(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Олена хоче дорослих розваг
Четверта година ночі. Чергова катка в доту програна вщент і моя дупа мало не пропалює отвір у стільці. Черга програшів, яка почалася з того моменту, коли я прийшов з роботи та тіммейти на пуджах та інвокерах, під крики у войсчат про побачення з моєю матір'ю, настільки дістали, що курсор мишки сам собою потягнувся до кнопки вийти у правому верхньому куті. Так, треба берегти останні нервові клітини та знайти щось, що можна було б подивитися перед сном, бо завтра ще потрібно працювати не вбивши когось із колег.
Відкрив у браузері сайт онлайн кінотеатру, почав гортати сторінку за сторінкою, в пошуках фільму, який ще не встиг переглянути. Цей дивився, цей теж. Цей не поганий, але дивився вже двічі чи тричі. Пошуки затягнулись. Чотирьом варіантам, які були відкриті в окремих вкладках, я побоювався скласти компанію сьогоднішньої ночі та все ж таки, намагався відшукати щось гідне. Чергова сторінка, але нічого, щоб могло привернути мою увагу. На екрані, навколо різнокольорових постерів фільмів, захаращуючи один одного, висвітлювалися десятки банерів з різними слоганами. «Ви отримали мільйон у спадок!», «Ставки на спорт», «Рецепт найсмачнішого компоту у вашому житті», «Щоб вигнати паразитів, прийміть цей дешевий засіб, це є у кожній аптечці». Дивлячись на спадкоємців газетних оголошень, я навіть трохи посміхався. «Якщо вони існують, значить хтось по них переходить» - подумав я. Знову навів курсор на кнопку наступної сторінки. Шукаючи далі, очі все більше бігали по кутках вебсторінки. «Безвідсоткові кредити», «Від цього ваші огірки будуть більшими, ніж у сусіда», «Відома ворожка з тік-току назвала дату смерті Арестовича». З останнього я в голос засміявся. Вже не звертаючи увагу на назви та картинки, які стосувалися фільмів, я дивився на зображення, які були розміщені десь на межі екрана. «Купуємо волосся!», на фоні була картинка з лисою Рапунцель, «Бог усе бачить!» і фото пастора у дорогому костюмі з такою кількістю золота на руках та шиї, що він більше був схожий на циганського барона. Ага, точно бачить. «Обережно! Собака монстр! Дізнайтеся чому», на картинці той-тер’єр зі здоровенною, значно більшою за нього, кісткою. Так, з цим я б погодився навіть без точної інформації чому саме їх треба стерегтися. Були й відвертіші оголошення. «+15 сантиметрів без операцій та тренувань», «Як не кінчати 4 години? Секрети порно акторів». Напис на портреті Шевченка з голим, накачаним торсом: «Вона буде стогнати як Дніпро! Пігулки «Титанічний прутень»! Акційна ціна!».
Але згодом інтерес до них почав вщухати, вже занудившись я почав позіхати, збирався вимкнути ноутбук, коли раптом, серед кольорових плям, побачив оголошення, яке привернуло мою увагу, а саме фото та його контекст. «Олена хоче дорослих розваг. 10 кілометрів від вас». Я вдивлявся у невелике вікно рекламного оголошення, не в змозі повірити своїм очам! На фото була колишня однокласниця, моє перше кохання - усміхнена блондинка, Олена Завгородня. Так, я пам’ятав що після того, як помер її батько, вона перейшла з розряду улюбленців вчителів до табору проблемних дітей із задньої парти. Як у сьомому класі, під час уроку біології, у клас увійшов поліціянт, що суворим та офіційним тоном попросив Олену вийти за двері та судячи з кроків, що віддалялися коридором, кудись її повів. Після цього я бачив її лише раз, коли вона із матір’ю забрала документи зі школи. Згадав як сумував за нею, думав що серце розбилось на мільйон шматочків і що життя скінчилось, але вже через півроку туга колишньої романтики минула. Хоча не можу впевнено сказати, що забув її: усе подальше життя, я звертав увагу тільки на білявок середнього зросту, якою вона, власне й була. Знову уважно оглянув світлину. Сумнівів не було.
Це оголошення настільки мене збентежило, що я мало не розплакався. На скільки ж вона опустилася на дно соціуму, щоб займатися таким. Ну що ж сказати, доля має багато шляхів і вона обрала для себе найлегший і найганебніший. Це її вибір, вибір вже дорослої Олени.
Не хотілося більше дивитися на екран. Я закрив кришку ноутбука і влігся спати.
Наступний день був таким, як і очікував: нудним, довгим та сповненим криками адміністраторки. На початку кожної зміни я обіцяв собі, що в кінці цього місяця напишу заяву за власним бажанням, щоб більше не бачити цієї пихатої мегери, але зупиняло одне єдине “але”. Гроші. Так, банально, але дуже не багато людей знають, скільки насправді отримують працівники ресторанів та кафе. Коли я тільки влаштувався на роботу усе було супер: класні бармени, кухарі та інші офіціанти, нормальні відносини зі старим адміном та керівництвом. Але, коли один із барменів, який завжди мені здавався мутним, попався на крадіжці, все змінилося. Директор аж кипів від злоби. Як виявилося адміністратор і працівники кухні були з ним у змові: адмін брав грошима за закривання очей на його схему, а кухарі працювали за принципом “П’яний кухар, ситий бармен”. Казали навіть, що того бармена вивезли кудись у посадку, але, як на мене, це все вигадки, хоч відтоді його більше не бачив ніхто з працівників. Після кадрової чистки нам представили нового адміна, якого, на мою думку, обирали за принципом “чим більше стерво - тим краще”, і тоді почалося. Увесь час не задоволена нашою роботою, вона жалілася за будь-якої нагоди директору, який штрафував нас. Добре що офіціанти живуть за рахунок чайових, тому це було ще терпимо. Після чергового “Криворукий ти верблюд” у мою сторону, я попросив напарника приглянути за моїми столами та вийшов курити. Поглинаючи одну за одною цигарки, я гортав оголошення у пошуках іншого закладу, коли побачив знайоме обличчя, що дивилося на мене з екрана. “Олена хоче дорослих розваг. 9 км від вас”. Дивно, наче вчора ж було 10, та й наче обличчя трохи змінилося. Сьогодні на фото була трохи зблідла, з мішками під очима Олена. Знову нахлинули вчорашні спогади, настрій ще більше зіпсувався. Бажання шукати інше місце роботи, щоб відправити туди своє резюме, відпало саме собою. Видихнувши дим, кинув недопалок у зграю голубів та піднявся назад у зал.
Стягнувши з себе білу, пропахлу потом сорочку та класичні черевики, в яких працювали офіціанти нашого закладу, та нарешті вдягнувши зручну футболку і кросівки я вийшов через службовий вхід та йшов на зупинку. Мій шлях пролягав через центральну площу міста. Одинадцята ночі. Вітрини потроху згасали, на їх місце приходили ліхтарі. Навколо була п’яна і весела молодь, хтось грав на гітарі “Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна”, хтось грав пляшкою у футбол, а десь на лавці підліток з червоним обличчям сором’язливо цілував дівчину. Для сміливості він випив не одне “Рево”, банками з під якого був всіяний простір під сидіннями. Безхатько навпроти не відводив очей від алюмінієвого скарбу, що залишить після себе парочка. Ніч наповнювалась сміхом та музикою: атмосфера теплої травневої ночі, бурхливі сплески гормонів, які інколи змушували самців йти на божевільні речі. Думаючи про своє, я сів у тролейбус і їдучі вже вивченим маршрутом, відчув вібрацію в кишені. Писав мій друг.
“Здоров! Шо ти? Є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися!”
Я знав що такі повідомлення від нього могли значити як знижку на йогурт в АТБ, так і груповий секс і не факт що із жінкою, тому, в очікувані чогось цікавого, перепитав:
“Привіт, та нічого! З роботи їду. Що там в тебе за пропозиція?”
Зверху чату забігали крапки. Нарешті він відповів:
“Кароч, у п’ятницю в барі знижки на шоти, будуть конкурси і зірка якась приїде. В кінці двіжуха буде. Типу дискотека.”
Я аж трохи розчарувався у такій банальній пропозиції.:
“Вибач чувак, я після корпоративу не відійшов ще, бухати взагалі не тягне. Дякую, але я пас”
“Так вже майже місяць пройшов!”
“Знаю, але так напиватися, щоб навіть не пам’ятати, як дійшов додому, більше не хочу”
“Задовбав. Добре, якщо передумаєш - пиши. Ось тобі посилання на сторінку бару”
У кінці була довга абракадабра з різних символів. Я перейшов на неї, дізнатися, що ж то за зірка, але гортаючи сторінку мій погляд зачепився за дещо інше. Знову ця реклама. “Олена хоче дорослих розваг”, але зараз вона була вже на відстані 6 км від мене. Я й думати забув про ту вечірку, зірок і знижки на шоти. Я вдивлявся у фото. Там Олена була якоюсь занадто блідою, мені здалося, навіть заплаканою і на її плечі сидів щур. Вона що, зараз якоюсь зоофілією займається чи що? Хоча… на кожен товар знайдеться свій покупець… Моя зупинка, я вийшов та пішов додому.
Відчинивши двері я всівся в коридорі, коли знімав взуття не міг змусити себе встати, щонайменше півгодини. Ноги гуділи від нескінченної біганини між столами, мийкою, баром та кухнею, а в голові досі звучав ненависний голос адміністраторки, якій до повного входу в образ не вистачало батога, хвоста і двох маленьких ріжок. Це ж треба було так мене дістати, щоб я, прийшовши додому думав не про вечерю чи гарячий душ, а про цю притрушену! Я потрусив головою, намагаючись викинути її з втомленого мозку та зрештою, через силу стягнув черевики, пішов на кухню ставити чайник і увімкнув у кімнаті ноутбук. Комп’ютерні ігри я відкинув одразу, бо не пережив би ще одного дебіла, який з ймовірністю 155% буде в моїй команді, тому просто увімкнув страшні історії на каналі “Майстерня Жахів”. Не знаю чому, але її голос мене заспокоював. Готувати щось не було сил, та й після вечері для персоналу (годували нас завжди добре), не дуже й хотілося, тому заливши розчинну каву окропом я пішов на балкон. Кава та цигарки - найзвичніша їжа для офіціантів. Телефон вже показував дванадцяту, було ще одне сповіщення в якому мені пропонувалося зайти в гру та забрати нагороди, накопичені за сьогоднішній день. Знаки оклику миготіли то тут, то там, чарівник у лівому куті пропонував 3 епічні сувої виклику за 20 гривень, а коваль просив допомоги, намагаючись втюхати мені квест на вбивство гоблінів. Вибач, старий друже, немає настрою ні на твоїх гоблінів, ні на походи кудись у підземелля, я зайшов сюди тільки за щоденними нагородами. По черзі натискаючи на кнопку “прийняти”, жадібний китайський розробник всюди намагався змусити мене подивитися рекламу. І ось, майже зібравши урожай, той самий чаклун запропонував мені легендарний сувій, в обмін на 40 секунд часу, який будуть крутити рекламу. Така щедрість буває в край рідко і розкидатися можливістю отримати п’ятизіркового персонажа у свою команду, дуже не хотілося, тож, поступившись принципами, я прийняв пропозицію. Спочатку я не звернув увагу. Потім, декілька секунд, мій мозок аналізував картинку, намагаючись знайти раціонально пояснення тому, що було на екрані. Під веселу музику я знову побачив Олену. Це була гіфка з 5 кадрів, які по черзі змінювали одне одну. На першій вона заплакана дивилася на щура, в очах був жах/страх. Коли фото змінилося, щур вкусив її за щоку, на наступному слайді за мочку вухо, на четвертому - за повіку. На п’ятому кадрі Олена сиділа і дивилася просто на мене. Її волосся злиплося у червоному жмуті та прилипало до плечей. Вона кричала та плакала, сльози змішувалися з кров’ю, текли по обличчю, збираючись у краплі на підборідді. На останньому слайді, я ледве зміг прочитати через тремор у руках знайомий текст: “Олена хоче дорослих розваг. 5 км від вас”. Телефон вилетів у вікно. Я ледве не задихався, шкіру на потилиці немов стягнуло. Я дістав цигарку та обпік собі палець об ту, яка вже була в роті. Що відбувається? Я з дитинства не вірив у надприродне, чаклунів та демонів, до релігії відносився скептично, але, мимоволі, згадав “Отче наш”. Спробував віддихатися - це допомогло мало. Пішов до холодильника і взяв віскі. Зрештою думки охололи і я почав думати. Перебираючи між малоймовірними варіантами, такими як чийсь прикол та атака зі сторони збоченого хакера, мене осяяла думка знайти Олену в соц мережі та написати їй. Може вона пояснить у чому справа. Після 20 хвилин пошуку і, як мені здалося, сотні переглянутих сторінок, я знайшов її профіль у фейсбук. Так, це вона на аватарці, але її обіймав… Ігор? Той самий наркоман та бандит, гроза району, який вбив свою колишню дружину? Я прокрутив нижче і почав читати коментарі. “Візьми блять трубку” коментар від Ігоря півтора місяця тому, “Будь ласка, зателефонуй, я хвилююся”, від якоїсь дівчини три тижні тому, та “Лєн, будь ласка, повертайся додому! Я тебе дуже чекаю!” повідомлення від її мами 2 тижні тому. Я написав їй повідомлення, але надії на відповідь було мало. Що ж з тобою сталося… Я знову повернувся до фото. Велетень Ігор обіймав її рукою за шию, як це роблять радше із друзями, а не з коханою. Вона посміхається, але очі сумні. Джинсова жилетка з Мікі Маусом на кишені ледве зігріває, а цей мудак навіть не здогадався дати їй свою куртку… Стоп. Я бачив вже цю жилетку. Бачив недавно, коли йшов додому з корпоративу.
Пам’ятаю, що вечір був холодним та вогким. Квітень вже добігав кінця, але весна ще ніяк не наставала. Я йшов додому темним двором після посиденьок у кафешці та ледве пересував ноги. Сміливо пройшов крізь/минув юрбу якихось типів, які сиділи на лавці. Заздалегідь підготувавшись до такої важкої з п’яну справи, як відкрити двері в під’їзд, я дістав ключі та телефон, увімкнув ліхтарик, та ледь не перечепившись, подолав бордюр. В очах пливло, а тіло хитало. І тут, мало не перелякавши мене до смерті, пролунав жіночий голос, який обізвав мене чи то мудаком, чи то якось жорсткіше. Я опустив ліхтарик, власниця голосу прибрала руку від очей, якою захищалась від яскравого світла. Це була Олена. Пам’ятаю ми зраділи зустрічі, сиділи та довго розмовляли. Вона про свої проблеми з Ігорем та що вони тиждень як розійшлися. Не знаю чому, але я чітко згадав, як почав трохи її ревнувати. Він погрожував їй і змушував повернутися, тому вона переховувалася, і часто сиділа ось так, у дворах, знайомих зі шкільних часів. Я жалівся на роботу, на те що вона не залишає часу на особисте життя, хоч при цьому пристойно заробляю. До нас підійшли ті гопники, яких я зустрів біля входу у двір і попросили закурити. Далі - як відрізало.
Я сидів у темряві та тримався за голову. На фоні тихо цокав годинник. Це - не могло бути просто збігом. Я все більше і більше напружував пам'ять, але, як на зло, більше не міг вичавити із себе й секунди спогадів. Голова почала боліти. Думки проносилися в голові як зграя круків, одна чорніша за іншу. Перебравши усі логічні варіанти я не знайшов такого, який хоча б щось пояснював і згодом почав замислюватися над містикою. Хоча свідомість і намагалася відкинути їх якомога далі, але вони накочувалися з новою силою. Я поглянув на годинник. Сьома ранку. Час збиратися на роботу.
Клацання пальців
-Чуєш, ти що, заснув? Тебе гості кличуть за шостий столик - противний голос вирвав мене із роздумів.
-Ага, зараз, секунду - розсіяно відповів я. Сховавшись від всіх я стояв і натирав до блиску ножі та виделки. Спати хотілося страшенно, очі злипалися і не дивно, що чоловіка, нашого постійного гостя, який енергійно махав рукою, я помітив тільки після зауваження. Взявши меню, начепив на обличчя встановлену за високими стандартами закладу посмішку та попрямував до столика.
-Вітаю! Мене звуть Микита і сьогодні я буду вашим офіціантом - фраза автоматично злетіла з губ.
-Микит привіт. В тебе все добре? Виглядаєш замученим.
-Так, все добре, дякую. Просто не виспався.
-А, розумію. Ну, молодість… - він подивився кудись у вікно, ніби щось згадуючи та повернув погляд до мене. - Принеси мені, будь ласка, капучино і напевно… Напевно Олена хоче дорослих розваг і зараз вона у трьох кілометрах від тебе.
Мене як по голові огріли. Здавалося що я забув як дихати.
-Щ-щ-щ-о? - сказав я, видавлюючи залишки повітря з легенів і слова продерли пересохлу горлянку.
-Кажу “Олена хоче дорослих розваг і зараз вона у трьох кілометрах від тебе ”
Я скрикнув, впав і втупився у гостя, який дивився не розуміючим поглядом. Руки, якими вперся у підлогу, тремтіли настільки, що лікті боляче билися один об одного. Я позадкував, навіть не намагаючись підвестися. Люди дивилися, адмінша кричала, бармен сміявся, але мені було байдуже. Виповзши з залу, з низького старту, навіть не переодягаючись, вибіг на вулицю.
Натовп та сонячне світло трохи збили градус страху. В голові пульсували запитання: Що хоче Олена? Чому вона до мене причепилася? Що буде, коли відстань закінчиться? На думку спадав тільки один варіант: вона не просто зникла, її вбили, а я її не захистив. Але хто? Ігор, який її знайшов, закинув на моїх очах у машину та відвіз кудись у посадку? Чи може ті гопники побачили симпатичну білявку і, під впливом гормонів та алкоголю, затягли її в гаражі та зґвалтували після чого вбили, а мене вирубили або просто жуханули та я з ганьбою побіг додому, підібравши під себе хвоста. Це б пояснило мій провал у пам’яті, але до чого тут я? Що я мав зробити? Увімкнути режим Рембо та наваляти п’ятьом одразу? Відповіді не було, були лише теорії. Найрозумнішою думкою було поїхати додому, зачинити всі замки на вхідних дверях (добре що вони були міцні, металеві), та спробувати пересидіти там, поки не придумаю, що робити далі. Треба викликати таксі, але, поплескавши по кишені долонею, у пошуках телефону, в пам’яті сплив момент його вільного падіння з вікна балкона. Я вилаявся. Що ж, нічого іншого окрім громадського транспорту не залишається.
Я зупинив маршрутку, передав за проїзд гроші та пройшов у салон. Усі сидячі місця були зайняті, але мене це мало турбувало. Взявшись за поручень я знову задумався. Чому ці оголошення мені приходять? У чому я винен? По радіо заграла пісня:
Час не стоїть, він плине вперед,
І що принесе ця ніч – секрет.
Світло мигтить, хвилює душу,
Сьогодні вона змінить все, що зможе.
Олена хоче дорослих розваг,
Вона в двох кілометрах від вас.
Я навіть не крикнув, просто заплакав. Жінка біля мене з осудливим поглядом перехрестилася. Так і доїхав до своєї зупинки, витираючи соплі та сльози рукавом. Вийшов з маршрутки, закурив. Пішов крізь людей у напрямку дому, дивився як навпроти діти грали у футбол на спортивному майданчику. Контраст між зовнішнім та внутрішнім світом викликав дисонанс, який трусив моєю свідомістю і змушував сумніватися у реальності всього що відбувалося. Можливо зараз, я сиджу десь у м’якій і зачиненій кімнаті, пускаючи слину по кутках рота, а мій розум блукає образами знайомих місць, до яких він так звик? А Олена це всього лише дитяча травма, пов’язана з першим коханням? Так, було б не погано, бо у хворого є хоч якась надія на порятунок. Вже підходячи до під’їзду мене окликали.
-Микита! Ти де бляха був? - підбігши до мене запитав Саша - Я тебе від самої зупинки кличу, кличу, а ти морозишся. Що в тебе з телефоном?
- Привіт! Вибач, задумався. Телефон в ремонті, випав з кишені - збрехав я.
- Зрозумів. Я заходив сьогодні до тебе на роботу. Мені сказали що ти, “збожеволів” і втік з роботи, нікому нічого не сказавши.
-Саш, у мене все ок, забий. Я зараз не можу розмовляти, треба додому, тож….
Звісно він розумів, що щось не так і почав хвилюватися, але я дуже не хотів втягувати його в цю справу. Звісно вдвох придумати щось було б легше, але нуль ідей помножених на дві голови, все одно дорівнює нуль, тому навіщо ще й його наражати на небезпеку.
- Щось по тобі не схоже, але… Ну, якщо не хочеш говорити - твоє діло. Добре, не буду тебе затримувати. Якщо що - пиши, я завжди на зв’язку.
-Добре, дякую - Подякувавши я відчинив двері та піднявся сходами, дивлячись у вікна в під’їзді як Саша проводжає мене поглядом. Підйом здавався нескінченним. Голова посилено думала. В неї, як крізь товстий шар води, долинали звуки пральних машин, дитячого крику та скандалу. “ Ти зламав мені життя! Стільки років я тебе, сволоту, терпіла!”, а у відповідь: “Тобі від мене потрібні лише гроші!”. Потрібні гроші… Я знову почав згадувати.
Пам’ятаю як у момент, коли до нас підійшли ті гопники, дав їм по цигарці, вони подякували, сказали що відзначають день народження когось із друзів, що, за їх словами, мене знає та запросив пересісти до них на лавку, але ми відмовилися. Вони, знизавши плечима пішли назад. Наша розмова з Оленою продовжилася. Я питав чим я можу допомогти, пропонував влаштувати на роботу до себе або просто поговорити з Ігорем. Вона хихикнула від моєї наївної надії на те, що він при згадці у розмові її ім’я, просто не зламає мені ніс. Тоді вона сказала, що “їй потрібні гроші”. Я запитав скільки, вона назвала суму, не маленьку, але й не велику. Потім я кажу що в мене є такі гроші, і вона поклялася, що поверне як тільки зможе. Я кажу що мені не треба нічого повертати… Я просто хочу “дорослих розваг”.
На цьому моменті, мене як по голові вдарило чимось важким. Я заплатив їй за ніч. Від того, якою мерзотою себе відчув, захотілося блювати. Так, я був п’яний і вона була дівчиною, яку я довго та таємно кохав, але невже я був здатний на такий вчинок? Скористався її слабкістю, її потребою… Тут усе стало на свої місця. Варіантів було два: перший - вона не витримала і покінчила з життям, можливо стрибнувши під колію або втопившись у річці, або Ігор таки знайшов її та вбив, коли дізнався про зраду.
У будь-якому випадку я відіграю в її смерті далеко не останню роль, тому зрозуміло, чому вона мене переслідує. Але тоді я був п’яний, а зараз хочу жити. Нові знання та підсвідома не згода з тим фактом що я винен, кулею підняли мене на останній поверх. Зачинивши всі двері я кинувся на кухню за ножем, хоч якоюсь зброєю на випадок, якщо двері не витримають. З кімнати, на ноутбуці, який я не вимкнув з того моменту, якийсь блогер усе весело рахував “Олена хоче дорослих ігор і вже на відстані 500 метрів”, після невеличкої паузи “Олена вже на відстані 450 метрів”. Я підбіг до столу і розбив ноутбук об стіну, сподіваючись, що знищивши єдине джерело попереджень про її пересування, вона припинить рух. Я вийшов на балкон. Хотів побачити її перед сутичкою. На вулиці була бійка. Один хлопець бив іншого, кажучи “Олена вже підіймається сходами”, а другий відповідав “Олена вже стоїть біля дверей”. Серце билося несамовито, як птах у клітці.
З ножем я підбіг до дверей і приготувався. Подих був важким, наповнюючи кров киснем, я почув скрегіт по дверях. Потім удар. Сильний, не людський. Зі стіни щось впало. Я дивився на двері, напруживши зір до межі та ось я побачив цятку на шпалерах. Маленьку, червону цятку, після якої я згадав залишок тієї ночі.
Ми піднялися до мене. Я почав цілувати та зривати з неї одяг ще в коридорі. Олена плакала. Вона червоніла та намагалася прикритися, але я не зупинявся. Пам’ятаю, вона сказала що передумала і краще піде, і як я затягнув її у кімнату, штовхнув на диван. Вона спочатку пручалась, але вже змирившись з тим що відбувалося, просто тихо плакала. Коли я закінчив, зліз з неї та перевернувся на бік засинаючи. Останнє, що я почув - як відчиняються балконні двері та звук запальнички. Ледве відкривши очі, ще в смерть п’яний, я побачив як Олена, з моїм ноутбуком та якимись речами взувалась і намагалася відчинити двері. Мені на очі впала пелена. Я штовхнув її, вона впала, вдарившись скронею об дверну ручку. Коли я зрозумів що зробив - було вже пізно. Схопившись за голову, почав думати, що ж робити далі і мій п’яний мозок не видав нічого кращого, як запакувати її у мішок, та віднести в парк, який знаходився за 10 кілометрів від будинку. На шляху до парку завжди було темно, та й у такій годині вже важко було зустріти когось на вулиці.
Напевно я не пам’ятав нічого не через, або не тільки через алкоголь. Швидше за все мозок блокував цей спогад спеціально, розуміючи що з цим знанням, з розумінням, яка я потвора, не витримаю та піду у відділок поліції. Рука опустилася, ніж випав на підлогу. Я чув як вона гарчить, б’є у двері так, що вони почали прогинатися. Але, я знав що треба робити. Я підійшов ближче, відімкнув замки та відчинив двері. Там стояла вона. На обличчі майже не залишилося шкіри, на голові клаптиками висіло волосся, очі білі, без зіниць. Щелепа відвисла, тримаючись тільки на рожевій ниточці залишків м’яза. Жилетка з Міккі Маусом пошматована, бура. Вона стояла вигнувшись, не в змозі триматися прямо, можливо щури зробили свою справу і перегризли їй сухожилля, або в неї просто не працювали м’язи ніг та спини. На ногах що не гнулися, вона повільно ступала крок за кроком. З рота виривалося хрипке, гниле дихання. Я бачив як на ребрах, у тому місці де була прогризана жилетка, надувалася шкіра. Крок, іще крок. Вона поклала на комод гроші, ті самі гроші які я заплатив їй тієї ночі і обійняла мене, ніжно, немов пробачивши.
-Вибач Олена, я не хотів… - почав говорити я, вона зробила подобу посмішки і її обійми почали стискатися. Стало важко дихати. Я відчув як ребра почали ламатися, гострими кінцями прориваючи шкіру, всередині щось неймовірно боляче хруснуло і я втратив свідомість.
Текущий рейтинг: 73/100 (На основе 10 мнений)
