Марта

Кожні літні канікули я проводив у невеличкому затишному будинку дідуся й бабусі. Він розташовувався геть на околиці, недалеко від виїзду з нашого міста. Іноді малому мені здавалося, що дім моїх стареньких знаходиться на самому краю світу. В тій окрузі мешкало небагато людей, працювало лише два магазини з усім найнеобхіднішим, а про комп'ютер або інтернет у ті часи годі було і мріяти. Але всупереч цьому, мені дуже подобалося проводити там час, і на кожне літо я чекав із нетерпінням. У моїй голові й досі мов феєрверки спалахують чарівні спогади про те, як ми з місцевими хлопцями й дівчатками з ранку до вечора бавилися на вулиці, ходили купатися до озера, влаштовували пікніки та займалися ще багатьма іншими дитячими справами.

Проте було неподалік від нашого будинку місце, яке всі місцеві намагалися обходити десятою дорогою.

Ветеринарну лікарню збудували приблизно в середині 80-х, незадовго до аварії на ЧАЕС. Це була величезна 3-х поверхова будівля, що своєю чергою поділялася на чотири корпуси. Деякий час там навіть працювала спеціалізована лабораторія, єдина на всю нашу область. В ній проводили досліди та шукали шляхи лікування різних тваринних захворювань. У кращі роки туди стікалися усі першокласні спеціалісти, і з роками заклад поступово розвивався.

Тривало це, на жаль, недовго. Після розвалу союзу настали часи, про які ви й самі все знаєте. Фінансування урізали, лабораторію закрили, а дослідження згорнули. Згодом, десь на початку вересня 93-го у ветеринарній лікарні сталася пожежа, внаслідок якої загинуло кілька людей та майже усі тварини. Вогонь спалахнув чи то через недбалість когось із персоналу, чи то через проблеми з електрикою, достеменно це невідомо. За спогадами моєї бабусі, вогонь гасили довго, ледь не до самої ночі, а новина про цю трагедію сколихнула все наше місто.

Дотепер ветеринарна лікарня стоїть пусткою. Усе цінне, до чого не встигло дістатися полум'я, давно розікрали в 90-х. Відтоді те місце вважалося нечистим і згодом почало обростати різноманітними легендами та байками.

Серед дітвори також ходило багато чуток про моторошну лікарню. Мені й досі приємно згадувати, як ми з друзями збиралися вечорами біля багаття та починали травити історії про всіляких привидів та мерців, які нібито там тусуються. Кожного разу ми намагалися прикрасити ці байки все новими деталями та подробицями, і, знаєте, в ті часи вони лякали нас набагато краще, ніж будь-який фільм жахів.

Звісно, всі ці легенди тільки підігрівали наш інтерес до ветлікарні, і попри всі заборони дорослих ми все одно потайки ходили туди. У ті прадавні часи, коли я ще носив кумедну жовту кепку та штанці з Мікі Маусом, ми з моїми друзями вже знали там кожен куток. Досліджуючи черговий закинутий корпус, поверх або склад, я відчував себе першопрохідцем з пригодницьких книг, який потрапив до диких джунглів і все далі заглиблюється в їхні непрохідні нетрі. Тоді це місце здавалося нам цікавим, і ми не відчували перед ним жодного страху. Але зовсім скоро все змінилося.

Ця історія сталася з нашою компанією у липні. Пам’ятаю, тоді я з Сашком та Андрієм як зазвичай пішов до ветеринарної лікарні. Тим літом ми навідувалися туди особливо часто, адже будували там власний штаб в саду неподалік. В пошуках різних ніштяків для нього нам нерідко доводилося нишпорити по складських приміщеннях, які дивом вціліли після пожежі, і того дня ми також вирішили зайнятися цією справою.

Прихопивши із собою рюкзаки, ми по черзі почали обшукувати величезні склади. Всередині на нас всюди чекав товстенний шар пилу, неприємний спертий запах (який, здається, я буду пам’ятати до глибокої старості) та купи сміття у кутках. Скрізь лежали гори розбитих пляшок та недопалків, а поруч з радянськими написами на стінах де-не-де вабили око графіті. На нашому шляху в основному траплялися покинуті лікарські причандали, звірячі клітки та всякий інший непотріб.

Того дня нам не пощастило знайти нічого корисного, тож наостанок ми вирішили залізти до будівлі ветеринарної лікарні. Час летів швидко, і сонце вже потроху почало хилитися за горизонт. Тоді ми про щось весело гомоніли на третьому поверсі одного з корпусів, як раптом Сашко стурбовано гукнув:

- Ей, дивіться сюди!

Він стояв біля одного з небагатьох вцілілих вікон і вказував пальцем кудись вниз. Підійшовши до нього, поблизу високої яблуні ми помітили дівчинку, приблизно нашого віку. Вона була одягнута у старомодну синю сукню та гарненькі білі черевички. Останні промені сонця відбивалися на її золотавому волоссі та маленьких щічках. Дівчинка махала нам обома руками.

- Хто це? - здивовано запитав Андрій, - Хлопці, це часом не Тетянка?

- Ні, це точно не вона. - різко заперечив Сашко, - Тетянка поїхала з батьками на море ще кілька днів тому.

- Дівчинко, ти загубилася? - голосно звернувся до неї Андрій, але вона нічого не відповіла.

Тим часом її рухи ставали все більш жвавими. Дівчинка почала скакати на місці та ще активніше махати руками. Вона нагадувала людину, яка потрапила у велику халепу та щосили кличе на допомогу. Її лице та маленькі щічки розчервонілися. Здавалося, ніби ще трохи, і дівчинка просто вистрибне зі своїх білих черевичків.

- Мабуть, вона дуже налякана. - припустив Сашко, - Слухай, ми зараз спустимося до тебе, окей? - у відповідь знову жодного слова.

Через мить ми всі втрьох рушили на перший поверх. Спускаючись покритими кіптявою сходами, у моїй голові промайнула думка про те, що це все виглядає доволі дивно. Ця маленька дівчинка та її гарне вбрання якось зовсім не вписувалися у похмурі навколишні пейзажі. Та і що робити їй одній посеред столітніх розвалин у такий час? Невже цій дівчинці не потрібно бути вже вдома?

У цих роздумах я зовсім не помітив того, як ми наблизилися до виходу. Коли наша трійця опинилася на вулиці, дівчинка все ще стояла на місці. У вечірніх сутінках її лице здавалося мені похмурим та суворим, наче у батька з ременем в руках, який ось-ось має покарати свого неслухняного сина.

Дівчинка більше не махала руками й не скакала на місці. Я з Сашком та Андрієм рушив у її бік, але тієї ж миті вона кулею помчала зарослою стежиною, якою ми з хлопцями прийшли сюди. Ми відразу рвонули за нею та почали голосно кликати, але дівчинка не озивалася. Присягаюся, її швидкості в той момент міг би позаздрити будь-який олімпійський бігун, і нам з хлопцями ледь вдавалося за нею встигати.

Моє серце відбивало шалений барабанний ритм, обличчя дряпали гілки, а десь попереду ледве помітно миготіло синє платтячко. В якийсь момент я зачепився ногою за корінь та боляче впав на землю. Андрій і Сашко повернулися до мене, і ми остаточно втратили дівчинку зі свого поля зору. Її силует зник одразу за одним із поворотів, який вів до високого пагорба. Коли ми дісталися туди, дівчинки вже ніде не було. За тим пагорбом одразу починалися древні двоповерхові будинки, тож я подумав, що можливо вона місцева, і живе в одному з них. До того часу вже встигло добряче стемніти, тож ще трохи почухавши свої здивовані ріпи, ми з хлопцями зійшлися саме на цій думці, і зі змішаними почуттями розійшлися по домівках.

Наступного ранку я як зазвичай після сніданку пішов дивитися телевізор. Надворі стояла чудова погода і за вікном приємно світило сонце. Дідусь з бабусею поїхали до міста, тож окрім мене вдома нікого не було. Увімкнувши ящик, замість ранкової серії черепашок ніндзя я натрапив на канал міських новин. У них ведучий в піджаку зі стривоженим виглядом повідомляв: “Після довгих шести років розслідувань співробітниками правоохоронних органів на місці закинутої ветеринарної лікарні було затримано серійного маніяка, відомого за прізвиськом Томагавк. Ним виявився 37-ми річний Дмитро Остапчук, механік одного з місцевих автосервісів. Чоловіка схопили близько опівночі, під час спроби здійснення чергового вбивства. Усі деталі уточнюються. Далі слово..”.

Неприємний холод пробрав все моє тіло до кісток. Здавалося, ніби десятки дрібних павуків одночасно повзають вздовж моєї спини, прямо у мене під шкірою. Тривалий час Томагавк був чимось на кшталт міської легенди, яку мені неодноразово доводилося чути від друзів у школі. Періодично сюжети про його злочини спливали у регіональних теленовинах. Цей покидьок довго слідкував за своїми жертвами (немов дикий звір на полюванні, як це описували в газетах) після чого з сокирою нападав на них, переважно в темну пору доби. Останню розправу він вчинив близько року тому, і після того наче скрізь землю провалився. У поліції думали, що Томагавк втік або заліг на дно, але ні.

Через хвилину на екрані показали фото вбивці. На перший погляд, це був нічим непримітний чоловік, зі смуглим лицем, сірими очима та рідкою бородою - типовий провінційний маніяк. Далі в кадрі з’явилася постраждала, заплакана жіночка середніх років, яка щось розповідала чисельним журналістам, але я вже майже нічого не чув.

Голоси з телика лунали якось віддалено, неначе скрізь товстий шар вати. До мого горла підкотився клубок, а всі думки в голові перемішалися, мов фарби в палітрі божевільного художника. Раптом згадалася також й загадкова дівчинка, яку я бачив вчора з Сашком та Андрієм. Мені було навіть страшно уявити, що з нами могло б трапитися, якби ми тоді не побігли за нею та залишилися там. Скажу вам більше, я готовий віддати майже все що завгодно, аби тільки цього ніколи не дізнатися.

Наступні дні у мою голову лізли жахливі думки про те, що на місці тої нещасної жінки могли опинитися ми, про те, що можливо той хворий виродок навіть міг бачити нас і спостерігав за нами. Я намагався гнати їх від себе, відволікатися, займатися якимись справами, але вони все одно поверталися, немов надокучливі комарі.

Того літа я з хлопцями більше не ходив до закинутої ветлікарні. Наш штаб захопили пацани із сусідньої вулиці, але нам було на це глибоко начхати. Про ту маленьку дівчинку ми намагалися більше не згадувати. Тоді недалеко від мого будинку добудували новенький стадіон, тож решту канікул ми провели там, за грою в баскетбол та футбол. Єдине, що нагадувало нам про те місце - байки, почуті краєм вуха від інших хлопчаків.

Але це ще не все. Наприкінці літа, наводячи лад у будинку, я натрапив на купу старих журналів та паперів під книжковою шафою у вітальні. Серед цієї гори макулатури мою увагу відразу привернув заголовок однієї з газет: “ВЕЛИКА ПОЖЕЖА У ВЕТЕРИНАРНІЙ ЛІКАРНІ”. Номер випуску був датований 6-м вересня 93-го року. “Вийшла якраз після трагедії”, - подумав я. Взявши її до рук та кинувши свій погляд трохи вниз, я скам’янів.

Поміж багатьох світлин загиблих у той день, розміщених праворуч від тексту, мені в око відразу кинулося чорно-біле фото тієї самої дівчинки. На ній вона була одягнута в білу блузку та радісно усміхалася. З тієї статті я довідався, що її звали Марта Пилипенко, і на момент смерті їй ледь виповнилося одинадцять років. Вона була донькою одного з працівників ветеринарної лікарні та навчалася в місцевій спеціалізованій школі. Того жахливого дня батько забрав Марту зі школи на роботу, адже її не було на кого залишити вдома. Коли почалася пожежа, дівчинка потрапила під завали та не могла покликати на допомогу, оскільки була німою.

Минули роки. Дідуся й бабусю ми забрали жити до себе, а їхній будинок вирішили продати. Усі мої друзі дитинства, в тому числі Сашко та Андрій, давно переїхали до інших міст. Попри те, що пройшло вже багато часу, я часто згадую ту маленьку дівчинку. Гадаю, що вона (точніше, її привид) досі може бути десь там, блукати старими й усіма забутими лікарськими коридорами. І хоча мені так і не вдалося знайти відповіді на безліч своїх запитань, натомість я точно знаю одне - того липневого дня дух дівчинки, на ім’я Марта Пилипенко, врятував три дитячих життя.

Текущий рейтинг: 53/100 (На основе 18 мнений)

 Включите JavaScript, чтобы проголосовать