(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Робота твоєї мрії
За свої досить таки марні тридцять років мені жодного разу не доводилося працювати офіційно. І річ не в тому, що я неосвічений, це доволі очевидно, і далі буде тільки підтверджуватися. Тут скоріше вирішальну роль відіграли реалії сучасного життя, ніж моя лінь або доля невдахи, за якою так хочеться зручно сховатися. Мені здається, багато хто з вас працював неофіційно, може, і працює просто зараз, а комусь може навіть уже далеко за тридцять. Хз, я чомусь завжди вважав це показником неспроможності як людини. Ніби таким чином незрима рука буття розділяє людей на більш і менш смачних, перед пожиранням їхніх людських доль. І комусь доведеться пролітати зі свистом у те саме "прекрасне далеко", а хтось пробуксовуватиме, як я, на одному місці. Не подумайте, це не порція скиглення або звинувачень успішних людей у їхній успішності, і, боронь Боже, не знецінення їхнього успіху, ні. Я сам винен у всіх своїх бідах, я це розумію. Також, я прекрасно розумію, що по-іншому бути не могло. Ну, хоч убийте - не вірю я в усі ці історії про "добийся" і "бери від життя все". Якби всі вони працювали, я б не опинився там, де опинився, не потрапив би в те кляте місце, і не побачив би те, що побачив. Я б і далі жив як ви, точніше не як ви, а як ті, кому я маю відповідати, і на цьому був би кінець історії. Черговий забагований "NPC", який потрапив не в ту тригер зону. Просто рядок безглуздого коду, за яким такі складні й банальні міркування. Вибачте за весь цей висер вище, так буває після дуже сильних емоційних і психологічних потрясінь, а тепер про них.
Коли мене вкотре звільняють з роботи, або мене починає плавити від внутрішньої комедії з завжди однаковим сюжетом у дусі "ти животієш - життя проходить", і тоді йду вже я, то я завжди опиняюся сам на сам із таким відчуттям... як би вам його описати... Можливо, воно знайоме кожному з вас, ніби маленькі внутрішні похорони. Невимовна туга, життя немов вивертається навиворіт. У ці моменти мій розум стає якимось гіперчутливим, я починаю шукати знаки від долі та всесвіту, наче оговтавшись після довгого й важкого сну. Якщо я натикаюся на якийсь випадковий уривок розмови, за яку чомусь зачепився мій розум, то розкручую уявний клубок доти, доки не бачу, що там нічого немає. Це стосується і мого безробітного побуту. Може, хтось дипломований позначив би це як загострення, але здається мені, ще надто рано, адже я навіть ще не розповів про те, що трапилося.
З урахуванням усіх початкових даних, і реалій всюдисущого карантину, який тільки-но розпочався (а сталося все у двадцятому році, якщо бути точним - початок березня), можна приблизно уявити глибину мого відчаю. Тоді я працював охоронцем у невеликому супермаркеті, і мій керівник просто написав мені у телеграмі "Ми закриваємося". На цьому все. Коли ти працюєш неофіційно - так буває. Ніяких вихідних допомог або відступних тощо. Усім спасибі - усі вільні.
Один день, і я знову безробітний. І дні мої знову стали внутрішніми похоронами.
У мене, як і у будь-якого невдахи, багато друзів. Чим успішнішою людина стає - тим менше людей навколо неї, яких вона може назвати друзями. Думаю, мої п'ятнадцять друзів говорять самі за себе. Як і у всіх моїх епізодах безробітних скорботних днів, я почав обдзвонювати своїх друзів. Банальне "Підемо поп'ємо пивка", ну а там у процесі - "Блін, звільнили, немає варіанту влаштуватися?". Може вище я пропустив цей момент, але для мене дуже складно приживатися в новому колективі. Занадто високий поріг входження. Це, до слова, ще одна причина, через яку я часом не затримувався на нових місцях. Тому часто й вдавався до пошуків роботи через друзів, щоб хоч якось спростити собі вливання в новий колектив. І ось я висмикую на тижні одного свого друга, з яким до цього працював в цеху зі складання меблів. Заздалегідь скажу - там буде один дивний момент, який до мене дійде надто пізно, упродовж усіх наших посиденьок він не виходитиме в мене з голови, але що це - я усвідомлю зовсім не скоро.
Ми йдемо в генделик, годину невимушено випиваємо. Обговорюємо бокс, карантин (який тоді тільки почався), і плавно скочуємося в побут. Він за свою даму серця, я за ту, що мене кинула. Він за бажання взяти кредит, а я за звільнення. І в цей той момент, ми майже одночасно торкаємося роботи - "Слухай, я ось хотів тобі запропонувати роботу", після мого "Та ось, звільнили через корону недавно...". Далі він назвав мені тип роботи, і оплату, від якої все стало надто підозрілим. Дуже велика заробітна плата для банальної фізичної роботи. Тридцять доларів на день, та ще й у період карантину, дванадцять годин - оплата наприкінці дня на руки, у двадцятому році для Харкова це були дуже хороші гроші, у всякому разі, для мене. Не подумайте, я ще не опустився до того щоб робити закладки або написи груп з телеграму на стінах, і сподіваюся, життя ніколи не підведе мене до цього. Тож до всього, що він мені тоді сказав, поставився максимально скептично. Того вечора він мені дав один контакт, у телеграмі. Один контакт, що розрізав моє життя рівними шматочками, подібними до торта, який подають на святі божевілля, в особі наступного року і майбутніх подій. Під сльози всесвіту, під його відчайдушні крики, під знаки, що він надсилав мені всіма неймовірними способами. У тому часовому проміжку, за тиждень до походу на ту "роботу", мене навіть не сильно збила машина - я вже й уявити не можу, що може бути наочніше. Але я все одно пішов туди, і як я говорив на початку - я сам винен у всіх своїх бідах.
Харків'янам, напевно, майже відразу стане зрозумілим місце, куди мене занесла нелегка, особливо з урахуванням того, що жив я тоді на "Тракторах". Ніякої конкретної фірми, ніяких адрес. Я постараюся все описувати якомога абстрактніше, щось, ймовірно, навіть навмисно пропущу. Вам, найімовірніше, здасться дивною моя згадка Харкова, як і району "Тракторів", і тут може прослизнути якась нелогічність. Згадав я це лише для того, щоб подібно до того, як альпіністи, піднімаючись на величезну висоту, вбивають страхувальні кілки, або як воно у них там називається, так і я залишаю ці "страхувальні" орієнтири. Бо, здається мені, та висота, та межа пережитого, про яку я збираюся вам розповісти, може мені не піддатися, і від мене залишаться тільки ці два просторових орієнтири. Не згадую про адресу і фірму я ще з тієї причини, що хтось може спробувати свою вдачу або перевірити мою історію. Я ж пишу все це, а ось у вас може бути кінець набагато страшніший, а я вам цього не бажаю.
Після наших посиденьок, я ще близько тижня барився, потім, як я вже згадував, мене трохи підзбила машина, і зовсім морально розкиснувши, я написав на той номер, що дав мені мій друг. Всупереч моїм очікуванням невдачі або чергових труднощів на етапі співбесіди, все пройшло на диво швидко і гладко, це при тому, що співбесіда, по суті, відбувалася через листування в телеграмі. Мені сказали прийти на роботу вже наступного дня, і дали адресу. Тоді все і почалося.
Бачили всі ці величезні цехи, ангари, заводські території, та простори, де, за великим рахунком, нас бути не повинно. Вони зазвичай десь фоном, на периферії, поки їдеш автобусом або метро. У таких будівель, як мені здається, навіть є свій пост-панківський саундтрек. У дитинстві такі споруди викликали інтерес, а з віком почуття глибокої туги, яка немов завжди була, а з роками просто згадалася, як щось вічне. До місця своєї нової роботи я довго їхав, потім так само довго йшов, за координатами, введеними в телефон. А вже там, не менш довго стояв перед прохідною і будкою охорони. З тим почуттям туги, яке описав вище, я дивився на величезний ангар, куди мені потрібно було йти.
На вигляд це була найбільш непримітна територія, яких по Харкову велика кількість. Щось на кшталт заводу, великий довгий ангар, на безкрайніх просторах, що йдуть у далечінь бетонними парканами по своєму периметру. Біля самого даху довгі і плоскі вікна, в яких горіло неприємне, занадто яскраве, виробниче світло. Я почав було щось пояснювати повненькому й літньому охоронцеві, про мету свого візиту, коли він одразу мені випалив: "Якщо на роботу - туди" і вказав рукою в бік великого ангару. Біля самої будівлі юрмилася купа людей, чоловік тридцять, без винятку, всі без винятку чоловіки, роботяги. Такі з пакетами, у чорних куртках і темних джинсах з ринку. Ви щодня не помічаєте їх десятками, якщо не сотнями, коли ті проходять повз на вулиці. Я підійшов до натовпу, закурив, став слухати розмову. З неї зрозумів, що всі сьогодні тут уперше, і так само, як і я, взагалі не розуміють, що нас чекає далі. У мене, до слова, був уже схожий досвід, коли я дзвонив за сумнівними оголошеннями з дуже хорошими фінансовими обіцянками. І частенько за такими оголошеннями могли бути цілком собі замучені життям люди, які в підсумку пропонували йти й торгувати "оріфлеймом" або якоюсь зубною пастою, що не пройшла жодної сертифікації "ЄС". Десь у глибині душі, я і припускав, що так і буде, і слухаючи фоном присутніх робітників, ще більше схилявся до своєї версії. А потім з'явився чоловік, який запустив усіх нас усередину. Ми по черзі підходили до нього, і він записував нас у свої списки, після чого став перед нами і почав проводити інструктаж. Я вже тоді повинен був розвернутися, ще після інструктажу, і піти звідти, і згадувати це лише як божевільний сон, що не встиг перейти в кошмар. Але замість цього, я слухав його, не усвідомлюючи, що кошмаром має стати моє життя, а не ефемерний сон.
Чоловік, що представився як Андрій Миколайович, проводив той самий інструктаж. Мені важко називати це інструктажем, адже на ділі це був вельми чесний заклик піти поки не пізно. Скільки б я не намагався відтворити слово в слово ту його промову, у мене не вийшло, але ось приблизний її зміст: "Мене звати Андрій Миколайович, і я ваш куратор. З усіх питань звертатися виключно до мене. Відповідаю тільки в Телеграм, на телефон не дзвонити. Сьогодні ви візьметеся до роботи, і я спостерігатиму за вами. Кожен з вас отримає номер, коли я буду називати номер, це означає, що ви нам не підходите, і ми прощаємося. Після того, як я назву ваш номер, підходьте до мене, і я вас розрахую, не хвилюйтеся, зарплату отримають усі, навіть ті, хто не підійде. Характер роботи не складний, потрібно переносити вантаж з точки А в точку Б. Кажу одразу - перекурів у нас немає. Перерв на обід і походи в туалет - теж немає. Якщо вас щось не влаштовує, підходьте відразу до мого столу, і я вам дам символічні за витрачений час. Ще раз, якщо комусь щось не подобається, то можете піти одразу. Повторюю, робота без перерви. Сьогодні ви прийшли пізніше, а так ми працюємо з восьмої ранку до восьмої вечора. П'ять днів на тиждень, жодних відпусток і позапланових вихідних. Щось сталося, і я вас розраховую. Хворієте - прощаємося, спізнюєтеся - прощаємося, відлучилися в робочий час - прощаємося. Для особливо забудькуватих правила є на вході, можете ознайомитися, але про всяк випадок проговорю. Ніяких розмов між собою під час роботи, ніяких туалетів, телефонів і відходу з робочого місця. Жодних обідів і перекурів, повторюю, ніяких".
Свою промову він проговорив кілька разів, після чого всім незгодним вказав на двері. Тоді одразу пішло чоловік шість, якщо пам'ять не підводить, загалом того дня він нас записав у свій список близько сорока трьох осіб. Коли вся метушня ущухла, нам роздали номерки, мій був сімнадцятий, за місцем у списку. Ось тут і почалися перші дивацтва. Одразу після того, як ми вийшли з невеликої прибудови, де проходив інструктаж, ми зайшли в основну будівлю, у той самий здоровенний ангар. Там я побачив попереду велике плато з піддонів, на яких були однакові картонні коробки. Перше було поруч із входом, за ним було таке саме, тільки метрів за десять, якщо не більше. Коробки були накладені одна на одну, рівними стосами, висота приблизно до двох метрів. Далі я побачив інший кінець ангару, і тут я, напевно, розгніваю не одного експерта з відстаней, але як мені здається, протилежний кінець ангару був за сотню, якщо не більше, метрів. Дзеркально, біля самих стін, там були такі самі плато з піддонів, на яких стосами лежали коробки. Самі коробки були напевно якимось стандартом сантиметрів п'ятдесят приблизно завдовжки, і десь стільки ж, може трохи менше, завширшки. Звичайні картонні коробки. Без написів, малюнків чи сторонніх кольорів. А потім, Андрій Миколайович почав пояснювати характер нашої роботи. Від почутого мені стало якось дивно. Точніше, я ні хріна не зрозумів, але сперечатися не став.
"Берете коробку і несете її в протилежний кінець приміщення. Там кладете до інших коробок, після чого берете коробку звідти, і несете її сюди. Тут кладете її до інших коробок, потім берете іншу коробку і несете її в протилежний кінець приміщення. Парні номери до дальньої стопки, непарні до ближньої. Усе зрозуміло?" - скоріше стверджуючи, ніж запитуючи, закінчив він.
Кілька людей із натовпу справедливо задалися питанням: "А якого хріна це, власне, робити?", після чого Андрій Миколайович проговорив їхні номери і сказав, що вони вільні. Хтось зареготав, Андрій Миколайович назвав і його номер, до того ж безпомилково. Ще хтось ззаду почав перешіптуватися, він назвав і їхні номери, і за кілька хвилин відсіялося близько десяти осіб. Про себе я подумав щось на кшталт: "Ого" і "Якого...", але зовні постарався себе стримати, хоч і розумів, що відбуваються не цілком нормальні процеси. Моє становище погіршувалося ще тим, що мої фінанси добігали кінця, тиснула пара кредитів, що висіла, а з рідними все було зовсім важко. Можливо, саме це змусило мене залишитися тоді, а не піти, як це зробила більшість нормальних і головне розумних людей. І ось під різкий і гучний крик - "Почали!", ми і почали рухатися в бік піддонів з коробками. Тоді ще на моменті руху Андрій Миколайович назвав два номери, і кілька людей відсіялися, ще навіть не розпочавши роботу. Слідом, він назвав ще три номери, після того як ми підійшли до гори коробок. Потім ще один номер, після того як усі взяли по коробці, і стали прямувати в протилежний бік ангару, до іншої гори з коробками. І знову кілька номерів. Пам'ятаю, хтось у потоці, що рухався, став сильніше за інших іти, і Андрій Миколайович назвав його номер. Поки ми йшли, у моїй голові було нерозуміння такого рівня, що мені здається, зовні мене перекосило як знак питання. Та чого вже там, я напевно прийняв якусь первісну позу нерозуміння того, що відбувається. І ставши цією перекошеною фігурою знака питання, я і продовжував нести коробку, поки не дійшов до протилежного кінця ангару. Там, уже з динаміків на стінах пролунала ще пара номерів, і ті, кого назвали, якось показово знесилено махнули руками, після чого пішли. Потім шлях назад, уже з іншою коробкою.
Спочатку я обмовився про те, що я вкрай неосвічена і безграмотна людина, але навіть у такого тупака, як я, від того, що відбувається, шестерні в голові почали посилено крутитися. Що я тільки не думав, поки ми носили коробки туди-сюди, а Андрій Миколайович усе продовжував називати номери, після чого люди йшли. До речі, якщо на початку мені вдавалося простежувати якусь логіку в його виборі, то в міру того, як минав час, будь-які мої припущення щодо того, що порушили люди, яких він назвав, не знаходили жодних, навіть приблизних приводів для їхнього відсіву. А я все думав - що нахрін відбувається. Думав, може десь стоять камери, і все це частина шоу або розіграшу. Думав навіть, що може це якийсь експеримент, тощо. Що, можливо, хтось відмиває гроші таким чином і створює видимість праці за зачиненими дверима. Потім мені чомусь здавалося логічним, що все це ніщо інше, як збори якихось сектантів, або їхній божевільний тренінг. Потім вектор моєї думки змістився на щось більш приземлене, і я став гадати, чи може те, що відбувається, бути центром реабілітації колишніх алкоголіків, наркоманів і в'язнів. Мовляв, у такий спосіб вони виробляють навички соціалізації, і гуманізму стосовно праці та чесного життя, яке зазвичай їм не властиве. Потім став обливатися майже холодним потом, згадавши фільм "Тринадцять", де вони стріляли один одному в голови. Від цих думок у голові сплив даркнет і всілякі кімнати смерті та тортур. Їх я ніколи не бачив, але мені здавалося, починаються вони саме так. Так я і йшов, з коробкою в руках, спочатку в один бік, потім в інший. Поки в голові фоном ішов святковий салют із параної, страху і поганого передчуття.
Десь через годину нашої "роботи", досить міцний хлопець, який йшов попереду мене через кілька чоловік (йшли ми ланцюжком, один за одним), якось жорстко почав вголос обурюватися. На вигляд, він навіть не знав, на кого зірватися. Вийшов зі строю, кинув коробку в бік і почав кричати на Андрія Миколайовича, поки всі продовжували рухатися. Разом із номером цього хлопця, Андрій Миколайович назвав ще два номери, тих, хто повернувся на крики. Бидлуватий хлопець отримав підтримку в особі тих двох людей, яких щойно назвали, і вже вони втрьох почали горланити на весь ангар. На той час я вже дійшов до протилежної купи з коробками і повертався назад, тому те, що відбувається, мені було добре видно, і навіть не доводилося повертати голову. З невеликих дверей на віддалі від входу вийшло четверо міцних бугаїв, справжніх мордоворотів, і вказало обуреним на двері. Вони якось миттю стали спокійними, і пройшовши за охороною, без опору пішли. Усе і до цього було ну дуже дивним і зловісним, але після того, як я побачив цих бугаїв, мені вже було абсолютно нічим крити свою зростаючу тривогу і я просто йшов далі, переносячи коробки з однієї купи в іншу.
Потім ще через пару годин нерви здали у когось позаду мене. Я чув лише крики, звернені в нікуди. "Навіщо ми це робимо?!", "Який у цьому сенс?!!!", "Гей! Хто-небудь! Невже вас це не бентежить?! Хлопці?!". Ніхто не зупинився, і навіть не обернувся на його крики. Судячи з того, що Андрій Миколайович назвав лише його номер, більшість, так само як і я, здогадувалися, як тут усе працює. Так минув перший день. У тривозі, страху і незрозумілому стані.
Винагородою за те, що ми робили, (а роботою у мене це язик не повернеться назвати), був доволі таки товстий конверт. Андрій Миколайович під кінець дня вибухнув тирадою про те, що нам випала велика честь працювати тут. Говорив, що ми отримали згори маленькі заохочення, і кожен із нас справді заслуговує на цю роботу. Він говорив доволі довго, але більшість його промови стерлася з моєї пам'яті, і я лише чітко можу пригадати свої хаотичні думки. Як боявся, що нам скажуть щось на кшталт: "Ви нам підходите", після чого нас усіх розберуть на органи, або вивезуть у рабство. Думка щодо рабства і якоїсь незбагненної підпільної праці найбільше затрималася в моїй голові. З нею я йшов через прохідну і прощався з людьми, які, як мені здавалося, відчувають щось схоже. Ця думка свердлила мій череп зсередини і в метро, і поки я лежав у ліжку, згадуючи весь минулий день. Зараз я не згадаю, але впевнений, що і сюжет сну, який приснився мені того дня, був отруєний цими тяжкими і незрозумілими переживаннями. І ось, відштовхуючись від усього вищесказаного, від усієї тривоги, пережитої за день, від одних тільки негативних вражень, я не придумав нічого кращого, як піти туди ж знову, наступного дня. Може, зробити це мене змусила сотня з гаком доларів, зароблена того дня, а може, те нове і перше за довгі роки відчуття - що відбувається щось незвичайне. Цікаве, дивне і справжнє. Думаю, багато хто з вас може зрозуміти мене. Усе, з чим мені доводилося стикатися до цього, це була суцільна рутина, рутина і знову рутина. А це був перший випадок, коли я відчував себе частиною чогось... чогось... Ех, якби я був трішки розумнішим, мені б не довелося писати все це, і вже точно я не пішов би туди наступного дня.
На мій подив, вранці на роботу з'явилися всі, кого мені вдалося, так чи інакше, запам'ятати. Я орієнтувався за номерами, а не за зовнішністю. Загалом нас залишилося близько двадцяти осіб, точно вже не пам'ятаю. Тепер замість простих паперових номерів, усім роздали жилети з вишитими на спині цифрами. Отримавши свій номер сімнадцять, я пройшов за рештою назад до ангару, де були вже ми одні. Ні Андрія Миколайовича, ні величезних охоронців, тільки коробки. У нашому натовпі хтось вирішив пожартувати і промовив щось на кшталт: "Ну що, розкриємо одну коробочку?", після чого з динаміків на стіні пролунав його номер. Він почав відмахуватися і кричати в повітря, що й не хотів зовсім, але було вже пізно, знову з-за дверей з'явилася пара бугаїв. Його без особливих проблем вивели, а всі навколо завмерли і стали чекати. Ніхто не наважувався йти першим до коробок або що-небудь робити. Усі стояли й мовчали. Тоді з динаміків пролунало гучне "Час роботи", після чого всі рушили до коробок, і почали носити їх, як учора, з однієї купи в іншу, знову і знову. У своїй голові я намагався не розкручувати якусь логічну і їй подібні спіралі на предмет того "Навіщо ми це робимо?", "Який у цьому сенс?". Просто брав коробку з однієї купи, відносив її в іншу, ставив, брав іншу коробку і ніс назад. Знову і знову. Знову і знову. Знову і знову.
День минав, ми "працювали", і начебто все було абсолютно звичайно. Я вже не так сильно зосереджувався на почутті тривоги, що було весь час зі мною. Більше думав про гроші, про те, як чудово буде вирішити всі свої фінансові проблеми, блін, я навіть на якийсь момент зловив себе на думці, що це мало не "робота мрії". Коробки були не важкі, ну від сили один-два кілограми. Керівництва на місці не було, ніхто не дратував, і все, начебто, більш-менш нормально. А потім хтось попереду закричав. Це був доволі масивний чоловік, він якось не під стать своєму вигляду тонко скрикнув, і вилетів зі строю, жбурнувши коробку, як мені здалося, подалі від себе. Його номер не пролунав із динаміків. Чоловік так різко і швидко побіг, що встиг вибігти з ангару до того, як назвали його номер, а може, в цьому просто не було потреби. Я ще чомусь запам'ятав його цифру - номер "3". Після його криків, мені стало якось не по собі, я намагався це зовні не показувати, так і продовжував разом з іншими носити коробки. Далі хтось із нашого строю вирішив забрати кинуту коробку і пішов за нею, і з динаміків пролунав уже його номер. Це був ніби як перший офіційний день. Він теж залишив тривожні почуття, але піти я не пішов. І наступного дня знову був там.
Після мого "першого" робочого дня, мені у телеграмі написав Андрій Миколайович, я хочу це окремо відзначити, оскільки далі він мені буде постійно писати після всяких дивних епізодів під час роботи. Він написав "ВN ВЕЛNКІ МОЛОДЦІ, ВАМ НАЛЕЖNТЬ ПРЕМІR", це дослівно. У тексті в мене вийшло не найкращим чином передати ці літери, але "И" і "Я" були наче дзеркальні, але при цьому вони не виділялися абсолютно ніяк. Ніби такі літери були в його телефонній розкладці. Пам'ятаю, я ще подумав, що, мовляв, кумедно, у такої великої людини - палений телефон, з битим алфавітом. Його премією були ще п'ятдесят доларів накинуті до належних за день тридцяти, разом вісімдесят доларів за день, за просте тягання коробки з одного боку в інший.
Новий день нічим не виділявся на тлі інших. Я так само приїхав заздалегідь на роботу, і там, як і вчора, вже був натовп. Мені чомусь здалося, що всі стали одне одного якось цуратися. Може, вони, як і я, припускали, що за це може бути названо їхній номер, тому вирішили зайвий раз не випробовувати долю і поводилися обережно. Знову я зазначив, що ми досить схожі з тими людьми, особливо в плані обережності. Зовсім скоро нас впустили всередину ангару, і ми почали "працювати". Зайшовши в приміщення, я одразу відзначив, як сильно все смердить хлоркою. Запах був такої сили, що доводилося мружитися. Тепер замість двох плато з піддонами було одне, і ми йшли дуже щільною змійкою одне за одним. Здавалося, у залі змінилося щось іще, і весь залишок дня я намагався зрозуміти, що саме, але так нічого й не визначив, хоч щось на периферії розуму не давало мені спокою...
Десь наступні тижні два були цілком собі звичайними, нікого не називали за номером, зарплату стабільно давали наприкінці дня, особливих дивацтв я не помітив. На вихідних я розплатився за одним кредитом, і на честь цього пригостив друзів. А потім була неділя, з якої, правильніше сказати, стався початок кінця. В англійській мові є така фраза "first day of the rest of your life", про неї ще начебто Брайан Молко співав пісню в дуеті з якимось чуваком на початку нульових. Ця фраза довго сиділа в мене в голові, ще за часів актуальності самої пісні, але справжнє її значення я почав розуміти тільки в ту неділю, коли пішов на ринок за речами - "Це перший день залишку твого життя".
Коли в неділю я пішов на ринок, був день як день. Я блукав у нескінченному потоці людей, прицінювався, дивився на стіни, обліплені речами, а потім мене ніби хтось гукнув у натовпі. У таких людних місцях найімовірніше, що покличуть когось іншого, навіть кричачи тобі в спину, тож я йшов далі й не обертався. Потім знову оклик, уже набагато ближче і гучніше. Я все одно продовжував іти і не обертатися, поки мене хтось не потягнув за рукав. Коли я повернувся, то побачив худорлявого дідка. Вигляд у нього був дуже наляканий і замордований. Він почав щось на кшталт "не впізнаєш?", пам'ятаю, ще подумав - "звісно, не впізнаю, ти ж он - супер старий дід, з чого мені тебе впізнавати?", а він усе продовжував: "ну ми ж працювали разом...". Я дивився на нього і намагався пригадати, де я міг із ним працювати, а він усе наполягав "ну пам'ятаєш, ми ж іще ящики носили...". Ящики? Поки я стояв і тупив, дід усе не припиняв говорити, і вже почав, немов згадуючи, називати додаткові деталі. Про великий ангар і номери... а потім ніби прозрівши видавив: "там тоді... як там було то... ейее... номер... номер... номер... номер три! Точно! Номер три!". Дід, задоволений собою, якось вмить набув ясності в очах і почав умовно згадувати себе. І неприродньо весело, щось бурмочучи собі під ніс, пірнув у потік людей, після чого зник з поля зору, поглинений безперервною масою ринку, поки я переварював його слова. Дід схоже просто старий маразматик, бо його там і близько не було. Там був доволі здоровий чоловік, і якщо я побачив би його на вулиці, упізнав би напевно. Це при тому, що я чітко запам'ятав того чоловіка під номером три, коли він вибігав з ангару. Далі усе розвивалося набагато стрімкіше.
Понеділок почався з того, що коли нас усіх впустили в ангар, крім нас у приміщенні була ще одна стороння людина. Її я побачив не відразу, тільки після того, як взявши коробку, попрямував до купи з іншими коробками. Ця людина сиділа на стільці і дивилася прямо перед собою. Все б було нічого, але його стілець був повернутий до стіни. Стілець знаходився десь в умовній середині ангару, і в яку зі сторін я б не йшов, у мене не виходило побачити його обличчя. Я лише бачив силует. На вигляд звичайнісінький чоловік до п'ятдесяти років. Він сидів рівно, поклавши руки долонями вниз собі на коліна. Зізнаюся, його вигляд мене трохи лякав. Швидше лякав не стільки його вигляд, скільки дивність його перебування тут. Я намагався сильно не витріщатися на нього, бо боявся, що таким чином щось порушу, і вже назвуть мій номер, і лише краєм ока спостерігав за ним. За всі дванадцять годин він жодного разу не поворухнувся. Так і сидів, дивлячись у стіну перед собою.
Наступного дня все було ще дивніше. Стілець був на тому самому місці, тільки вже людини на ньому не було, була лише пара неприродньо яскравих крапель крові, що буквально світилися на глянцевій білій підлозі. Ось того дня все і мало закінчитися. Кров була вже явним сигнальчиком про максимальну, над-максимальну ненормальність того, що відбувається. Тоді навіть назвали чийсь номер, і хлопчина кулею вилетів з ангара, і краще б на його місці був я. Замість цього я продовжував носити коробку, намагаючись уникати поглядом того району, де стояв стілець і були краплі крові.
Коли в середу я вийшов на роботу, у мене ще на моменті поїздки в метро були найгірші передчуття, і зовсім скоро вони себе виправдали. В ангарі знову з'явився сильний запах хлорки. Він був настільки пекучий, що всі без перерви кашляли, а з очей не перестаючи текли сльози. У якийсь момент я навіть подумав, а чи не кинути все під три чорти. Але щось немов тримало мене там, що саме, я не міг усвідомити. Може це був страх, а може щось більше. Я намагався аналізувати себе, справді намагався. Але, схоже, я не знаю про себе значно більше, ніж можу уявити, і, напевно, одна з цих темних сторін проявилася в якомусь внутрішньому бажанні не бути названим за номером. Хрін знає, чи був це виклик самому собі, зараз уже, напевно, безглуздо міркувати з цього приводу. Пам'ятаю, ми продовжували працювати, всі сильно кашляли, а потім десь далеко впав один чоловік. Не вибігла охорона, не назвали його номер, нічого. Він продовжував лежати на підлозі, а всі йшли повз і кашляли, лише трохи змістивши маршрут, щоб не переступати його. Я все чекав, коли хтось із нас кинеться йому на допомогу, тоді б і я побіг, і плювати на цю роботу, але ніхто не допомагав йому. Усі продовжували носити коробки, поки він без руху лежав на підлозі. Він залишився лежати на підлозі й після того, як закінчився робочий день. І знову я чекав, що хтось піде в його бік, тоді б я пішов теж туди, але всі єдиною масою попрямували в бік виходу, а той чоловік так і залишився там.
На ранок його не було на підлозі, на роботі його теж не було. Я зараз не можу пояснити ні собі, ні вам, навіщо я пішов туди знову. Те, що сталося з тим чоловіком, було вже за межею моралі і моїх страхів. Але я знову був там, і новий день приніс ще один моторошний епізод. Знову все як завжди, коробки, коробки і ще раз коробки. Раніше я говорив, що друге плато з коробками прибрали, і в приміщенні була тільки одна гора коробок. Виходило, що ми ходили ланцюжком, і завжди поки я йшов туди, зліва мені йшов хтось на зустріч. Зазвичай я намагався навіть ні на кого не дивитися, щоб випадково не порушити незримі правила. Здебільшого орієнтувався я здалеку, і вже в міру наближення до чогось побаченого, починав дивитися в підлогу, або прямо перед собою. Однак того ранку, я чомусь мимоволі помічав, як номер двадцять п'ять крокував мені на зустріч. Щоразу, коли ми перетиналися, він, немов нахиляв голову до коробки у своїх руках, коли проходив повз мене. Лише з енного разу, я зрозумів, що він прислухається до неї. Роблячи це, він начебто намагався не видавати себе, а я то розумів - якщо бачу я, значить скоро назвуть його номер. І його справді назвали, набагато пізніше, коли він уже не соромлячись притулився вухом до коробки, і з очима повними жаху прислухався до неї. З динаміків усе продовжувало лунати "Номер двадцять п'ять", "Номер двадцять п'ять"... з кімнати вийшла охорона, а він усе слухав коробку, доки по його щоках текли сльози. Я чітко пам'ятаю його наповнені якимось тваринним страхом очі, і голову, що гарячково крутилася з боку в бік. Уперше за весь час охороні довелося пововтузитися. Вони тягли його під руки, поки він кричав "НІ!!! ЦЕ НЕ ПРАВДА! НІ!!! ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ!!!". Не знаю, було щось у його вигляді таке, від чого мою потилицю неприємно поколювало. Після побаченого, я вперше злякався саме йти, а не продовжувати перебувати в цьому надзвичайно дивному місці. Набагато страшнішим для мене було те, що решту дня я теж чув якийсь шепіт із коробки. Може мені це здавалося - може ні, прислухатися я не став, хоч і ближче до вечора шепіт був ну дуже гучним.
Уже лежачи в ліжку, я намагався згадати, що це були за слова, які лунали з коробки. Які тільки комбінації я не крутив у голові - але все даремно. Не знаю, як описати цей досвід, це ніби дивитися на сонце, ти начебто його до пуття не бачиш, очі обпікає, а за кілька секунд погляду на нього, перед очима танцює лише маленька крива фігурка, яка потім довго зникає. Той досвід можна порівняти з чимось схожим, ніби я пам'ятав не ті слова, які нібито долинали з коробки, а ту саму пляму з цензури розуму. І ось ця сама пляма, та заблокована частина у свідомості танцювала перед моїми очима, доки я безсило намагався вгадати, що ж за нею знаходиться. Це, до речі, один із яскравих прикладів того, що більшу частина моєї "роботи" відбувалася зі мною. Немов усе дивне, моторошне і ненормальне йшло кудись одразу в "пригнічене", у зону карантину і цензури. Це, напевно, одна з основних причин мого постійного повернення на "роботу". А потім були камені. Мабуть, це була перша з низки дуже дивних трансформацій, що відбудуться далі. Ми, як зазвичай, приходимо вранці на роботу, заходимо в ангар, ніхто ні з ким не вітається, ніхто один на одного не дивиться. Заходимо всередину, і бачимо замість коробок на підлозі гору каміння. Такі невеликі валуни, навалені просто на підлогу. Розмір трохи більший за баскетбольний м'яч. Разом зі мною, схоже, залишилися запеклі хлопці, бо ніхто навіть не висловив хоч приблизного здивування від побаченого. Коли з динаміків пролунало "Час роботи", всі рушили до валунів і стали їх носити. Вага в них, на тлі коробок, була доволі відчутна, може, понад десять кілограмів. Після того випадку з крикливим хлопцем, я намагався більше взагалі нікого не роздивлятися. Завжди дивився тільки в підлогу.
Десь тижні три ми носили каміння, і нічого не відбувалося. Лише кількість наших працівничків помітно порідшала, це дуже впадало в очі. Не знаю, чи самовільно, чи ні, але люди зникали. Нас залишилося одинадцять осіб, номери яких я встиг вивчити напам'ять. Більшу частину робочого часу я думав над тим, що завтра треба просто не повертатися сюди і забути це місце. Міркував над цим і носив камінь, туди й назад. Знову і знову. За свою історію, я напевно сто разів згадав, що не знаю навіщо і чому виходив на роботу знову, і мені справді не дає це спокою. Я ніби був одержимий, і не зовсім контролював себе - це поки що єдине логічне пояснення для мене. І ось повертаючись до нещасливого ангару, і каменів, що замінили коробки, я переходжу, напевно, до завершальної частини своєї історії.
Був черговий однаковий день, ми тягали каміння, я дивився в підлогу і на цьому начебто все. І ось я помічаю, що по підлозі бігають якісь жуки. Не те що пара заблукалих жуків, а справді ціла армія. Різного розміру і характеру пересування. Якісь повільно повзли, інші хаотично снували, треті намагалися злетіти. Усі вони були на моєму шляху, практично під ногами. Мені тоді подумалося, що вони напевно десь виповзли, може, з-під гори з камінням, але ні. Коли я повертався, вони знову були на моєму шляху, але вже на зворотному маршруті. Потім я почав дивитися трохи вище, ніж у підлогу, трохи вперед. І тоді я побачив те, від чого мені стало дуже недобре. Побачив, як ці жуки виповзали зі штанів номера "31", що йшов попереду. Вони падали на підлогу, а він узагалі не помічав цього. Найстрашніше мені було усвідомлювати, що я не бачу його обличчя. Я бачив тільки його спину, він завжди був попереду мене, і щоразу встигав повернути до того, як ми перетнемося, і знову опинявся попереду, прямо переді мною. Це було якимось абсурдом. Жуки продовжували падати з його штанів, у приміщенні їх уже було настільки багато, що вони періодично неприємно лопалися під ногами, я просто не встигав їх переступати. Зовсім скоро вся підлога перетворилася на місиво з повзаючих і розчавлених жуків. В останні години робочого дня, мене вже починало нудити від солодкуватого хітинового запаху.
Як невільник, я знову пішов туди наступного дня. Приміщення знову смерділо хлоркою, номера "31" більше не було. Я навіть якийсь час думав, що в мене вже просто почалося гарячкове марення від безглуздої праці, як тут із динаміків пролунало "Номер 29, поверніться до роботи". Цей вислів немов вивив мене з небуття, і я почав згадувати, що вранці, коли шукав очима номер "31", бачив двадцять дев'ятого. Це був трохи згорблений чоловік, який постійно шморгав носом. Я точно пам'ятав, що він був уранці, і був, коли ми зайшли в ангар. З динаміків продовжувало звучати "Номер 29, поверніться до роботи". Це було щось нове, у принципі. Зазвичай, якщо динаміки називали номер, то нічого хорошого за цим не випливало, а тут мало не вмовляють, та ще й не один раз...Вислів "Номер 29, поверніться до роботи" лунав практично всі дванадцять годин нашого робочого дня. Він так і не з'явився, і більше я його не бачив. Але я точно пам'ятаю, що він був із нами.
Наступний день запам’ятався ще більш дивним епізодом. Вранці не було ще кількох людей, і нас залишилося вже вісім. Я заздрив їм, але водночас відчував страх. Мені не давало спокою питання: чи самі вони пішли, чи ні? Я крутив ці думки в голові, а потім став чути, як позаду мене хтось із робітників щось тихенько промовляє. Спочатку мені здавалося, ніби він співає, але він саме говорив, і говорив, найімовірніше, мені. Пам'ятаю, ще подумав, як це його номер не назвали, адже говорити заборонено. Повернутися і подивитися теж було не можна, тоді б вилетів уже я. Але його номер ніхто не називав, і незабаром його нерозбірливий, тихий голос став голоснішим. Ніс він маячню такого масштабу, що мені почало здаватися, ніби він і зовсім спить, і транслює вміст свого сну вголос. А потім, у міру мого вслуховування в його промову, я почав розуміти, що він ніби розповідає від моєї особи, про те, як я розповідаю про нього, що розповідає про мене, що переказує все це. Все це було дуже дивним, і швидким. Ніби він намагався описувати фрактальні структури через призму того, що відбувається. Ще більш дивним було те, що ніхто не називав його номер. Однак найнеприємнішим того дня був той факт, що я був замикаючим, і за мною нікого не було.
Ну і фіналом цієї епопеї став четвер, він же мій останній робочий день. Ні, я не звільнився після всього що було, я довів ситуацію до абсурду. Ми як завжди зайшли в ангар, а там порожньо. Тобто взагалі порожньо. Ні каменів, ні коробок, що були до них. Тупо порожнє приміщення. Потім пролунало знайоме "Час роботи" і всі рушили в бік місця де раніше були коробки, а потім каміння. Я пішов разом з усіма. І тоді вони по черзі стали брати руками повітря, так немов це коробки або каміння, і нести їх у протилежний кінець приміщення, як раніше. Я зробив те ж саме. Так минула одна, може дві години. Дивина того, що відбувається, просто виходила за межі звичайної шкали, але я чомусь продовжував це робити. Усередині мене була справжня буря з найзмішаніших почуттів, і мені дуже хотілося побачити в оточуючих щось схоже. Хоч якісь натяки на ненормальність того, що відбувається. З цими думками, я почав вдивлятися в оточення. Ось тут я вперше мало не закричав. Мій погляд випадково зачепився за розведені в сторони руки номера "2", який йшов мені назустріч. Раніше, коли він щось носив у руках, у мене не було можливості побачити його долоні, а тепер, коли в них була порожнеча, я побачив "це". Побачив, що його долоні були немов віддзеркалені. Що замість м'яких подушечок пальців, усередині його долонь були нігті. Темні й здоровенні нігті на кінчиках пальців усередині долонь, там де їх бути не повинно. Крім них у центрі якось неправильно виділялися кісточки. Ці долоні немов були вивернуті, вони були дзеркальними.
Потім я придивився до ще одної "людини". У ньому теж щось дійсно виділялося, і в міру його наближення, я почав холонути всередині. Над його бровами, як у мурашки, стирчали два пальці, а на місці очей були рівні нарости шкіри. Його тіло було вивернутим і нахиленим. З жахом я помітив, що всі навколо мене не є людьми. Найхарактернішим у їхніх обличчях було те, що всі вигини їхніх черепів і кісток не були природніми. Будь-який вигин надбрівних дуг, висота вилиць, глибина і ширина щелеп має свою історію. Так еволюційно захищалися органи взаємодії із зовнішнім світом, а у більшості цих тварюк все було навпаки. Їхні обличчя були немов вивернуті назовні. Голови роздуті, і візуально м'які. Усе, що мало схожість з органами чуття, немов переварене. Ніби там, де вони мешкали, їм нічого не загрожувало, ніби їм не доводилося стикатися з ворожим зовнішнім середовищем і хижаками, а можливо, вони й самі були ними. Неповороткі й потворні, вони були навколо мене, у всій своїй огидній красі, а що найжахливіше в цьому, я не тікав. Я продовжував носити порожнечу з одного краю приміщення в інший. Продовжував це робити разом з усіма.
Скажу як є, там я вже попрощався зі своїм життям, мені здавалося - я вже сто відсотків не жилець. Думав, що варто мені тільки сіпнутися, і вони розірвуть мене на частини. Ще більше я боявся, що назвуть мій номер, і це буде свого роду знак для них. І весь день я носив порожнечу, з одного краю в інший, до моменту, поки всі не зупинилися. Разом із ними зупинився і я. Так я простояв десь хвилин двадцять, поки не зрозумів - вони сплять. За той час встигло згаснути світло в ангарі, і від невеликої зеленої таблички "Вихід" мене відокремлювали кілька десятків метрів. Це були найстрашніші хвилини в моєму житті. Я дуже повільно йшов, поки серце шалено калатало. Потім потягнув ручку на себе, і вийшов. Так, я не повернувся наостанок, подивитися, чи йде хтось за мною чи ні, і не хочу навіть думати про це. Так і покинув те прокляте місце, повільним і невпевненим кроком.
Уже вдома, я як ошпарений ходив по квартирі, намагаючись пояснити собі побачене. Мені все ж хотілося знайти собі хоч якесь спростування того, що сталося. Щось, що буде сильніше цих моторошних подій, і головне логічніше. Такий аргумент, що поверне світ у попередній стан, до того як я безпомилково переконався в існуванні неприродних моторошних тварюк, що лише віддалено нагадують людей. Які немов зібрані з усієї людської потворності, на зло природі та всесвіту. А потім мій телефон засвітився, і у телеграм прийшло повідомлення від Андрія Миколайовича. "ІНІЦІАЦІR" - ініціація. Знову той самий дзеркальний шрифт. Похоловши всередині, я швидко написав "Вибачте, але я більше не зможу у вас працювати", після чого довго спостерігав за "Андрій Миколайович друкує...", хвилину, потім іншу. Я дивився і боявся уявити, що ж після всього, що сталося, він може мені написати, а підсумком стало "Повідомлення видалено". Ні, не видалене повідомлення, а саме написане повідомлення з текстом "Повідомлення видалено". Поки я намагався зрозуміти суть цього повідомлення, з'явилося ще одне "Повідомлення видалено", потім ще одне, і ще. Одне за одним воно приходило мені, доти, доки я не заблокував контакт Андрія Миколайовича.
Я досі не можу зрозуміти, який був у цьому зміст - "Повідомлення видалено". Але це найменше з того, що я не можу зрозуміти. Вранці, зібравши дрібнички, я втік з Харкова до своїх друзів у Дніпро. Там, оговтуючись, розповідав про минулі події майже кожному, багатьох встиг відверто задовбати. Мені вже прямо говорили - мовляв, перепрацювався ти, тобі потрібно відпочити, з ким не буває. Я й сам схилявся до того, щоб почати в це вірити, доки не перетнувся з одним хлопцем із того ж Харкова. Наш спільний знайомий із тим моїм "другом", що порекомендував мені ту роботу. Розповідаючи йому все це, я теж чекав на чергове "перепрацювався ти, ось і напевно примарилося", але ні. Він дійсно знайшов рідну душу в мені, і почав розповідати, з чим зіткнувся кілька років тому він особисто, коли наш спільний знайомий, так само запропонував йому роботу. Про те, як він був у схожому місці, де у всіх були номери, тільки вони там нічого не носили. У них був цілий поверх при офісі, де в приміщенні з написом "Персонал" вони цілий день сиділи. Просто сиділи і нічого не робили. Теж усе було заборонено, жодних розмов, обідів, туалетів тощо. Їх так само називали за номерами, коли звільняли, і так само добре платили. І ось мій друг пропрацював там кілька місяців, сидів там щодня, з іншими людьми в одній не дуже великій кімнаті. Дивився в підлогу, на інших намагався не дивитися. Як і в моєму випадку, їх залишилося близько десяти осіб, і ось сидять вони як зазвичай, і друг мій розуміє, що не чує, як вони дихають. Повна тиша. А самому стало так страшно, кімната маленька, своє прискорене дихання приховати не може, та тільки й чує його в повній тиші. Ситуація вселила в нього такий жах, що він підняв очі, і одразу ж схопився. У цій маленькій кімнаті всі люди дивилися на нього. Просто дивилися, і не дихали. Тоді то з динаміків і назвали його номер, після чого він вилетів кулею з кімнати.
Несподівано знайшовся ще один наш спільний знайомий, який мав схожий досвід, і роботу, як і в наших випадках, йому дав той мій "друг", про якого я розповідав на початку. Тому пощастило працювати в колл-центрі, але історія там не менш моторошна. Їхня робота полягала в тому, щоб дзвонити за номерами в базі, і щойно на тому кінці дадуть відповідь на виклик, завершувати дзвінок. І все як було в нас: номери, висока зарплатня, дивні правила, незрозумілі звільнення. Наш спільний знайомий добре виконував роботу, вчасно клав слухавку, правил не порушував, а потім, здійснюючи дзвінок за черговим номером, затримався на одну секунду. Усього секунда, щоб розчути: "Будь ласка, допоможіть! Не кладі...", і все, виклик обірвався, після чого назвали його номер.
На початку історії я говорив, що коли ми сиділи з моїм "другом", який порекомендував мені ту роботу, я помітив щось дивне, і довгий час не міг зрозуміти, що. А нещодавно зрозумів. Його язик. Він був не як у людей, знизу, ні, він був зверху, ніби всередині його рот був перевернутий. Саме це мій мозок одразу стер, а можливо, так ці тварюки гіпнотизують своїх майбутніх жертв. Я не обмовився коли сказав "тварюки", впевнений, що там давно немає людей. Мої здогадки ще більше підтвердилися його ім'ям у телеграмі: "RРІK" - Ярік. Знову ці дзеркальні літери. Схоже, поки що це єдине, що видає цих тварюк. У тому ж двадцятому році, я розповів свою історію в мережі, і закликав інших ділитися своїми випадками з життя. Мене там дуже затролили розповідями про те, як їх змушували виделкою чистити унітаз.
Те, що трапилося, нібито мало залишити опік на моїй психіці, зробити якимось не таким, але ні, все минає, пройшло і це. Потихеньку я повернувся до нормального життя, і незабаром влаштувався на нову роботу. Начебто все ніби почало стабілізовуватись. Мені ще періодично снилися кошмари, де ми носимо маленькі дитячі труни з однієї купи в іншу, але цим справа і обмежувалася. Іншого згадати особливо нічого.
Минули два роки, багато чого змінилося, включно зі мною. Друзів стало набагато менше, і відповідальність перед ними стала набагато більшою. Сам я останні кілька років жив то в Дніпрі, то в Києві. У Харкові після того випадку майже не бував, а тут попросили допомоги з переїздом. Довелося допомогти. Повернувся туди, і як на зло занесло якраз у район моєї колишньої "роботи". Ангар, якщо що, так і стоїть там. Там, як і раніше, горить світло у вузьких вікнах. У мене так само немає ні найменшого бажання навіть дивитися туди.
Зі справами друзів я справився досить швидко, і вирішив з'їздити, поки в місті, скуштувати улюбленої у свій час шаурми. Машину вирішив зайвий раз не чіпати, а проїхатися автобусом. І ось наші дні, я їду в автобусі і відчуваю, що на мене хтось дивиться. Прямо свердлить поглядом, починаю дивитися на всі боки, і не бачу нікого, хто б це міг робити. Тільки жінка спереду сидить спиною до мене, ззаду теж нікого немає. Але відчуття, що на мене хтось витріщається, не полишає мене. Витративши багато часу на пошуки того, хто б це міг бути, я начебто як змирився, і кинув цю ідею. Мигцем глянув на голову жінки, і мало не почав шепотіти від жаху. У згустку її накрученої гулі з волосся, проглядався ніс. Неправильний і тихо сопучий ніс. Під ним у тій же волосяній густині виднівся рот. Викривлений, немов ображений. І очі. Вони дивилися на мене. Жадібно і якось вороже. Хоч майже все обличчя було сховане за волоссям, емоції, виражені ним при погляді на мене, я визначив безпомилково - ми тебе пам'ятаємо.
Після цього мене і накрило. Уже глибока ніч, а я продовжую писати все це з самого ранку, як одержимий. Як шкода, що наприкінці не з'являється той, хто чарівним чином усе пояснює, саме його в моєму житті зараз найбільше не вистачає. Бо сам я ні хріна не зрозумію, і можу будувати лише здогадки. Про природу і суть цих істот, про те, звідки вони з'явилися і яка їхня мета. Чомусь мені здається, що йдеться тут про щось більше, ніж проста чортівня. Що за цим стоїть якщо не початок кінця, то як мінімум вторгнення в нашу реальність. Концептуальне вторгнення. Мене не полишає питання, що ж насправді приховано за їхніми безглуздими роботами? Можливо, з усіх у тому ангарі, я взагалі був однією людиною, а решта, як у танці, копіювали мої рухи. Або вони мімікрували під людей і потім захоплювали їхні тіла, я хз. Друга версія більше схожа на правду, бо для мене незрозуміло, в який момент той мій друг Ярик став "RPІKOM" - із дзеркальними літерами. Той же Андрій Миколайович... Усе це надто дивно.
Інша справа природа їхнього вторгнення. Якщо в такий спосіб вони просто тренують свою людяність, і на цьому діло з кінцем, це півбіди. Ми люди, і в мене є надія в тому, що при прямому зіткненні ми вистоїмо. Протягом тисячоліть у нас виходило об'єднуватися перед обличчям будь-якого ворога. Так ми вистояли як вид. Тільки згуртувавшись.
Мій страх полягає в тому, що я можу помилятися. І їхня мета не просто прилаштуватися в суспільство і харчуватися нами, а щось більше. Те саме концептуальне вторгнення. Ідея безглуздої праці, що стала нормою. Я втомлюся перераховувати всі можливі речі, що стали нормою в житті, які абсолютно безглузді. Але праця, це практично стратегічна ніша свідомості, що століттями робила з людини - людину. А тепер, на неї зазіхнули ці тварюки. У разі успіху - вони валитимуть подібно до кісточок доміно одну галузь за іншою. Доти, доки людство не уподібниться до їхнього деформованого й потворного вигляду. Поки не стане легкою і невибагливою їжею для "когось". Вторгнення вже почалося. Нехай спочатку дуже локально, але судячи з того, що мій випадок не єдиний - вельми успішно. І як я бачу, ніхто не б'є на сполох. Як одна людина я навряд чи зможу щось зробити, і не факт, що мою історію взагалі хтось дізнається. Але я боротимуся, поки б'ється моє серце і жива свідомість.
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
