вона.
- Який інший? Може, у тебе є якісь конкретні ідеї? - їдко поцікавився Макс. - Ні? Я так і думав.
- Ні, у мене немає інших ідей, але й копирсатися в цьому бруді цілими днями я не збираюся, - відповіла Даша.
- Не збираєшся? Ну тоді забирайся звідси! Іди, готуйся до своїх іспитів, або чим ти там займалася, - раптом зірвався Макс. - Нахер ви мені тут потрібні тоді? Це я знайшов Підвал, я вам його показав. Ви взагалі розумієте, що я дав вам можливість доторкнутися до найбільшої загадки в історії людства? У мене таке відчуття, що тільки я тут усвідомлюю, наскільки це важливо. Ви майже місяць просиджували штани вдома, поки я лазив цими сраними джунглями, - він на мить зупинився перевести подих. - І так, я не придумав нічого кращого, ніж копати? Ну так ви взагалі ніхера не придумали. Не хочете допомагати - валіть звідси і не повертайтеся.
Очі Даші звузилися. На мить мені навіть здалося, що вона зараз ударить Макса, але замість цього вона просто жбурнула лопату на землю, розвернулася і пішла до дверей. Зупинившись на порозі, повернулася і покликала:
- Артем?
Кинувши злий погляд на Макса, я пішов слідом за нею.
Коли Макс зателефонував наступної ночі, Даша була у ванній - намагалася відіпрати бурі плями, які невідома рідина залишила на її штанях.
- Зайди в наш чат просто зараз, - наказовим тоном сказав Макс. - Терміново. Якщо в тебе є зв'язок із Дашею, перекажи їй теж. Вона не бере слухавку.
Я хотів відповісти йому, що не збираюся цього робити, поки він особисто перед нею не вибачиться, але щось у його голосі змусило мене все ж таки вчинити так, як він каже.
Коли я відкрив чат, мені відразу стало ясно, чому Макс набрав мене о першій годині ночі.
Потай від нас Олена порушувала одне з правил, встановлених Максом. Всупереч забороні, вона фотографувала дивовижні світи Підвалу і під час останнього візиту ризикнула зробити селфі на тлі тропічної пальми. Вже не знаю, що вона збиралася з ним робити - видати в інстаграмі за фото з відпустки в Таїланді?
Так чи інакше, на фото, яке вона скинула в чат, ніякого лісу не було і близько. Вельми непросто знайти слова, щоб описати те, що я побачив.
На фото Олена стояла, усміхаючись, посеред приголомшливої багряної печери, спершись на величезний аморфного вигляду бордовий сталагміт, що виглядав, відверто кажучи, як гігантський шматок м'яса.
У печері не було помітно видимих джерел освітлення, але стовпи плоті, здавалося, сяяли м'яким рожевим світлом.
- Схоже на епітелій. Ворсистий, як у кишечнику, - пролунав у мене з-за спини голос Даші.
Відверто кажучи, моєю першою реакцією було закрити фото і написати Максу, що ми більше ніколи і нізащо не поліземо в це лайно.
- Збільш тут, - раптом сказала Даша, вказавши на кут фото. - Бачиш ось цю хрінь?
Хрінь (інакше охарактеризувати її не можу), на яку вказувала Даша, і справді вирізнялася з-поміж решти і більше нагадувала якусь темну ворсисту каменюку, яка виділялася на тлі загальної монотонно-червоної гами.
- Що це? - запитав я.
- Не знаю. Безоар? Камінь у кишківнику, який може утворитися, якщо зжерти щось, чого не можеш перетравити. Або якийсь інший наріст, який може бути спричинений чим завгодно. Не важливо. Важливо інше: якщо десь тут усе ж таки є ключ, готова битися об заклад, що він там.
Проводити операцію ми вирушили лише через тиждень - здоровий глузд взяв гору, і ми замовили костюми хімзахисту (виявилося, що їх без проблем можна знайти в інтернеті за абсолютно смішні кошти).
Олена навідріз відмовилася заходити у світ плоті й чекала на нас у Підвалі, тож діяти довелося втрьох.
Насамперед ми обійшли всі околиці і відзняли їх на телефон. Цього разу гуляти джунглями було доволі бридко: коли щось плямкало під ногою, я щоразу з огидою усвідомлював, що це не просто бруд через вологість, а шлункові виділення якоїсь велетенської живої істоти, в травний тракт якої ми потрапили.
Запахи лісу, здавалося, змінилися смородом гнилого м'яса і шлункового соку, і хоч розумом я розумів, що через респіратор я не маю відчувати нічого такого, кілька разів мене мало не знудило.
До речі, щодо лісу: незважаючи на те, що ми вже знали правду, і очима, і через видошукач камери ми так само споглядали екзотичні джунглі.
І лише коли ми вийшли назад у коридор Підвалу, дерева на відео перетворилися на м'ясисті відростки епітелію, а ліани - на тягучі нитки якоїсь клейкої рідини.
Сам відеозапис потрібен був для однієї простої мети - знайти на ньому безоар, щоб потім, повернувшись у світ плоті, зрозуміти, який з ілюзорних об'єктів йому відповідає.
Як би банально це не було, камінь виявився каменем і в цій реальності. На дотик він був м'яким і волокнистим. Я вважав за краще не думати над тим, із чого він складався насправді.
- У людей такі камені в кишечнику практично ніколи не утворюються, але взагалі, він має складатися з неперетравлених залишків і солей, що утворилися зверху, - енергійно пояснила Даша, дістаючи з рюкзака заготовлену хірургічну пилку і захисні окуляри. - Але оскільки ми не знаємо його реальної структури, і за консистенцією він набагато м'якший, ніж має бути камінь, попереджаю одразу: якщо ви відчуваєте, що не готові, - краще вийдіть і зачекайте з Оленою. Бо якщо когось із вас знудить у респіраторі... Загалом, краще не ризикувати.
Макс похитав головою. Не бажаючи залишати Дашу під час цієї процедури, я теж вирішив залишитися.
- Ваша справа, - знизала плечима Даша. - Не подумайте, що я дражнюся або сумніваюся у вашій силі духу. Просто якщо виявиться, що цей наріст має органічну природу, скажімо так, буде бридко.
Не затримуючись більше ні на секунду, вона примірялася і почала вгризатися пилкою в поверхню об'єкта.
Перші кілька секунд пила з вереском йшла крізь відносно щільну матерію, а потім різко провалилася кудись углиб "каменя", обливши нас бризками якоїсь коричневої рідини.
- Ну, з каменем, значить, не вгадала! - життєрадісно сказала Даша, розширюючи надріз.
Краєм ока я побачив, як Макс відвернувся і сперся на дерево.
Ще кілька секунд, і Даша зупинилася. Коричнева рідина рясно витікала з широкої лінії розпилу і накопичувалася у калюжі у нас під ногами. Я уявив, який вигляд це має в реальності, і скривився.
- Допоможи мені, - покликала Даша. - Я потягну за один край, ти - за інший.
Взявшись за два боки надрізу, з огидним плямкаючим звуком ми нарешті розірвали цей монструозний наріст навпіл.
- Якщо зараз виявиться, що ми забруднилися в цьому лайні просто так, я задушу Макса, обіцяю, - пробурмотів я.
Даша без жодної гидливості запустила руку, захищену гумовою рукавичкою костюма, у калюжу рідини, що утворилася в м'ясистій порожнині на дні наросту. Трохи поводила нею туди-сюди, промацуючи дно, і нарешті дістала щось.
- Вважай, Максу пощастило, - майже з жалем у голосі сказала вона, розтиснувши кулак. На долоні лежав крихітний ключ.
Коли ми вийшли в коридор, Олена одразу ж скривилася і показово затиснула ніс пальцями.
- Як же від вас смердить, ви просто не уявляєте, - заявила вона.
- А мені норм, - знизала плечима Даша. - Не мерзенніше, ніж розтин абсцесу.
Так, я не вперше помітив, що професія лікаря явно накладала свої відбитки, додаючи цинізму і геть прибираючи почуття огиди.
- Гаразд, досить базікати, - бадьоро заявив Макс. Швидко знайдений ключ помітно підняв йому настрій. - Даша, відчиняй двері!
Восьмі двері привели нас у вузьку круглу будівлю з вікнами-бійницями і високими гвинтовими сходами, які йшли на багато поверхів вгору.
- Перевіряємо, чи все гаразд, а потім шукаємо останній ключ? - запитав Макс. Його голос лунав глухо через маску респіратора - навчені гірким досвідом, ми домовилися поки що не знімати костюми хімзахисту.
- Дай відпочити хоч трохи, - легковажно відмахнулася Даша і, скинувши рюкзак просто на підлогу, попрямувала до відчинених дверей назовні.
Коли я вийшов слідом за нею, краєвид, що відкрився нам, перехопив мій подих.
- Олена, Макс, ідіть до нас. Ви повинні це побачити, - покликав я друзів.
Праворуч від нас здіймалися вгору блакитні гори, оповиті ранковим серпанком. Ліворуч до самого горизонту йшла спокійна гладь океану. Будівля, з якої ми вийшли, - маяк - розташовувалася на високому мисі. Від його дверей вниз, до широкого білого піщаного пляжу, вилася вузька стежка. Разом із злегка зеленуватим відтінком місцевого неба, пейзаж нагадував картину Айвазовського.
Єдине, що мене злегка бентежило і тішило водночас - ніде в полі зору не було ні душі.
- Ух... - Олена захоплено видихнула в мене за спиною. - Як же тут круто!
- А Макс де? - запитав я.
- Шукає ключ, - зніяковіло відповіла вона. - Мені здається, він хоче відкрити останні двері сьогодні ж.
- Ой, та й хрін із ним, - Даша махнула рукою і стягнула респіратор. - Подивіться краще, яка краса навколо!
- Але ми навіть не знаємо, чи все це реально... - слабко спробувала заперечити Олена.
- Та годі тобі! - розсміялася Даша. - Подивися, ми вийшли з маяка, а не з таємничих дверей у дереві. Тут є виразні сліди людського життя. Та й узагалі, сама ж казала, один раз живемо. Загалом, якщо боїшся, можеш залишатися з Максом. А я моря не бачила вже три роки, тож, чур, хто останній у воду, той миє костюми.
І вона рвонула вниз стежкою, на ходу розстібаючи хімзахист.
- Вона це серйозно? - невпевнено уточнила Олена.
Знизавши плечима, я, наслідуючи приклад Даші, опустив маску респіратора, вдихнув на повні груди гірське повітря і побіг униз.
Макс так і не спустився до нас, але це нікого не бентежило.
Ми купалися в теплому морі, будували замок із мокрого піску, блукали пагорбами, порослими сухою травою, і Олена навіть ризикнула скуштувати місцевий фрукт, який вона знайшла в заростях невеличкого чагарнику. Фрукт виявився схожим за смаком на лимон, і відкусивши від нього пристойний шматок, вона довго плювалася під загальний сміх.
Пообідавши захопленими припасами, ми з Дашею розташувалися під імпровізованим навісом, а Олена лягла засмагати просто на піску.
- Не хочу, щоб цей день закінчувався, - сонно пробурмотіла Даша, поклавши голову мені на груди.
Після обіду в Олени розболівся живіт і почала паморочитися голова. Оглянувши її і помацавши лоб, Даша критично заявила:
- Здається мені, що не варто було тобі куштувати той лимон. Схоже на отруєння. Відвезти тебе додому?
- Та ні, - відповіла Олена з вимученою посмішкою. - Я й так цілий місяць в місті просиділа. Дайте хоч розслабитися.
- Гаразд, - я побачив на Дашиному обличчі, як почуття відповідальності бореться з небажанням переривати ідилію. - Давай я хоч вугілля тобі принесу з аптечки. І пий побільше води.
Купатися Олені вже не хотілося, і вона прогулювалась берегом, фотографуючи красу для інстаграма (заборону Макса після того, що сталося у світі плоті, ми вирішили ігнорувати).
Скориставшись цим, ми з Дашею запливли подалі удвох і пірнали, вивчаючи місцевий підводний світ. Виявилося, що Даша вперше бачить коралові рифи, тож це захопило нас надовго.
До вечора, до того моменту, коли ми напірналися і вилізли на берег, у мене і самого вже злегка розболілася голова.
Нас зустріла Олена, яка одразу підійшла до Даші і зніяковіло прошепотіла їй щось на вухо.
- Так, у мене є в рюкзаку, - відповіла їй Даша. - Артеме, посидь із нею тут поки що, а я збігаю в маяк за речами.
- За якими речами? - я незрозуміло насупив брови, коли Олена відійшла і сіла під навісом.
- Ой, ну чого тобі весь час треба все контролювати, - роздратованим шепотом відповіла Даша. - За тампонами, менструація в неї не за розкладом почалася. Зрозуміло?
Вона побігла стежкою нагору, а я сів поруч з Оленою, яка розглядала фото у себе на телефоні.
- От блін, я схоже камеру піском подряпала, - поскаржилася вона. - Уяви, усі фото в "пластівцях". А так на світлі й не було помітно навіть. Можна, я на твій спробую?
Я дав їй свій айфон, і ми піднялися на найближчий пагорб, щоб Олена познімала інопланетні пейзажі. Поки вона генерувала контент для соцмереж, від маяка до нас спустилася Даша. Вона віддала Олені упаковку, і дівчина, сунувши їй у руки телефон, втекла за найближчі дерева. Даша стала неуважно гортати фотки.
Головний біль раптом став сильнішим, і у мене засмоктало під ложечкою. Насилу відійшовши лише на кілька кроків, я різко зігнувся, і мене несподівано знудило.
- Ти чого? - Даша одразу ж кинулася до мене.
- Води, - не в силах розігнутися, ледве прохрипів я, сплюнувши на землю.
- Давно тобі погано? - стурбовано запитала Даша, простягаючи мені пляшку. - Чого ти відразу не сказав?
- Ой, тебе теж нудить? - пролунав переляканий голос Олени, яка поверталася.
- Що значить "теж"? - різко обернулася до неї Даша. - Тебе нудило, і ти нічого не сказала? Пиздець, ви що! Ми в іншому світі, мало, що тут може статись, а ви про такі речі мовчите. Що ви робили? Згадуйте, з чим незвичайним ви сьогодні контактували.
- Та ні з чим. Тільки фрукт той скуштувала, - жалібно промовила Олена. - І костюми ваші помила після тієї гидоти.
- Я теж нічого незвичайного не чіпав, - невпевнено сказав я. - Та й не бачив. Хіба що ці точки на знімках, про які Олена говорила. У мене на фото вони теж є.
- Точки... - Даша повільно підняла телефон і збільшила останню відкриту світлину.
Зіщулившись, вона піднесла екран ближче до очей, і я побачив, як її обличчя поступово блідне. Нарешті вона відірвала погляд від телефону. Її обличчя було максимально зібраним і серйозним. Тоном, що не передбачає суперечок, вона вимовила:
- Слухайте мене уважно. Просто зараз кидаємо все і максимально швидким кроком, на який ви здатні в поточному стані, піднімаємося в маяк. На пляж за речами не повертаємося. Усі питання по дорозі.
- Даша, ти мене лякаєш... - почала скиглячим тоном Олена, але я перебив її:
- Що сталося? Що там на фото?
- Точки, які ви бачили на знімках. Ваші симптоми. Усе сходиться. Не хочу викликати паніку, але, здається, у вас ГПХ.
Слова Даші змусили мене похолонути. Пазл склався в моїй голові.
- Що-що? - перепитала Олена.
Даша подивилася на неї зі співчуттям.
- Гостра променева хвороба. Радіація.
З цього моменту події розвивалися по наростаючій.
Шлях до маяка, який Даша пробігала за кілька хвилин, зайняв у нас добру чверть години. Ми кілька разів зупинялися віддихатися, двічі Олену нудило. Я помітив, що під час одного з перепочинків Даша масажувала скроні - здавалося, симптоми почали проявлятися і у неї.
- Давайте швидше, - підганяла вона нас. - Маяк повністю обшитий металом. Там ми будемо в безпеці, і я подумаю, як діяти далі.
Коли ми майже дісталися до будівлі, Даша, яка підтримувала на ходу Олену, якій від фізичного навантаження стало зовсім погано, почала кликати Макса на допомогу, але він не вийшов нам назустріч.
- Якщо ми виживемо, я вб'ю його, - процідила вона крізь зуби, відчиняючи двері якоїсь кімнатки на першому поверсі.
Кімната, вочевидь, мала слугувати спальнею доглядача маяка, бо в ній на кількох квадратних метрах тулилися ліжко, тумба і невелика порожня шафа.
Посадивши Олену на ліжко, Даша втомлено звалилася поруч.
- Поки залишаємося тут, - сказала вона. - Тут на другому поверсі є туалет. Нам треба викинути одяг і помитися обов'язково. Щоб прибрати радіоактивний пил. Ти поки знайди Макса, нам потрібно відправити когось назовні, в аптеку.
Не затягуючи, Даша без найменшого сорому почала стягувати з себе речі, і я наслідував її приклад. Олена сиділа в нерішучості.
- Не тупи, роздягайся. Повністю, - скомандувала Даша дівчині. - Артеме, давай швидше.
Зрозумівши, що я бентежу Олену, я скинув залишок речей і вибіг назовні.
Підйом на вершину маяка зайняв у мене кілька хвилин. Рухатися (і тим більше підніматися на багато поверхів гвинтовими сходами) ставало з кожною хвилиною все важче.
У жодному з приміщень Макса не було. Лаючись, я побіг сходами вниз. Якщо Макса не було в маяку, він міг бути лише в одному місці - у Підвалі.
Вискочивши в Підвал, я повернув праворуч і пробіг кілька кроків, перш ніж мене зупинив тихий хрип, що пролунав звідкись з-за спини.
Повернувшись, я побачив Макса.
Він стояв на колінах у ніші біля дев'ятих дверей, нахилившись так, що його обличчя повністю приховувала тінь. Однією рукою він спирався на стіну, а іншу тягнув вгору і вперед, до мене.
- До-по-мо-жи, - знову прохрипів він.
Я рвонув у його бік, але Макс, побачивши мій рух, відскочив. Незграбно спробував піднятися, втратив рівновагу і впав назад.
- Не чі-пай, - прошепотів він. – По-клич Дашу...
Тьмяне світло ламп Підвалу освітлювало його обличчя. Те, що я побачив, не могло наснитися мені й у найгіршому нічному кошмарі.
Ліва половина його обличчя була повністю розірвана. Куточок губи продовжувався до самого вуха гігантським розрізом. На місці ока розпливався темний овал, з якого вниз струмком текла кров.
І під усім цим, крізь залишки шкіри на шиї та нижній щелепі звивалися якісь зеленуваті люмінесцентні джгути.
На мить я закляк, ніби заворожений цим видовищем. Тонкі черв'яки, що яскраво світяться, "стікали" під шкірою Макса вниз, у груди, потім - у ліву руку.
Раптом частина з них зібралася в єдиний клубок у Макса в плечі. Першої секунди я не зрозумів, що відбувається, а потім Макс несамовито заволав, і на моїх очах його плече, розірвавши футболку, почало горбитися, рости в розмірах, вкриватися якимись гострими структурами, що нагадують шипи.
Крик Макса вирвав мене з прострації. Первинний шок минув, і я кинувся назад у маяк.
Даша якраз виводила Олену з туалету, підтримуючи її під руку. Олена здавалася зовсім блідою. З носа в неї сочилася тонка цівка крові.
- Де Макс? Хто кричав? - стривожено запитала Даша, відпустивши руку подруги і кинувшись сходами мені назустріч.
- Це Макс. З ним там... - я спробував пояснити, що сталося, і зрозумів, що не здатен це описати. - Із ним щось трапилося. Потрібна твоя допомога. Просто зараз. Він у Підвалі.
Олена сперлася на перила, витиснула із себе щось схоже на посмішку і слабко прошепотіла:
- Я доберуся до кімнати. Ідіть, допоможіть йому.
Тишу прорізав ще один пронизливий крик, що перейшов у плач. Промчавши повз мене, Даша кинулася до друга.
Із запізненням до мене дійшло, що я навіть не попередив її про те, що на неї чекає.
Наступні кілька секунд - це найгірший спогад, який переслідуватиме мене до кінця мого короткого життя.
Я вибігаю в коридор і бачу, як Даша сідає на коліна біля Макса. Вона торкається його деформованого плеча, і в цей момент усі зелені джгути, які вільно плавають у тілі Макса, збираються в одну величезну хвилю, яка, наче цунамі, прокочується крізь його тіло і, з огидним цокотливим звуком розриваючи тканини плеча, вихлюпується на руку Даші. Пробігаючи поверхнею передпліччя, зелені волокна знаходять вени і, пронизуючи шкіру, входять у них, продовжуючи свій рух уже всередині тіла дівчини. Вона стогне, але не може відірвати свою руку від Макса. Нарешті, через кілька секунд потік закінчується.
Макс замовкає і намагається піднятися. Його ліва рука, практично відірвана від тіла, мляво висить на кількох клаптиках тканин.
Даша падає на карачки, і я бачу, як яскраві зелені краплі розтікаються всередині її тіла, не займаючи одну половину, як було з Максом, а концентруючись у двох точках у районі лопаток.
Моє кохання, дівчина, що стала для мене сенсом життя, у мене на очах проходить жахливу метаморфозу. Її тіло звивається, і я чую хрускіт кісток. Потім вона різко піднімається, неприродно вигинається вперед, і з її спини, вириваючи шматки шкіри і м'язів, починають рости два крила.
Краєм ока я бачу, як Макс, спираючись однією рукою на стіну, шкандибає повз мене коридором.
"Коли Даша торкнулася його, воно перейшло в її тіло, - пролітає думка в мене в голові. - Якщо я зроблю те саме, чи зможу я її врятувати?"
Я десь чув, що фраза "я готовий померти заради тебе" - банальне кліше. У реальності ж, коли раптом ні з того ні з сього настає момент, коли життя іншої людини опиняється під загрозою, і врятувати її можна тільки ціною свого, несподівано з'являються зрадницькі думки.
Має бути інший шлях.
А чи варте воно того?
У мене ж ще все життя попереду.
Може, вийде врятувати її якось інакше?
Не знаю, можливо, когось іншого необхідність самопожертви дійсно ставила перед обличчям надскладної дилеми, але в моїй голові вибору як такого просто не було.
Півроку тому я почувався нещасним.
Три місяці тому я не відчував жодних емоцій взагалі.
Учора ввечері я засинав поруч із дівчиною, яка принесла в моє життя новий сенс.
І буквально щойно (і водночас - цілу вічність тому) я гойдався з нею на хвилях теплого океану і думав, що сьогоднішній день буде найкращим у моєму житті.
Після всього того, через що я пройшов, померти заради Даші було легко. Жити, знаючи, що я міг її врятувати і не зробив цього - нестерпно.
Не думаючи ні секунди, я прийняв найбільш егоїстичне рішення у своєму житті і, зробивши крок уперед, обійняв її.
У першу мить нічого не відбувалося, а потім моє тіло нібито пронизав розряд струму. Усі м'язи скоротилися в єдиному спазмі, а серце забилося так, ніби хотіло вирватися з грудної клітки. В очах вибухали феєрверки. Я опустив повіки, але це не допомогло.
Я відчував, як щось спрямовується крізь моє тіло, прогризаючи собі шлях крізь м'язи й органи.
Воно щось шукало. І нарешті знайшло. Нестерпний біль пронизав мою спину в районі сонячного сплетіння, і я відчув, як потік кинувся вгору, вздовж хребта і далі, в череп.
Не знаю, скільки часу це тривало. Секунди? Хвилини? Години?..
Нарешті, все закінчилося так само різко, як і почалося. Біль обірвався, і свідомість повернулася.
Я сидів на колінах у величезній калюжі крові й обіймав нерухоме тіло Даші. Із двох величезних дірок у її спині, що залишилися на місці крил, які не сформувалися до кінця, стікали останні струмочки темно-червоної рідини.
Я м'яко опустив Дашу на підлогу. Її мляві очі сліпо дивилися в стелю.
Даша була мертва.
Я досі не знаю, що Макс зустрів за дев'ятими дверима. Не знаю, чи справді дев'ятий світ був запланований як в'язниця, чи, можливо, як карантинна зона.
Так чи інакше, коли Макс знайшов ключ до дев'ятих дверей, він вирішив відкрити їх без нас. Звідти, з-за дверей номер дев'ять, він випустив щось, що вбило Дашу, спотворило його самого і тепер оселилося в мене в голові.
Я знайшов Олену в кімнаті маяка вже мертвою. Може, Даша помилилася і маяк не екранував зовнішню радіацію. А може, Олена, засмагаючи під сонцем цього світу, встигла зловити таку дозу, що вийти звідси живою їй все одно не судилося.
У сьомому світі я знайшов залишені Максом лопати і поховав Олену з Дашею біля маяка.
Закінчивши з цим, я спустився на пляж і став чекати свого кінця під смертоносними променями радіації західного сонця. Найкраще, що я міг зробити - вбити себе і забрати разом із собою те, що кількома годинами раніше забрало життя дівчини, яку я любив.
Але кінець не настав. Ба більше, симптоми променевої хвороби, які почали з’являтися в мене ще давно, минули повністю.
Я відчув, як рій у мене в голові гуде й бурчить, ніби задоволений звір.
Щось із дев'ятих дверей не тільки відновило мій організм після ураження радіацією. Воно нібито заряджалося нею.
Саме тому воно радісно змінило організм Макса на опромінений організм Даші. І саме тому потім перескочило з її зіпсованої оболонки в мою. Воно експериментувало, пробувало, на що здатні наші тіла.
Перші дві спроби виявилися провальними. Людський організм виявився нездатним витримати ті метаморфози, які воно намагалося нав'язати.
Тому зі мною воно діяло тонше.
Спочатку я втратив контроль над лівою кистю. Я міг підняти руку, міг поворухнути нею, але мої пальці стискалися і розтискалися без мого відома, нібито граючи якусь дивну мелодію.
Насилу діставшись до маяка, я впав на ліжко і заснув.
Пробудження було не з приємних: я прокинувся на пляжі, лежачи на піску.
Воно продовжувало експериментувати.
Мені не хочеться ні їсти, ні пити.
Якщо я намагаюся нашкодити собі, воно перехоплює контроль над усім тілом і зупиняє мене.
Двох невдалих спроб виявилося достатньо, щоб воно зрозуміло - не потрібно перебудовувати всю машину, достатньо просто освоїти керування.
І ще, мало не забув: Макс утік. Коли я прийшов до тями вперше, двері в наш світ були зачинені зсередини.
Я не можу звинувачувати його. Це був не боягузливий вчинок, а прагматичний. Те, що ми випустили з-за дверей номер дев'ять, не можна було допустити в населений світ.
Перш, ніж воно вирішило остаточно забрати в мене контроль над ногами, я зачинив четверті та п'яті двері, викинувши ключі.
Права рука залишається зі мною до останнього, за це їй спасибі.
Здається, воно поки що не розуміє, що я роблю. Або розуміє, але йому просто плювати. Так чи інакше, я друкую цей текст на телефоні, знаючи, що рано чи пізно, воно забере в мене і цю здатність.
Можливо, минуло лише кілька днів. Може, минули десятиліття.
Але якщо ви читаєте цей текст, це означає, що мій телефон якимось чином повернувся в наш світ. І не просто повернувся: хтось зарядив його і ввімкнув інтернет. Хтось, хто освоївся в людському тілі досить добре, щоб видавати себе за людину.
Це означає, що, можливо, просто зараз десь вашими вулицями ходить Артем Миколайович Соколов.
А я? Я давно вже мертвий.
30.06.2016
Російськомовна версія цієї історії
Текущий рейтинг: 64/100 (На основе 3 мнений)
