(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Записочки
Мене звуть Борис Олегович Гінічин. Від такого початку може здатися, що я літня людина, яка вимагає дотримання всіх формальностей етикету, але це зовсім не так. Мені всього лише двадцять сім років, і якщо говорити відверто - я звичайнісінький гік, якому пощастило кілька років тому ввійти в айті. Я, напевно, не так почав - привіт, дорогий читачу, у мене для тебе є історія, від якої ти можеш справедливо обуритись - чому я там взагалі сидів весь цей час? Але не поспішай з висновками, далі я спробую все пояснити, і сподіваюся, у мене вийде.
До всього, що сталося, я був ледацюгою, який жив з батьками, єдиним фінансовим джерелом якого були кілька десятків гривень, заховані після походу в магазин. І це у двадцять п'ять років. Не суди мене, ти і сам був колись на моєму місці (якщо не був, то ти велика людина, сперечатися не буду). Я тут не хвалюся, звичка піднімати дрібні монет на вулиці в мене залишилася дотепер, це при тому, що на місяць я вже давно стабільно заробляю 1к долларів. Кілька років тому я з'їхав від батьків, і все було норм, а ось останніми тижнями почалася повна крипота, яка змусила мене написати все це.
Почалося все з того, що повернувшись після роботи додому, я виявив на порозі квартири білий конверт із записочкою. Він був біля самого порога, злегка подряпаний, хтось примудрився просунути його під двері. Мої перші думки були, що це хтось із сусідів, буде лаятися, через гучну музику або щось у цьому дусі. Я без будь-яких очікувань відкрив його і дістав звідти "лист". Ось дослівно його вміст (передруковував із фото):
"Доброго дня, Борис Олегович! Мене звати Катерина Павлівна Улицька, мені 76 років, пишу вам на прохання Тетяни Ігорівни, тієї, що по матері Шамова. Пишу вам із добрим серцем, із любов'ю. Хотіла зробити це раніше, та от не наважувалася. Вибачте, Борис Олегович, рознервувалася я, почала, а тепер не знаю, як вам краще подякувати. Спасибі вам Борис Олегович! Ваші поради - безцінні! У нас тепер і помідор, і огірок пішов, знаєте який? Ох, від одних тільки думок на душі тепло стало. А черешня? А слива? Все таке налите, стигле, а смак який! Ой чарівник ви Борис Олегович! Чоловік мій Назар вам руку тисне, знаєте як у нього риба поперла? Уся жирнюча! Уже другу вудку зламав. Сміється, каже скоро з вилами на карася піде! Він тепер із мене не злазить, молодиться, господарює. Уже не знає, куди себе подіти. Борисе Олеговичу, рідненький, ще раз спасибі вам! Мало не забула! У Олексійчика вже почали відростати ніжки, поки що дуже повільно, але вже помітно, мажемо їх поки що, як ви й радили, маззю Вишневського. Ганнуся каже, що ніжки Олексійчика пахнуть "непритомністю", але я думаю, вона має на увазі "стегенцями". Назар їй трохи затягнув нашийник, руки щоб не пхала, ну і ланцюг натягнув, щоб не кидалася, тож тепер вона і говорить не розбірливо. Про всяк випадок у них вашу світлину повісили. Усе Борис Олегович, ще раз спасибі вам, піду я, засиділася зовсім. Цілую, обіймаю, з любов'ю Катерина Павлівна"
Дочитавши лист, я реготав від душі. Насамперед сфотографував його і залив у чат друзів, після чого пішов займатися своїми справами. Я ні секунди не сумнівався, що хтось вирішив наді мною поглузувати, і залишок вечора приблизно уявляв - хто ж це може бути. Наступний день мало чим відрізнявся від інших, черговий день "робота-дім". Прийшовши додому, я знову виявив "лист" на порозі. Цей і всі "листи", що будуть далі (а їх було багатенько), я фотографував, і викладав переписані слово в слово:
"Пише вам Марина Олексіївна Хворостян, пишу вам здалеку, і вітаю. Емоцій стримати не зможу, вибачте. Ви Борис Олегович - справжній святий! Вам треба повсюдно пам'ятники зводити! У вас що не порада - то перлина! Ось усе змінилося, усе! Щастя нам тепер дівати нікуди! Мироточимо ми, Борис Олегович, благодаттю як патокою! Світимося, пануємо! Люд до нас потягнувся нарешті, більше носи не відвертають, усі роздобріли, визнали нас. Ми гостей приймали, я ж вам казала чи ні, минулого разу? Як ви й радили - ми печінку вимочили в молоці, паштет після цього був немов повітряний. Цього разу вирішили поклопотатися, відразу кістки на холодець поставили варитися, щоб без желатину все було, добротне, як за старих часів. З м'ясом вирішили не мудрувати, так шматками в казан і покидали, та тушкуватися залишили, з цибулею, картоплею і морквою.
Ну й утомилися ми тоді, згадую аж ноги гудуть, хоча бенкет був дивовижний! Любка все налягала на паштет, мазала його на хліб, рецепт вимагала. А я ж як: дивилася, сміялася, коли треба соромилася - все як ви і вчили. Ех знала б вона, хто був у цьому паштеті... А от холодець їй не сподобався, якось кривилася вона, коли їла. Усе сльозу пустити хотіла. Посиділи, побазікали. Ну, ми їм м'яса тушкованого ще з собою загорнули, теплого, такого теплого як - ну ви зрозуміли. Шкода м'яса мало зовсім вийшло, ну а так, усе як ви й радили! Фото ваше в кутку поставили. Дякую вам ще раз Борис Олегович! До зустрічі!"
Після цього листа я ще теж сміявся. Тоді мені здавалося, що мене вирахував якийсь черговий задрот, з форуму по "Вархаммеру". Пам'ятаю, як підпалив там чимало дуп, і які там тільки погрози не лунали. Мені тоді це здавалося очевидним і найлогічнішим поясненням. Наступного дня, прийшовши з роботи, я виявив черговий "лист":
"Вітаю. Це Андрій Миколайович Ткачук. Той що - ну ви зрозуміли. Робітник я. Із заводу який. Який за верстати писав вам. Так ось знайте - розгубленний я. Пишу вам із болем на серці. Гірко мені. Не виходить нічого. Усе роблю як ви казали, а нічого не виходить! Злюся вже на себе! Ну що я роблю не так? Як мені бути, Борисе Олеговичу? Ну не виходить у мене! Тільки перший раз вийшло, а тепер не виходить! Керівництво за деталі сварить, все брак! Що не зміна - брак! За що не беруся все псую. Навіть радіус і той дотримати не можу. Думав хоч по дому зробити щось, так і там нахалтурив! Усе завалено. Підлога завалена, стіни завалені! Усе не в площині! Свинство! Справжнє скотство! От як мені бути, Борисе Олеговичу? Ну допоможіть мені, блогаю. Я вже зробив, як ви говорили. Уже навіть на другій нозі відрізав пальці, але нічого не допомагає. Завтра думаю на руку перейти, але поки зволікаю - раптом не вийде? Як мені потім вам писати? А що якщо не допоможе? Світлина ваша стоїть у кімнаті, я вже і свічечку запалив, і будиночок сусідський підпалив - і все одно нічого! Прошу дайте відповідь швидше, не тягніть. Борисе Олеговичу благаю, дайте відповідь. Це дуже терміново!"
Коли я дочитав чергового листа, у мене в голові промайнула цілком раціональна думка: а що як це дуже хитромудра рекламна компанія якихось нових квеструмів? Я згадав, що ми того року з друзями ходили на квест за "Сайлент Гіллом". Квест був жахливий, і ми як фанати серії весь наступний тиждень злились. Але перед тим як почати, ми щось заповнили там, поставили свої підписи, і можливо, погодилися на якусь їхню рекламну розсилку. Можливо, це лише новомодна "ARG", в яку хтось із моїх друзів або колег по офісу мене для жарту ввів? Питань у мене було занадто багато. Друзям світилини листів я вже не надсилав, реакція в них була аж надто передбачувана. Тоді я ще вірив у якийсь логічний результат, що у всього цього є якщо не трольна основа, то хоча б якесь пояснення або причина. Наступного дня на мене чекав черговий "лист", після якого те, що відбувалося, почало віддавати вже справжньою крипотою, і далі все ставало тільки гірше:
"Здрастуйте - здрастуйте. Це Тамара Миколаївна Янковська, ви мене, напевно, зовсім забули, я вам писала давно, якщо пам'ять не підводить, - понад рік назад. Зі мною все добре, операція пройшла успішно, здоров'я відновлюється, лікар каже, йду на поправку. Стільки всього хочеться вам розповісти, бідного листка й не вистачить. З чого почати? Як я й казала, йду на поправку, ходжу вже без палички, можу навіть сама сумки з ринку нести. Ніна ж народила! Тьху! Із цього треба було почати! Народила! Хлопчика, Андрійка, міцненький рожевенький, зовсім пухлячок. Ми ж вас учора до речі бачили Борис Олегович. А ви схудли, посерйознішали. Ми з візком сиділи на майданчику, якраз біля вашого будинку, я і Ніна. Ви пройшли навіть не привіталися, а ми дивилися на вас. Думали впізнаєтеч чи ні. Глянули б хоч на Андрійка, він зараз такий бубусічка. Щічки як цукрові, та носик - барбариска. Копита ще такі малесенькі-малесенькі, зовсім рожеві. Такий красунчик, диво. Буде час обов'язково заглядайте до нас, ми зазвичай сидимо на дитячому майданчику після п'ятої, біля тополі. Ну, якщо мене не застанете, Ніна точно там буде. Гаразд, піду, краще залишу розмови до особистої зустрічі. З повагою Тамара Миколаївна"
Я, як і раніше, чекав якогось повідомлення в стилі "Ха! Ну ти б бачив своє обличчя", але воно все не приходило, а ось божевільні записки, з'являлися щодня. Можливо, я б і далі спокійно викидав їх у смітник, але ось четвертий "лист", отриманий наступного дня, перевів ситуацію в гранично дивну площину, де будь-які пояснення вже були зайвими: "Це Анна Євгенівна Кубацька. Як ваше життя? Чого таким стервом стали? Чого не вітаєтеся? Ми тепер граємо в якісь ігри? Як вас розуміти Борис Олегович? Ми ж сьогодні в метро їхали з вами, я навпроти вас сиділа. Дивилася на вас усю дорогу, а ви як окаянний. Ну що з вами? Я ж вам помахала навіть, спеціально, щоб ви побачили мене. Рукою махала. Кистю. З пакета дістала руку, свіжу зовсім і махала, а ви як бовдур сиділи. Це, до речі, рука однієї моєї знайомої, Каті. Вона мені гидоти писала - тепер не буде. Хі-хі. Ну, ви, якщо що, не гнівайтеся, за мою настирливість приношу вибачення. Не втрималася коли вас побачила, ви в цій червоній куртці такий прекрасний, наче освіжований" Ось це мене трохи підкосило. Жартами тут уже й не пахло, останній лист конкретно мене налякав. Вранці я справді був у червоній куртці, і тепер усе це здавалось надто дивним і моторошним. Але я не пам'ятаю, що б мені хтось махав, або що б я взагалі когось бачив. Тим більше того, хто "махає" людською рукою. Я не бачив, до речі, нікого, хто сидів на дитячому майданчику, останні дні була жахлива погода, все-таки осінь як ніяк. Щоб хоч якось себе заспокоїти, я наступного дня замовив встановлення сигналізації та камер із віддаленим доступом через мобільний додаток. Система мала грізну назву "Периметр", та ось тільки дірявим виявився цей "Периметр" від і до. "Лист" знову лежав на підлозі, камери нічого не зафіксували, навіть паранормальних перешкод чи зупинки відео. Воно просто в секунду там з'явилося. Я вже тоді мав би звідти тікати, але натомість вважав за краще нерішуче сидіти і читати чергового листа: "Доброго дня, Борис Олегович. Пише вам сім'я Пахомових. Переживаємо за вас. Ми з донькою хотіли вжити заходів, але чоловік мій присоромив нас. Ви все-таки для нас стільки зробили, ну невже ми не можемо за вас переживати? Можемо, і повинні. Тож одразу прошу нас пробачити за наполегливість. Ви зрозумійте, ми не на рівному місці переживаємо. Тут нам ще й Тамара Миколаївна телефонувала, теж непокоїться про вас. Ви їй так і не відповіли, от і непокоїться. Гаразд, не мені вас навчати. До речі, Борисе Олеговичу, якщо ви зараз, як зазвичай, у кімнаті, то ми вас бачимо, можете для Дімки помахати. Ми його голову на підвіконня приладнали, він відтоді не кліпає, дивиться на ваші вікна. Хоча чого я вам розповідаю, ви й так усе знаєте. Помахайте ручкою, ми все там же на п'ятому"
Після цих слів я миттю затулив штори. Мої вікна виходили на три новобудови, і з якої вони дивилися, я, якщо чесно, знати не хотів. Будь-яка нормальна людина давно звідти б уже вже втікла, а я якогось біса залишився. Так, знаю що ти хочеш сказати, я й не сперечаюся. На ранок на підлозі лежав ще один конверт із запискою:
"Боря привіт, це Яна. Що з тобою відбувається? Що між нами? Де ти вічно пропадаєш? Чому ти всіх лякаєш? Усіх ігноруєш, мене ігноруєш! Що сталося? Прошу тебе - відповідай! Мене хоч не ігноруй, мені ти ж можеш відкритися. Головне будь зі мною чесний, це дуже важливо для мене. Я тебе більше не приваблюю? Якщо це так - просто напиши, я не буду тебе діставати. Мені завжди здавалося, що я тобі подобаюся. Я ж бачила, як ти на мене дивишся, як ти прискорено дихав, дивлячись на мої груди, мої оголені стегна, мої щупальця. Я ж пам'ятаю, як тобі подобалася гра світла на моїй лусці, не вдавай, що цього не було! Ти змусив мене полюбити себе, а тепер так само хочеш, щоб я зненавиділа себе? Я вже справді заплуталася. Просто відповідай мені Боря, хоч щось відповідай. Будь ласка"
Що, думаєш це все? Не тут-то було. Наступного ранку, коли я зібрався виходити на роботу, на мене чекала ще одна записочка, і не тільки: "Борисе Олеговичу, ви чого нас ігноруєте? Ми ж тільки заради вас живемо, ви для нас усе, чи вам не знати. Напевно, ми вас засмутили? Усі збентежені, на що ми тільки не думали вже. Адже ми дотримуємося всіх ваших порад та всіх заповідей, то чому ж ви перестали на нас звертати увагу? Що ж змінилося? Це якась перевірка? Ви нас перевіряєте? Чи так жартуєте? Розігруєте нас, адже так? Гаразд, ви той ще жартівник, але ми не сердимося. Ось вам принесли закривашечки, свіжої, міцної, такої як ви любите. Усе залишили в пакетах, під дверима"
Якісь припущення щодо закривашечки? Я одразу подумав, що там будуть якість розчленовані шматки, або їх похідні, але ні. Під дверима справді був пакет із банками - п'ять, може більше. Мені по замовчуванню не хотілося дивитися, що там може бути за "закривашечка", але перевірити все ж щось хотілося. Я дістав одну банку і підніс її на світло. Її вміст був темний, дуже неоднорідний, на вигляд знайомий... З огидою я придивлявся, і крутив банку на світлі, поки не побачив, що там ціла банка осіннього листя і бруду. Це було звісно огидно, але навіть якби я хотів засмітитися, цього все ж могло виявитися недостатньо. Інші банки я не розглядав, якщо що, так і викинув увесь пакет, і пішов на роботу. Коли я повернувся з роботи додому, на мене чекала ще одна записочка:
"Викинув значить. Погано, Борисе Олеговичу, погано. Якось ви нам перестаєте подобатися, стали надто у собі на умі. І поради ваші більше не працюють! Олена та Ігор уже думають, що робити з вами. Сьогодні вже у вас удома були, шукали причину вашої поведінки. Усі думають, що хтось наврочив вас, або голку в подушку підкинув, ну а я то бачу Борис Олегович, що інший ви. Не знаю який, але інший! Не подобаєтеся ви мені! Ой не подобаєтеся. Щось будемо робити з вами. Думаємо ще. Думаємо"
Черговий "лист" полетів у смітник, я швидко перевірив додаток системи "Периметр" - знову жодного спрацьовування за всі десять годин. Наступний мій ранок почався не з очікуваного "листа". Мені зателефонував невідомий номер, я підняв слухавку, думав, може, хтось із колег, і сонно кинувши "алло", став вслухатися. Тиша. Я так ще "поаллокав" кілька разів, після чого скинув виклик і пішов у ванну. І коли я проходив коридор, то немов завис. Подивився в бік вхідних дверей, і забув усі думки разом. Двері у квартиру були трохи прочинені, жартами і навіть дуже жорсткими жартами тут уже й не пахло. На підлозі так само лежала чергова записочка:
"Так значить так? А ми й подумати не могли! Де всі наші подарунки? Де все що ми тобі віддали? Ми тобі вірили! Ми в тебе вірили! Ми слухали тебе, ми ставили твої світлини в кімнатах, а ти що? Ми тебе нюхали вночі, від тебе смердить Богом!!!! ВІД ТЕБЕ СМЕРДИТЬ БОГОМ! Тепер нічого хорошого не очікуй. Люба, Таня і Аня тебе тепер ніколи не пробачать! Я тобі теж покажу що таке ігнорувати нас! Ми тобі покажемо, що буває, за таке! Ой даремно ти так, ой даремно" Дочитавши чергового листа, я знову перевірив застосунок "Периметра" і переглянув усе записане за ніч із камер. У квартиру ніхто не заходив, вона просто відчинилася рівно о "02:10". Жодних людей чи НЕХів, жодних літаючих предметів по кімнаті, навіть перешкод на відео і тих не було. Просто замок ніби в один момент сам собою відчинився, і на цьому все. У мене навіть не було думок із цього приводу. Я розумів, що відбувається якась супер люта дичина, і також розумів, що ходити й озвучувати таке або виносити в публічне поле - це шлях до божевільні. Тому того дня, я пішов, як зазвичай, на роботу і там уже весь день думав, що робити далі. Мені чомусь здавалося, що винна квартира, це було найлогічнішим, на мій погляд на той час. Одночасно я переглядав ціни на житло, і планував щось зняти вже найближчим часом. День закінчився, я прийшов додому, вставив ключі у двері, але всі замки були відчиненими. Коли я зайшов у квартиру, то побачив усі речі розкиданими по підлозі, ніби у квартирі погосподарювали злодії. Вміст усіх шафок і полиць лежав на підлозі. Мені здалося дивним, що мій дуже дорогий ноут і сонька, за всієї своєї мобільності, були на місці. Так само виявилися недоторканими і прихованими сімсот доларів, їх знайшли, але вони немов сміття були в купі інших розкиданих речей. Я спочатку подумав, що взагалі нічого не пропало, але потім, у міру того, як я все прибирав, я помітив, що маленька кокосова чаша, де в мене зберігався дріб’язок, порожня. З усього, що можна було в мене вкрасти - забрали тільки монети. Все інше було на місці.
Кілька годин я прибирав у квартирі, розкладав речі назад у шафи, збирав розкидані книжки та диски. Потім перевірив "Периметр", де весь час моєї відсутності була лише чорнота на екрані. І коли я тільки було зібрався сісти і вирішити, що робити далі, мій погляд зачепився за куточок записочки, що визирав з-під дивана. Я очікував побачити там чергове "здрастуйте, це баба Міша-Таня-Аня, ви мерзота-тварюка-бруд", але ні, цього разу все дійшло до своєї межі. Коли я відкрив записочку і почав намагатися її прочитати, до мене насилу стало доходити, що я не розумію жодного слова. Я дивився так десь кілька секунд, а потім із жахом відкинув записку. Там були не букви, там було щось інше. Це були немов розчавлені комахи, викладені в хитромудрі повторювані подоби символів. Те, що було на папері, навіть почерком не можна було назвати. Єдине з чим би я це міг порівняти - це з подряпинами. Ніби хтось на тій стороні реальності, з темряви намагався щось видряпати, щось сказати мені. Ці подряпини повторювалися з різною періодичністю, і імітували слова. Таких слів там було цілий лист. Відкинути від себе цю записочку мене змусило не усвідомлення всього цього, а той моторошний факт, що я почав потроху розуміти цю інфернальну мову, що складається з дохлих жуків і подряпин. Насилу прочитувати те, від чого мені захотілося знищити себе, забути свою душу, забути те, що було за межею мого розуміння. Дійти до тієї точки, де все почалося, туди ким я був до народження, до життя, і знищити все. Все.
Наступний тиждень я ночував у готелі, шукав житло і приходив до тями. Записочки мені більше не приходили. Я не став перевіряти, була справа у квартирі чи ні, і там я більше не ночував. Зняв інше житло, і за день, не без допомоги друзів, перевіз туди всі речі. Мені все таки було цікаво, що ж зі мною відбувалося в ті дні. Зізнаюся, більш невдячної справи, ніж гуглити подібне, мені ще не траплялося. Яку тільки дичину я не перечитав за цей час - за рівнем шизофазії це не поступалося тому, що сталося зі мною. Гіршими були тільки ті, з ким мені вистачило мізків проконсультуватися (іноді платно, за що мені дуже соромно). Там були і кібер-відунки, і "вемани" - (відьми-шамани), VR-відиці, криптодьмаки, блокчейнодьмаки. Був навіть один дід, який в окулярах нахилявся над каструлею зі щойно звареною картоплею. Окуляри запотівали, а він щось там бачив - він начебто себе називав "стімдайвер".
Відповідь як це не банально я знайшов на якомусь померлому ще у дві тисячі дев'ятому році форумі. Там хтось перераховував можливі пристріти і привороти на монетках, на що йому якийсь форумний олд викотив доволі суперечливу і крипову історію. Якщо прибрати всіх баб Мань-Вань, то монеточки, які іноді валяються на вулиці, кидають не стільки для приворотів, прокльонів і пристріту, скільки для того, щоб "хтось" зрів. Порівнюючи це з тим, як кладуть монети померлим на очі. Хтось нудьгує в розрізі між світами, між темрявою і небуттям. Безликий Бог, що сидить у темряві, має незліченну кількість очей, через кожну кинуту десь монету, він дивиться на наш світ від нудьги. Підняти таку монеточку, це практично стати "Його" очима. А я, як і говорив уже на початку, грішив цим із дитинства. І перед усім тим, що трапилося, підняв одну, на трамвайних рейках, і ще начебто на перехресті. У ночі вона дуже сильно блищала, я ще здивувався тоді, що хтось досі так робить. Поклав її в кишеню, а коли прийшов додому, просто кинув до іншого дріб'язку, і я навіть не знаю, що там була за монета, і який вона мала вигляд. Мені здається, що не така як відомі нам монетки, мені здається було в ній щось не те.
Російськомовна версія цієї історії
Текущий рейтинг: 67/100 (На основе 3 мнений)
