(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Напівтемрява
Тоні не можна було піднімати важке, тому випрану нею білизну в останніх променях сонця розвішував її чоловік, поки вона сама розігрівала вечерю в мікрохвильовці. Вона стояла біля підвіконня, вдягнена в льодяно-синю сукню, яка так пасувала до її все ще засмаглих ніг, взутих в ортопедичні босоніжки. Зробила крок, і з-під подолу показався шрам — досадне нагадування про те, що давно вже пора забути. Тоня обсмикнула подол і підійшла до підвіконня глянути на подвір'я.
Рома, тонін чоловік, стоячи до неї боком, нахилився, дістав з тазика футболку, струсив, щоб розгладилася (постріпав, як кажуть на Галичині) і прищепив до вірьовки під вікном. Біля стіни навпроти сиділа на табуреті товста літня жінка. Сусідка з дивною для її віку й статури спритністю кинула м'ячик, і плямистий собака галопом мчав за ним вздовж лінійки вікон навпроти, ледь не зносячи вазонки з квітами з низьких підвіконь. На мить Тоня злякалася, що пес вискочить на проїжджу частину, але пригадала, що це двір-колодязь і боятися нема чого. Два під'їзди виходять на дві вулиці, обидві двері на магнітних замках. На сході країни таких дворів не буває. Проте в центрі Львова їх більше, ніж звичайних панельок. Тоня вдихнула аромат квітучого дерева аличі. Насправді тут добре. Тільки трошки затемно для людини, яка звикла до простору.
Але то естетика, а от життя… Що може бути краще, ніж повернутися до старих звичок? Увійти назад у свою колію — і можна жити. Може навіть, ненадовго забути про війну. Щоправда, Ромі тут не зовсім зручно, бо ж розмовляти доведеться українською. Тоня додавала те "не зовсім", щоб було легше сприймати, хоча знала, що розбавити не вийде. Але ж ціна, ну! Вісім тисяч гривень за двокімнатну квартиру — це вам не два косаря доларів за однушку на окраїні міста. Ще й пощастило: зверху ніхто не живе. Спочатку вікна, забиті дошками, її здивували, але хазяїн прокоментував, мовляв, володарі тої квартири давно в Польшу переїхали, жив у них якийсь наркоман відлюдькуватий, і після нього хату ремонтувати їм було лінь, то ж просто опечатали двері. Жінка знов кинула м'яча, собака вхопив його на льоту сяюче-білими зубами.
— Молодець, Джекі! — вигукнула жінка.
— Милый собакен, — підтвердив Рома. — А вы его дрессируете?
— Не його, а її. — холодно відповіла сусідка, і смачно прочистила горло.
Тоніного плеча торкнувся холодний протяг, проповз за комір. Ех… Який же він не пристосований, подумала вона, — ніколи, ну ніколи не здогадається поступитися своїм заради когось. — Ну та… Дресируємо. — з вічливості додала сусідка. Тоня з глухим стукотом закрила вікно, повернула ручку. Нічого, якось уживемося.
Сама вона перейшла на українську на початку повномасштабної принципово — як і більшість її знайомих. Можливо, той перехід був надто поспішним. Коли хтось при ній говорив російською, її мозок перемикався назад на нерідну мову. Вона мучилася від дискомфорту, і її злило, що їй важко, а наприклад Ромі — ні. Тоді злість перекидалася на самого Рому. Але не суть. Тоня переклала млинці на тарілку, перевзулася в босоніжки й пройшла до залу.
Не всі люди в цьому Львові мудаки. Он навіть орендодавець з розумінням знайшовся. Ніяких тобі ріелторів, не придирався навіть до російськомовності чоловіка. Ще й не взяв за останній місяць наперед. Ще й мікрохвильовку привіз, і жорсткий матрац, коли дізнався, що у "пані" проблеми зі здоров'ям і немає можливості подовгу стояти, виготовлювати. Добрий, не те, що попередня хазяйка. Єдиний нюанс — попросив дати сфоткати всі їхні документи, що були в наявності. На чорта йому всі документи? Але ну, в кожного свої таргани. Повернувшись до кухні, Тоня знов підійшла до вікна. Рома повісив і прищепив синій светр, а сусідка знов кинула м'яч собаці, на цей раз просто в напрямку Тоніного вікна. Головне мати справу з тими, чиї таргани підходящі твоїм. Тоня пошукала потрібне слово українською і не знайшла. Комплементарні, — витягла вона слово з глибин пам'яті. Комплементарні таргани.
Тим часом Рома повісив зелений плед із секонду прямо перед вікном, і картину на дворі було вже не видно. Що з нього взяти, він же чоловік. Але з іншого боку, добре. Все одно там нема на що дивитись. Тоня пішла ставити чайник. Мікрохвильовка просигналила. Це розігрілися млинці на вечерю.
Поїли, а потім, поки Рома приймав душ, Тоня обирала фільм. Задумалася і швиденько прибрала ноут в стіл, дістала свічки, аромапалички, ввімкнула тиху музику. Перша ніч в новій оселі — таке належить святкувати. Трохи безглуздо, але вже як є. І поки шукала підходящий плейліст, на свій подив почула, як по стелі — поверхом вище це була підлога — хтось іде. Ввечері в хаті й на підборах! Тоня розізлилася й скинула з ніг бежеві босоніжки.
— Нє, ну я-то хоча б без підборів ношу… — сказала Тоня сама до себе. — Три сантиметри не рахуються.
— Слушай, Тонь, а у нас всё-таки есть соседи сверху, — це було перше, що сказав Роман, коли зайшов у кімнату.
— Когда я принимал душ и уже собирался выходить, там кто-то тоже его включил... Ого! — Це Рома побачив атрибути атмосфери "романтік", яку поспіхом зібрала Тоня. — Кошечка, ну ты... — Він замовк, не договоривши. Всміхнувся й захитав головою, ніби не вірячи своїм очам.
— Вот-вот, — одізвалася вона. І тихо додала. — Ну, іди до мене.
Він наблизився, сів поруч, вклав її головою на подушку і зазирнув в очі. Подушка була прохолодна і м'яка, а руки чоловіка на талії гаріячі. Тоня відчула, як покірно розслабляється її тіло.
— Поцілуєш мене? — спитала вона пошепки. Рома поцілував.
— Ми ж нікуди не спішимо сьогодні? — запитала Тоня.
— Сегодня нет, — відповів її чоловік. І час уповільнився. Вона пригадала напівзабуте, сказане її матір'ю, ще коли вона була дитиною: "Час свята — ніж, який розрізає повсякденність. Тільки завдяки цим моментам і можна терпіти одноманітність буднів".
Уві сні Тоня ходила босими ногами по сухому піску на березі моря. Але раптом просто з неба донісся шум, і вона прокинулася. Скрип, стогони і крики: поверхом вище хтось займався сексом. Але спати хотілося так, наче сто років жила без сну. То ж, вона просто заплющила очі…
Вранці, якраз, коли вони, розливши каву по філіжанках (або кофе по чашкам, як назвав це Роман) і намазавши собі канапки, поставили на обідній стіл ноут і увіткнулись у свою ранкову Футураму, подзвонив хазяїн: спитати, чи все в них добре. Тоня прифігіла з такої чемності, але виду не подала. На питання, чи живе хтось на третьому поверсі, він відповів, що ні, з тієї хати виїхали ще на початку війни, і її нікому не здають.
— Чуєш, хазяїн квартири дзвонив... Спитати, чи все ок.
— Мх-м, — сказав Рома, запиваючи кавою бутер і звершковим маслом і сиром.
— Тобі не здається, що це трохи дивно? — Спитала Тоня, дістаючи з коробки, що стояла поруч, арахісову пасту: кортіло солоденького.
— Ага... А что там, над нами, он не сказаал?
— Та ні... — Одповіла Тоня. — А може то акустика? Ну знаєш, ці старі будинки.
Уявивши собі, як хтось живе втиху у хаті з забитими вікнами та ще й так, щоб сусіди не дізналися, Тоня повела плечима. Вона сказала про цю свою гіпотезу Ромі. Насправді їй хотілося порозмовляти з чоловіком, навіть не важливо про що саме. Але Рома роздратованно зітхнув і сказав:
— Да ладно, пофик. Кис, а кис! Давай досмотрим серию и я пойду, ладно? Там уже скоро моя маршрутка.
Тоня слухняно натиснула на пробіл.
Щойно двері квартири нарешті грюкнули, і кроки Ромі віддалились і затихли, Тоні почулося, що щось вдарилося зверху. Цікаво, подумала Тоня. Вона залишилась посеред тиші. Тільки тікав годинник на стіні. Рома завжди старався, щоб у хаті був бодай один годинник. Він казав, що не хоче дивитися час у телефоні, але Тоня знала: він просто не любив тишу. Можливо, навіть боявся. Навідміну від неї, бо до початку повномасштабної вона була легка на під'ом, і знала, як себе розважити, навіть спонтанно. Тільки війна трохи змінила її. Але нічого, думала Тоня, пройде час і все стане на свої місця. Моє здоров'я повернеться, я повернусь і знов заживемо як раніше.
Ну добре, сказала собі подумки Тоня, настав час з'ясувати правду. Тоня підійшла до дверей в ортопедичних сандалях, і трохи постояла, вагаючись. Тоня набрала побільше повітря у груді, повільно видихнула. Щоб не дати сумнівам шансу, вона навіть не стала перевзуватися. Так в ортопедичних сандалях і вийшла в під'їзд. Вузькі гвинтові сходи вели нагору. Ох і репіли ж вони, коли вона начала підніматися.
На другому поверсі царувала цілковита тиша. В проміні сонця, який пробився крізь вузьке віконце, мерехтіли пилинки. Двері квартири нагорі губилися в напівтемряві. Якийсь шум донісся до тоніних вух, і серце голосно забилося,. Ухху, ухху, ухху... Барабан, та й годі. Н-нє. То на вулиці. Не сци, козак, атаманом станеш, жартівливо сказала собі Тоня. Знецінювання було єдиним відомим їй рецептом боротьби зі страхом.
Залишалося чотири сходинки, і зліва, тобто прямо над дверями її квартири, були двері. Просто під старою залізною ручкою був приклеєний якийсь листок. На ньому великими літерами було зазначено: "ОПЕЧАТАНО". Тоня тільки встигла побачити цей напис, аж раптом з-за дверей роздалися кроки. Хтось впевнено наближався. Не пам'ятаючи себе від страху, Тоня швиденько поб вниз сходами і, влетівши у власну квартиру, з розмаху зачинила двері і зачинилася на два замки.
Але як? Як таке може бути? Вікна забиті, двері опечатані. Тоня стояла біля дверей, не в силі поворухнутися. Їй здавалося, що от-от хтось почне вибивати двері. Ні-ні-ні. Цього просто не може бути. То просто акустика, от і все. Просто відійди від дверей, сказала вона сама собі, постав чайник і піди займися справою. Розклади речі, почитай кникжу...
Тоня так і зробила. Власне, вона збиралась розповісти про це чоловіку, але в той день стався потоп. В якийсь момент Тоня зрозуміла, що вже якийсь час з кухні доносяться дивні звуки, пішла туди, а там з переповненої раковини поволі ллється на підлогу вода. То стала пральна машина, і розбирання з тим стали головною подією дня.
Кожного ранку Роман ішов на роботу, а Антоніна залишалася вдома сама. Вона поволі розпаковувала речі, і квартира мінялася з непривітної на обжиту та затишну. Періодично Тоня чула щось крізь стелю, але пройшло два тижні, а вона так і не побачила сусідів зверху.
— Нєа. Там три роки вже ніхто не живе, — відповіла Соломія, сусідка з собакою. — Та й я б побачила, я тут часто гуляю з Джекі.
Все це діяло Тоні на нерви. Насправді на нерви їй діяло багато чого: те, що батьки, які залишилися в окупації, те, що своєї квартири в них вже не було — дякувати росіянам. Що страшні новини перли з усіх утюгів. Що ціни росли ледь не кожного дня... Над ними висіла страшна невідомість, невизначеність завтрашнього дня. Вона ругала сама себе за нарікання: живою залишилася, і те добре! Іншим пощастило менше. Але добре не було. І в колію увійти не вдавалося. Якось у цій квартирі не вдавалося нормально поспати. Коли Тоня не витримала і поскаржилася в групі підтримки для ВПО, жалісливі жінки надавали їй порад, і Тоня почала втілювати їх у життя. Прогулянки за дві години до сну. Теплий душ перед сном. Комфортна піжама замість тієї мереживної ночнушки, яку вони з чоловіком так любили. Ортопедична подушка. Тьху, та щоб тебе₴ Як стара баба, чесне слово. Ще спина ця… Незавершена реабілітація... Хіба що давлєнія не вистачає!
Роман теж постійно був не в гуморі. А Тоні потрібна була його увага. І всі ці романтичні вечори, і довгі розмови про все на світі, і дрібні безглузді подарунки, про які він почав забувати. Все це було їй потрібно. Бо інакше вона починала захлинатися власною тривогою. Що, як раптом він знайшов собі іншу? Що, як він більше її не любить? І що вона робитиме, як залишиться сама? А якщо це був їх останній вечір разом, і завтра прилетить ракета, і розірве їх на дрібні шматки смаженого м'яса? Або залишить жити без рук, без ніг? Все не так мало закінчитися… Спіймавши себе на тому "мало", вона зрозуміла, що перетворюється на фаталістку. І нічого не може з тим зробити. Ніби неадресована нікому тривога шукала собі вихід і знаходила в усьому підряд. Та ну тебе, Тоню, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — давай будем чесні: ти не можеш контролювати війну, тому тобі просто хочеться контролювати бодай щось. Relax, крихітко!
Одного вечора вони посварилися. Скінчилося тим, що вона сказала, що більше з ним не розмовляє, він відповів, що от і добре. Сиділи в різних кутах дивану, кожен в своєму телефоні, аж раптом почули, як зверху хтось щось комусь голосно доводить.
— Он у наших примарних сусідів все те ж саме відбувається, — сказав Рома, ніби відповідаючи їй, і всміхнувся.
До того, як він це сказав, у кімнаті все було наче сіре, пусте. А тепер наче посвітлішало й наповнилося фарбами. Зелений плед знов став кольору травневого лугу, а жовте світло торшеру надало обличчю чоловіка золотавий відтінок. Рома завжди починав миритися перший. А тут ще й українською.... Приємно.
— Та ну тебе…
Тоня пригадала, що їй в ньому подобається. Коли після всіх тих історій з поганими хлопцями вона зустріла чоловіка, здатного на співчуття, без страху показатися слабкам, і тому щирого, — одразу зрозуміла, що це той самий. В принципі, для щастя їй треба зовсім небагато. Тоня підсунулася ближче до чоловіка. Він поклав їй руку на плечі, дивлячись кудись в сторону, ніби рука сама зробила свою справу, а тоді підняв на неї очі, хитро всміхаючись.
— Ну шо, мир?
Того вечора вони вперше заговорили про ті звуки зверху. Більше того, їм дали ім'я: "примарні сусіди". І тому, цілуючи чоловіка, Тоня нарешті перестала непокоїтися про те, що з квартири, де ніхто не живе, доносяться звуки. Може й живуть.
Вночі Тоня прокинулася від спраги і не змогла заснути. Знайома рекомендувала замість того, щоб силувати себе, лежачи годинами, піти щось зробити, а вже тоді лягати спати. Вдруге вставши, Тоня вирішила заварити собі чай з ромашкою. Стягнувши з дивана зелений плед, вона закуталася в нього й запалила свічку (не тому, що через прильоти вимкнули електроенергію — ні, зима вже минула. Просто Тоня за зиму полюбила свічки). Поки чайник закипав, вона підсунула собі табурет до буфету обома руками. Скрип металевих ніжок по дерев'яному паркету був жахливий, пронизливо-замогильний, але що поробиш. Іншого виходу в неї не було: адже їй не можна було піднімати важке. Тоня відкрила книжку.
"Все літо Ільва кликала західні вітри, — прочитала Тоня. — Вона молилася всім богам і богиням, яких знала. Зранку й на вечір, тамуючи відчай, вона молилася. Проводила вікканські ритуали, в замовляннях згадувала острів Буян і Мокош, ставила свічки біля ікони Божої Матері…"
На слові "ікони" чайник закипів і вимкнувся. Напівсутінки наповнилися гарячим паром, а в чашці заплескалося блідо-пшеничне зілля.
"...креслила над дверями мелові хрести та рунічні символи, проштрикувала ганчір'яних ляльок голками. — прочитала Тоня. Цікавий початок, подумалося їй. — Що завгодно, аби вітер дув з заходу на схід, або на південний схід, та аби пішли дощі". Жиза, подумала Тоня. Але мабуть, голки то вже занадто. Раптом заскрипіла стеля. Неначе поверхом вище хтось тягнув стілець по дерев'яній підлозі.
Скрип був такий самий, як кілька хвилин тому. Потім в нічній тиші роздався віддалений шум, ніби закипає чайник. Раптова здогадка змусила серце заколатати. Так, там поверхом вище, дійсно хтось є.
Може, луна? Але багатоквартирний будинок — це не амфітеатр. Такого не мало би бути.
Вони — хто б вони не були — повторюють за ними. Стало холодно, і свічка погасла, ніби від подиху вітру. Тоня здригнулася.
— Ой вей, то вікно на "провітрюванні", — пробурмотіла вона сама до себе якомога розслабленіше.
Тоня пішла зачинити вікно, а потім пішла в кімнату, залізла на скрипуче ліжко й забралася під ковдру біля чоловіка, уявляючи, як там, поверхом вище, та, хто за нею повторює, зробила те ж саме. Як вони знають, що тут відбувається? Може це все розіграш? І саме через це орендодавець і взяв так мало грошей? І так гарно оздобив квартиру — щоби зробити красивий кадр? Можливо, має сенс пошукати жучки? Та ні, все це параноїдальні дурниці.
Зверху заскрипіло ліжко.
Може це вже ввижається? Може вона перестаралася з заспокійливими і почала марити? Треба скоріше знайти роботу. Просто щоб не сидіти в цій квартирі день за днем. Але спершу треба поговорити з чоловіком — за годину він прокинеться. Тоня відкрила книжку й прилаштувала телефон так, щоби світив на сторінку. Надто яскраво. Вона вимкнула ліхтарик і засвітила екран телефону. Доведеться періодично возюкати по екрану пальцем, щоб не вимкнувся.
"...І дощі йшли, такі важкі, що все живе від них засинає, ліпиться одне до одного в намаганні зігрітися. На підвіконнях, на диванах квартир багатоповерхівок, в кабінетах, в окопах, серед дерев. Дощі були кам'яні: потрапиш під таку зливу — на плечах залишаться синці від води".
Грюкнули двері — Тоня прокинулася. На вулиці ніби впало щось важке — зі спини до самого обличчя огорнули її адреналінові обійми флешбеку. Ремонт в сусідів навпроти, — роздратовано подумала Тоня, вповільнюючи подих. Промінь сонця бив в очі. Поруч лежала книжка, телефон — цифри на екрані показали 9:40. Думки навалилися на плечі водоспадом. Думки й спогади. Тоня застогнала від втоми і тривоги. Та щоб тебе! Не в цю реальність хотіла вона прокинутися. Зла сама на себе, Тоня підвелася й пішла варити собі каву.
Тоня сиділа на кухні, біля вікна, закритого жалюзі. Напівтемрява поволі поглинала контури меблів. Все стало сірим — тільки яскравий зелений плед, в який вона завернулася, дивом зберігав колір і тепло. Але плед не допомагав: у Тоні змерзли ноги. Вона чекала на чоловіка, щоб довірити йому свою тривогу. Але Рома не повернувся з роботи. Він взагалі з неї не повернувся.
Раптом роздалося дивне рипіння. По дерев'яних сходах під'їзду хтось спускався. Кроки важкі, схожі на ромині, бо ж у нього пласка стопа. Тоня затамувала подих. Крізь напівзакриті жалюзі вона побачила, як хтось розвішує білизну на балконі. Він стояв в метрі від її вікна, і зі спини цей хтось був дуже схожий на Рому. Надто схожий.
Той дістав зелений плед із кошика, і повернувся до неї в профіль. Побачивши обличчя того чоловіка, Тоня однією рукою закрила собі рота, щоб не закричати, а в кулаці іншої стиснула яскраво-зелену тканину.
Так-так, він виглядав так само, як Рома. Але його обличчя було наче недозрілий плід з непрорізаним ротом і ніздрями… І те, як рухалися його мускули під рубашкою — ніі, то точно був не її чоловік. То взагалі був не чоловік. Не людська структура м'язів, нелюдське тіло. В ньому не було нічого від Роми. Тоді де Рома?
Чоловік, схожий на її чоловіка, незграбною нелюдською ходою пішов з поля зору. Зарепіли сходи, хлопнули двері. На балконі більше нікого не було. Тепер все було зрозуміло. Хвилину вона стояла, невзмозі поворухнутися. Потім нагнулася, дозволивши краям пледа впасти, зняла з п'ят ремінці босоніжок.
Вони замінили його — зрозумівши це, вона зрозуміла також дещо інше: на неї чекають. У ту мить, коли вона вийде з квартири, вона зникне, а замість неї прийде інша. Хто вони? І кому це потрібно? Тоня однією рукою стиснула спинку табурета крізь плед, підняла та відсунула подалі від себе. Навшпиньках зробила крок назад, виходячи зі взуття, як вийшла з минулого життя на початку війни; як виходять з усього непотрібного на холодну плитку чужої кухні всі, хто відчув подих катастрофи. Холод вмить пронизав її ноги, привів до тями.
Яка різниця, Тоню! — відругала себе подумки, вчепившись пальцями в плед так, що аж пальці зблідли. — З тих пір, як ти опинилася в цьому місті, все йде наперекосяк, і ця дивна хрінь — всього лише продовження. Світ докорінно зламаний, і це факт. Просто визнай це.
Спочатку квартира за завищеною в чотири рази ціною, потім відверте хамство з приводу — хто би міг подумати — мови, потім всі ці косі погляди, постійне відчуття, що тебе в чомусь підозрюють, і ти маєш щось комусь доводити, вдаючи з себе то розслаблену туристку, то жертву, то самовідвержену волонтерку, то взагалі доводити те, що не ти винна у цій війні. Бридка постійна необхідність виправдовуватись перед кимось, відчуття провини, яке поволі просочується в середину твого тіла. Неадекватність переслідує тебе, Тоню, подумки сказаал вона, визнай: цей світ з'їхав з глузду. Бути вимушено переміщеною — це неприродньо. Ці старі товстостінні будинки, повні плісняви та примарних традицій, завжди будуть тебе, Тоню... Цей… Як там…
— А, плевать!! — раптом вголос вигукнула вона. — Эти дома всегда будут тебя отвергать, и все люди здесь, потому что ты здесь чужая, и желательно виноватая; а эти стены, да посмотри ты на них! Всегда будто старались отодвинуться, потому что их тебе вручили не по любви. И даже кровать выталкивает тебя по ночам, чтобы ты не залёживались. Мир, бляха, сломан изнутри, он нихрена не справедлив, потому что человечного в нём почти не осталось. Сделай уже хоть что-нибудь, бога ради, Тоня, ты человек или шкаф, который все перемещают куда им удобно!
Самотня жінка стискала кулаки на кухні в темряві, доки в ній відбувалася метаморфоза. Із жінки переляканої вона перетворювалася на жінку злу. Е, ні, вони її не отримають. Не на ту натрапили. Вона була дуже зла — в неї були причини злитися, про які вона в цю мить нарешты здогадалася.
Важке, їй не можна піднімати важке — не тому, що вона жінка. Тоні не можна було піднімати важке, тому що кілька місяців тому прилетіла ракета, і вона потрапила під завал. Її хребет і ноги зазнали травм, і їй Дуже пощастило, що вона все ще могла ходити, сидіти, жити.
Дечого ті істоти не могли про них знати. Коли людина зустріне свого двійника, вона зустріне свою смерть. Її чоловік зустрів свою смерть сьогодні вранці.
І оскільки важке не можна було піднімати не тільки Тоні, а і її двійнику; але оскільки вона, на відміну від тієї потвори, вже дещо пережила і зробила висновки; оскільки вона знала, де справжнє, а де підробка, — озброївшись здоровезним металевим уламком, який під час того вибуху дивом пройшов повз неї, лише трохи задівши спину та ноги — вона відчинила двері і нанесла удар першою.
Кривава трагедія та сексуальні оргії: жителька Маріуполя вбила двійників свого чоловіка та себе Вчора ввечері на вулиці Городоцькій стався кривавий інцидент. З квартири, де проживала сім’я переселенців з Маріуполя, лунали крики. Сусіди викликали поліцію. Прибувши на місце, правоохоронці виявили тіла трьох загиблих. Серед них були два чоловіки, схожі зовні, а також жінка, схожа на нападницю. Постраждала отримала смертельний удар по голові. Захищаючись, жертва встигла завдати свой вбивці удару по голові невстановленим важким предметом, проте нападниця вижила. Особистості двійників поки не встановлені. Чоловік нападниці також загинув. Жінка запевняє, що чоловіка вбив його двійник. Сусідка-свідок, яка викликала поліцію, підкреслює ворожість і замкнутість вбивці. "Можливо, вона планувала вбивство зараннє". Щодо двійників, сусідка стерджує, що вперше їх бачить: "Хто їх знає, — коментує вона, — влаштовували мабуть тут якісь сексуальні оргії". Злочинниці, вимушено переміщеній особі, загрожує від десяти років позбавлення волі. Адвокат нападниці, посилаючись на наявний у жінки ПТСД, наполягає на послабленні мір покарання.
Авторка: Дарія Селищева
Никто ещё не голосовал
