(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Марічка та лісові люди
Біля села, в якому народилася Марічка, стояв темний ліс. Був він відділений глибокими балками, але через те, що стояв той ліс на високому пагорбі, здавалося, що він нависає над селом величезним чорним муром.
Коли Петру, батькові Марічки, було п'ятдесят років, почав у нього рости живіт. Болі його мучили такі, що здавалося йому, ніби в шлунку в нього кублиться ціла купа змій. Він їздив по багатьох селах і містах, намагаючись знайти лікування, але всі лікарі тільки розводили руками. Так Петро почав готуватися до смерті.
І тоді його дружина сказала йому: "Якщо тобі не допомагають ані лікарі, ані знахарі, сходи вже в ліс до лісових людей. Все одно помирати."
Коли Петро почув про це, стало йому моторошно. Багато разів бачив він лісових людей, як вони виходили з того темного лісу на пагорбі, стояли там подовгу, високі, бліді, хитаючись разом із високою травою - туди-сюди, а інколи й спускалися в село, коли ставало їм голодно.
- Що ти таке кажеш, дружино? Невже я так зневірився, щоб ходити якшатися з нечистими?
Так мовив, але як настала ніч, довго ворочався у своєму ліжку, слухав співи цвіркунів, дивився на темний ліс вдалині у відчинене вікно. Ліс пахнув запашними квітами, сміявся різними голосами, нібито вабив, кликав його до себе:
- Петро, Петро...
Все ж таки, що не кажи, а жити завжди хочеться, скільки б не було років людині.
Через кілька днів Петро зважився. Взяв скибку свіжоспеченого хліба, трохи води й вирушив у дорогу.
- Куди ти йдеш спозаранку, Петре? - запитували його сусіди.
- До лісових людей. - відповідав він, і сусіди дивувалися й хитали головами, а дехто хрестився.
Довго Петро плутав лісом. То там, то тут спалахували в темряві світлячки, лунали тихі пересмішки, шелести, шерехи.
- Петро, Петро, - кликали його маленькі лісові русалоньки, що хиталися на гілках, - Петро, охрести мене, дай мені ім'я, і я стану твоєю дружиною. Петро!
Ось стежка закінчилася, загубилася в густих кущах. Петро зупинився в розгубленості.
- О-хой! - крикнув він, і відлуння рознеслося лісом. Ось хруснула якась корч, зашелестіло листя, і перед ним з'явився лісовий - на дві голови вищий за Петра, блідий, жодної кровинки в обличчі, очі порожні й чорні, моторошні, ніби намальовані вугіллям. Й обличчя начебто людське, але страшне, наче з м'ятого паперу вирізане, а одяг увесь чорний. І незрозуміло, скільки йому років, так дивишся, ніби молодий, а боком повернеться - так зовсім інше обличчя, ніби старий. Стоїть та й погойдується разом із високою травою, яку ворушить вітер.
- Я відчуваю, що ти шукаєш мене, Петро, - сказав він тихо. Голос у нього був начебто людський, а начебто й ні, але що з ним не так, навіть одразу й не скажеш.
- Я чув, що ваша порода завідує всяким зіллям, - розліпив Петро пересохлі від страху губи, - і вирішив прийти, а раптом і мою біду зцілити зможете. І він поклав руку на свій величезний роздутий живіт.
Мовчки й не кліпаючи дивився на нього лісовий своїми моторошними намальованими очима.
- Ти, людино, - мовив врешті, - ланцюжок свій спочатку з шиї зніми, а то він мене сліпить своїм блиском.
Смикнув Петро ланцюжок на шиї - а на ньому хрестик натільний. Побачив його лісовий і скривився.
- Ти, - каже, - кинь його на землю і ногою притопни, ось так. - І показав.
Зняв Петро хрестик зі своєї шиї, кинув його на землю, але топтати не став - не наважився. "Навіщо, - подумав він, - мені довге смертне життя в обмін на безсмертя в раю. Краще вже померти зараз і відправитися до раю, аніж прожити хоч до ста років, але після смерті бути забраним чортом".
Лісовий усе зрозумів, ніби думки його прочитав.
- Гаразд, - каже, - що ж ти хочеш від мене в обмін на зцілення?
- Що завгодно проси, але не це. - сказав Петро.
- Тоді, - каже лісовий, - віддай мені те, що твоя дружина від тебе ховає і про існування чого ти сам ще не здогадуєшся.
"Що це? - подумав Петро. - Невже моя дружина накопичила потай від мене грошей, а я й не знаю про це?"
- Як же я віддам тобі це, якщо навіть не знаю, де воно лежить? - запитав.
- Ти пообіцяй, а я сам без тебе заберу. - відповів глумливо лісовий. Довго думав Петро, що ж такого може ховати від нього дружина, але окрім грошей нічого йому не спало на думку - а що таке гроші порівняно з життям і здоров'ям?
- Добре, - з готовністю сказав Петро, - обіцяю.
Торкнувся лісовий його розпухлого живота, - немов розпечена спиця пронизала. Скрикнув Петро, і тут же йому полегшало. Відчув він, що змії, які кублилися в нього в животі, вляглися.
- Тільки дивись, - продовжив лісовий, - нікому не кажи про те, що тут між нами було, ні словом, ні на листі, ні натяками. Обмовишся комусь, про те, що я зробив і що за це попросив, одразу ж замертво на місці впадеш - а обіцяне я все одно заберу, де б ти його не ховав.
- Але все ж... - запитав Петро, - скажи, де ховає моя дружина той скарб, що я тобі тепер винен?
- У себе в животі, - каркнув лісовий, зайшов за дерево і наче й не було його.
Ішов Петро додому і думав, що ж може ховати його дружина в себе в животі. "Певно, поглузував з мене лісовий," - вирішив він. А була дружина Петра на той момент вагітна, але не знала про це, а Петро й подумати про таке не міг, бо було їм уже обом по п'ятдесят років.
Ось почав рідшати ліс, темні зарості й колючки змінилися травою та квітами, але з кожним кроком на Петра навалювалася якась туга. Неясно він відчував своєю душею, що зробив щось непоправне.
Коли він спустився з пагорба, пройшов балку і дійшов до своєї хати, то одразу впав на лавку та заснув без задніх ніг, ані слова не сказавши своїй дружині. І так проспав три дні й три ночі, а прокинувся абсолютно здоровим та без живота.
Насамперед, прийшовши до тями, він побіг до церкви, боячись, що Бог прогнівався на нього за знятий та кинутий на землю хрест. Але церква прийняла його спокійно, не пекли й не боліли руки від дотику до розп'яття, та й ікони дивилися на нього спокійно, ніби й не було нічого.
- Розкажи все ж таки, - просила Петро його дружину, коли вони сиділи за вечерею, - що попросив у тебе лісовий? Як ти його зустрів, який він мав вигляд? Невже допоміг він тобі просто так?
- Не можу розповісти, - відповів Петро, - такою була наша з ним домовленість. Вибач.
Минув час, і почав рости живіт у Петрової дружини. Спочатку вона злякалася.
- Клятий чорт! - скрикнула вона. - Невже цей твій лісовий твою хворобу на мене перекинув?
І Петро теж тривожився, дивлячись на її живіт. Але минув ще деякий час, і тоді Петрова дружина зрозуміла, що вагітна.
- Треба ж, - сказала вона одного разу і схилила голову, прислухавшись до своїх почуттів, - ніби немовля в мене всередині штовхається. Невже Бог на старості років вирішив нас потішити?
Як почув це Петро, кров відлила йому від серця. Усе склалося в нього в голові і все стало зрозумілим, та тільки вдіяти вже нічого було не можна, і розповісти комусь про це теж.
Минула зима, минула весна, почала наближатися Трійця. А як відомо, на Трійцю завжди нечиста сила між людей ходить. Рівно на Трійцю Петрова дружина і народила Марічку. Ще не скінчилися її пологи, а Петро вже чув через відчинене вікно, як біля його хати в ночі перешіптуються і пересвистуються русалоньки:
- Фьють, фьють! Нова душа йде до лісових! Буде лісовий наречений або лісовому наречена!
І чуючи ці слова, Петро тільки хрестився. А коли народилася дівчинка, дав їй ім'я Марія, найсвятіше, найненависніше нечистим ім'я, ім'я матері Христа, - в надії хоч так захистити її.
Йшли роки, і Марічка росла. Ні вона, ні її мати не знали про ту долю, що їй уготована. Росла вона здоровою і веселою, міцною і красивою, і всім тішила своїх батьків, але тільки часто її турбували дивні сни ночами.
- Вічно мені здається, - розповідала Марічка, - ніби хтось кличе мене з лісу, того, що на пагорбі, за балкою. І коли ми з подружками гуляємо в тій балці чи в тому лісі й починаємо одна одну окликати, тільки на мій поклик завжди відгукуються чиїсь чужі голоси.
- Це вітер у деревах шумить, - відповідала мати, розчісуючи Марічкині довгі темні коси.
- Та ні ж, ні! Вітер шумить узимку, коли холодно, а мене кличуть улітку, коли тепло і на деревах навіть листочок не ворухнеться.
- Це здається тобі, - ласкаво відповідала їй мати, а Петро похмурішав обличчям. Він знав, що взимку лісові люди сплять, як і всякі дикі звірі, а влітку прокидаються й ходять високою травою, заманюючи, зазиваючи до себе, настільки голодні, що здатні з'їсти й людину.
Й одного разу, сиділа маленька Марічка собі на подвір'ї, плела вінок із перших кульбаб, аж раптом бачить - стоять за парканом високі бліді люди в темному одязі, стоять і дивляться просто на неї.
- Це вона? - запитує один одного. - Людина? Пахне людиною.
- Здрастуй, Марічко, - сказав інший і з дивною посмішкою нахилився до неї. - Як швидко ти ростеш, якою красунею виростаєш.
Говорить ласкаво, а в самого очі страшні, злісні - Марічка аж впустила вінок із рук.
- До кого ви прийшли? - все ж таки запитала чемно, хоч і тремтячи від страху. - Мати з батьком зараз на полі.
- Ми до тебе, Марічко, - відповів той чоловік і посмішка в нього розповзлася до самих вух, від чого його бліде моторошне обличчя зім'ялося, наче зім'ятий аркуш паперу. Очі його так само не кліпали. - Хіба не можна мені прийти подивитися, як росте моя наречена? Відкрий хвіртку, запроси нас увійти...
Від цих слів у Марічки серце пішло в п'яти, і вона бігом кинулася в хату. Уже з вікна бачила, як віддаляються ці дивні люди в бік балки, туди, де на пагорбі височів ліс. До самої ночі боялася Марічка вийти з хати.
Наступного дня Марічка попросилася з батьками в поле, щоб не залишатися самій удома. Там вона і розповіла їм історію, що трапилася з нею.
- Ох, - сказала мати, - певно, то були лісові люди. Не бійся їх, але й нікуди не ходи з ними, якщо вони тебе покличуть.
- А що вони таке, ці лісові люди? - запитала Марічка.
- Народ, що живе оооон у тому лісі на пагорбі. Чула коли-небудь голоси з лісу, пісні, музику? Це вони справляють свої весілля та свята.
- Нічого собі, - здивувалася Марічка, - а я гадала, що за тим лісом розташоване якесь інше село, та всі звуки йдуть звідти. Але чому вони такі моторошні на вигляд, ці лісові люди?
Мати помовчала якийсь час, зайнята роботою, потім розігнулася, відклала серпа й сіла поруч із Марічкою, задумливо дивлячись у бік лісу.
- А це, щоб ми їх відрізняли від нас. Ти, донечко, не думай, що у світі є тільки люди і тварини... Є багато всього дивного, чистого й нечистого, і все живе. Знаєш, як розпізнати нечистого? У них ні кровинки в обличчі й ходять вони по-дивному. Це все тому, що в них дві ноги ліві, тому що права сторона - сторона Божа, а в нечистого що може бути правого? Вони можуть бути дуже схожі на людей, можуть навіть набувати вигляду твоїх рідних і знайомих, але їх завжди що-небудь видасть... Це тому що людину створив Бог, а нечистий не зможе до кінця повторити Боже творіння, завжди його видасть хоч якась дрібничка. Тому лісові люди й виглядають так по-дивному... А якщо подивитися на них ззаду, то в них часом і зовсім може бути все нутрощі видно, як на долоні.
- Як же Бог дозволив, щоб існували такі чудовиська поруч із нами! - вигукнула маленька Марічка, і по руках у неї поповзли мурашки. Мати погладила її по голові, обійняла.
- Ти не бійся, донечко, вони не завжди злі. Так, можуть завести людину до лісу, з'їсти і кісток не залишити, занапастити її душу, а можуть і вивести з лісу того, хто заблукав, або вилікувати того, хто захворів. Та й вони не всесильні, проти них є свої засоби. Якщо відчуєш, що перед тобою лісовий, запитай у нього "Хто твій батько?" або "Як звали матір Ісуса Христа?" - і одразу він покаже тобі свою справжню личину. І хрестик завжди носи, найбільше вони бояться хреста.
Так говорила мати, а Петро стояв поруч і сумно слухав, не сміючи й слова вимовити.
- А хіба може людина одружитися з лісовими? - запитала Марічка.
- Може, але нічого доброго в цьому немає. А чому ти питаєш? Звідки ти про це дізналася?
- Той лісовий назвав мене своєю нареченою.
Почувши це, мати зблідла. Нічого не сказала вона, але вже наступного дня знало про те все село й молодих дівчат стали замикати на замок.
- Кажуть, років сорок тому, - чула Марічка перешіптування сусідок, - один хлопець одружився з лісовою. Пішов по гриби до лісу без хреста й нової сорочки, от вона його й повела. Досі його можна побачити оооооон на тому пагорбі - ані трошки він не постарів за ці сорок років...
- Так, я теж чула. Це Іванів син, Антонюка Івана молодшенький. Мати його до нього ходила, ходила, шукала його в лісі, та тільки толку... Він уже зовсім лісовий став, навіть не говорить нічого. Одна шкіра від нього залишилася.
- А я чула, у Надійки, ковальської дружини, якось немовля померло, щойно народилося, одразу померло. То вона його прямо до лісових і віднесла - все одно нехрещене. І тепер він нібито з ними живе і ані трохи не змінюється, а Надійка вічно на річку на Трійцю ходить, бо він там із русалоньками хлюпається. Кажуть, звичайний на вигляд малюк, тільки бліденький...
- Чутки це все...
Із завмираючим серцем слухала Марічка всі ці розмови, а сусідки, базікаючи, не звертали на неї зовсім жодної уваги - що взяти з малятка? Адже було тоді Марічці всього дев'ять років.
Але Марічка все слухала й запам'ятовувала, і коли настала Трійця й почало вечоріти, пішла вона тихенько до хати коваля. А жив він просто там, де починалося поле. Сіла Марічка на тому полі, робить вигляд, що жне, а сама на ковальську хату поглядає.
- Ф'ють! Ф'ють! - свистять та хихикають маленькі нявочки й русалочки, що бігають у полі серед жита. - Марічка стежить за Надійкою! Марічка стежить за Надійкою і чекає, коли та піде до річки!
І сміються дзвіночком, і нявкають, наче кішки, і хлюпочуться, хлюпочуться в житі. З досадою дивиться Марічка на їхні бліді мертві обличчя. Але тут подув вітерець, сколихнулося жито - і нікого не стало, ніби й не було ніколи.
Почало сутеніти, небо порожевіло, уже й перша зірка запалилася, як вийшла Надійка зі свого подвір'я. Була це висока, статна молодиця з довгою косою, красива й сумна, як ніч. Пішла, не озираючись, а Марічка потайки за нею.
Вийшли вони до річки, а там маленькі нявочки хлюпочуться у воді, русалоньки на гілках гойдаються - самі біленькі, тоненькі, в білосніжних сорочках. Над річкою ллється їхня пісня:
- Мене мати породила, нехрещену поклала...
Марічка застигла в страху, сховалася за кущем, а Надійка йде сміливо прямо до річки.
- Людина! - пищать нявочки. - Це людина! Ми теж! Ми теж колись були людьми!
Підійшовши до берега, Надійка знімає з шиї хрест і простягає руки до одного з немовлят, найкрихітнішого. Маленькі нявки стрибають довкола того хреста з цікавістю й страхом, водять хороводи у високій траві, і здається Марічці, начебто зі спини в них видно всі нутрощі - і їхні маленькі червоні сердечка, й кишечки, все, як у людей, але невловимо інакше. У страху Марічка біжить додому.
Наступного дня сусідки знову шушукаються.
- Чули, вчора Надійка, ковальська дружина, втопилася...
- А не треба було ходити до річки на Трійцю, ще й без хреста...
Надійку ховають усім селом, а ще за день, ідучи вранці повз річку, Марічка бачить, як вона хлюпається серед русалоньок, але вже зовсім іншу, бліду, страшну, з розплетеним, розпатланим волоссям та в білому савані.
Вечеряючи того вечора на подвір'ї, Петро і його дружина слухають сміх, пісні, музику, які лунають просто з лісу. Інші селяни виходять на вулицю, дивляться в бік балки і хрестяться, хитаючи головами. Петро мовчить, а його дружина бурчить, прибираючи зі столу:
- Радіють, святкують приєднання до них ще однієї загубленої безсмертної душі...
Пізніше Марічка, рвучи квіти на лузі, зустріла там дівчинку свого віку. Не одразу вона зрозуміла, що це не людина, а нявочка.
- О, а я тебе знаю! - сказала та дівчинка, щойно побачила Марічку. - Ти будеш із наших!
Марічка вперше бачила цю дівчинку і зовсім не зрозуміла сказаного нею, але зазначила, що та надзвичайно бліда і волосся в неї чомусь розпущене, а не заплетене, як годиться.
- Як ти плетеш такі гарні вінки? - захопилася вона, бо дівчинка тримала в руках величезний вінок із чебрецю та польових квітів.
- Подобається? - відповіла мавочка і простягнула їй. - Візьми, а краще сядь поруч, і я покажу тобі, як це робиться, і ти сама собі з десяток таких сплетеш.
Вони сіли на лузі, серед запашних польових трав, і довго розмовляли - про квіти, вінки, про те, як розпізнати спів солов'я, а як зяблика та жайворонка. І всім була Марічці мила ця дівчинка, якби не її дивна блідість обличчя і розпущене волосся. Щось бентежило Марічку. - Чому я раніше не бачила тебе у нас у селі? Де ти живеш? - запитувала вона.
- Там, - дівчинка махнула рукою кудись убік.
- Покажеш мені?
- Ні, не можу. Тобі ще рано.
Не зрозуміла Марічка, що це означає, і вирішила, що дівчинка не хоче поки що кликати до себе в гості незнайомку.
- А як тебе звати?
- Що?
- Яке в тебе ім'я?
- Ім'я? Що таке ім'я?
Марічка розгубилася. Уперше вона зустрічала дитину, яка не знає, що таке ім'я.
- Але ти не можеш цього не знати. Якось же тебе інші називають?
- А тебе як називають? - весело запитала дівчинка.
- Надійка, - навіщось збрехала Марічка.
- Ну і мене нехай так звуть, - відповіла дівчинка і засміялася високим дзвінким сміхом, схожим на котяче нявкання.
Вони домовилися зустрітися наступного дня і дуже швидко подружилися. І ніхто про це не знав, і Марічка не здогадувалася, що її нова подружка насправді мавка. Вони часто гуляли тепер по лісах і полях, співали пісні, водили хороводи під музику, що лунала з лісу, але ось прийшла зима з її холодами.
- Я піду на якийсь час, - сказала Надійка. - Ми не зможемо бачитися, але пам'ятай, що я люблю тебе дуже сильно.
- Куди ж ти підеш? І коли повернешся?
- Наступної весни.
Усю зиму Марічка чекала на свою нову подругу, і ось на Зелені свята, просто перед Трійцею, зустріла її знову.
- Марічко, ти так виросла за цю зиму, а я залишилася такою ж маленькою! - сказала Надійка і розсміялася.
- Нічого, ти виростеш і станеш висока і красива, - запевнила її Марічка, але Надійка, дивно посміхаючись, відповіла:
- Я ніколи не виросту, Марічко, ось побачиш.
Усе літо тривала їхня дружба, а з першими холодами Надійка знову попрощалася з нею та зникла до наступної Трійці. І тільки коли Марічка трохи подорослішала, вона почала замислюватися про свою подругу.
- Чому ти не хочеш, щоб я знайомила тебе з іншими? У мене багато веселих подруг, які тобі сподобаються.
- Вони не такі, як ми з тобою. Давай будемо тільки вдвох.
І, звісно ж, вона не росла і не дорослішала.
Коли Марічка розповіла про нову подругу батькам, мати припустила, що Надійка - донька однієї з тих родин, що приїжджають до їхнього села на підробіток, і саме тому вона з'являється тільки влітку. Але Петро слухав уважно і, коли мати вийшла, сказав доньці:
- Наступного разу, як її побачиш, запитай "Хто твій батько?" і послухай, що вона відповість, а ще краще запитай "Як звали матір Ісуса Христа?", і одразу все сама зрозумієш. Якщо вона нечиста сила, вона ім'я Бога і Богородиці не зможе вимовити. І ніколи не знімай хреста!
І коли наступного разу Марічка побачила Надійку на лузі, вона згадала батькові слова і сіла поруч із нею на траву.
- Можна я в тебе дещо запитаю, чого не запитувала всі ці роки і що може тобі здатися дивним?
- Запитуй, - безтурботно відповіла Надійка.
- Як звуть матір Христа?
Надійка деякий час мовчки перебирала квіти, а потім неголосно відповіла:
- Твоїм справжнім ім'ям, яке ти мені так і не сказала, тоді як я тобі жодного разу не збрехала.
Марічка здивувалася такій відповіді, але вирішила, що Надійка могла дізнатися її ім'я від когось із сільських, тому поставила друге запитання з підказаних їй:
- Хто твій батько?
Надійка глянула на Марічку дивно і з усмішкою сказала:
- Хто це тебе напоумив у мене таке запитати? Досить тобі знати й того, що в мого батька стільки імен, скільки в нього дітей, і що ти їх і порахувати ніколи не зможеш, і що він батько всіх бісів, і лісових, і відьом, і відьмам, і русалкам, і всілякій тварюці, від якої ви боронитеся, і що колись ти сама на власні очі побачиш його, тому що твій рідний батько продав тебе лісовим!
І, злісно розреготавшись своїм верескливим котячим сміхом, вона жбурнула квіти на землю і помчала в ліс.
Сумна й налякана, повернулася Марічка додому й розповіла про все батькам. Почувши це, мати зблідла і запитала:
- Петре, що це значить, - продав свою дочку лісовим?
Петро відмовчувався і відмовлявся, немов у воду опущений, а вона все насідала на нього, і тоді він здався і зізнався:
- Тоді, коли лісовий вилікував мене від хвороби, загадав він мені, що я натомість муситиму віддати йому те, що ти ховаєш у себе в животі, але звідки ж я міг знати, що це він про Марічку! Ми ж із тобою вже були старий зі старою!
Вимовив це, впав на землю і помер.
Відспівали Петра, а після похорону мати сказала Марічці:
- Носи свій хрест на шиї і не знімай, навіть якщо я буду тебе просити і навіть якщо тебе про це проситиме наш батюшка і хто завгодно зі знайомих і незнайомих, бо від лісових ніде не сховаєшся, але доки ти носиш хрест, вони будуть не в змозі тобі щось зробити.
Так ішли роки. Марічка виросла і стала вродливою дівчиною, яка вродлива не тільки довгими чорними косами та рум'яним обличчям, а й веселою вдачею, і добротою, і побожністю, що насамперед крилася в її страху перед лісовими. Адже, як і раніше, її хтось кликав із лісу щоночі, починаючи від Зелених свят перед Трійцею і аж до самих холодів. І часто бачила вона, як там, на пагорбі, стоять якісь люди, й дивляться просто на неї, і кличуть її, махають руками, та начебто серед них навіть є її подружка Надійка. І літніми ночами, коли з лісу долинав спів солов'їв, й солодко пахло квітами, і чути було пісні й музику лісових та котячий сміх Надійки, Марічка з силою стискала свій хрест на грудях, бо здавалося їй, що ось-ось її серце не витримає, так ніжно вони кликали її.
- Доню, йди до нас, швидше!
І пісня така вабить, весела, і сміх такий радісний, але ось тільки хоровод чомусь не стає ближчим. Кого це тримає батько за руку? Та це ж та сама ковальська дружина, яка одного разу втопилася в річці.
- Марічко, йди до нас, швидше! - весело кричить вона.
І найменша фігурка в хороводі - її подружка Надійка, знову доброзичлива, більше не зла, теж махає рукою, манить, кличе:
- Марічко, йди скоріше до нас! Іди, потанцюємо, заспіваємо наших пісень! Хрест змий, і ми тут же візьмемо тебе в наш танець!
І тоді Марічці почала музика здаватися вже не веселою, а дивною, такою, що немов не має жодної гармонії в собі і тому моторошною. Вона зупинилася, схопилася за хрест на грудях - і в мить хоровод зник, і вона збагнула, що стоїть у самій балці, а над нею нависає чорним страшним муром ліс.
Після цього випадку Марічка стала сумною та відлюдною. Усього вона стала боятися, від усього тривожитися. Дедалі рідше гуляла з подружками, намагалася не виходити з подвір'я та навіть перестала ходити до колодязя - її старенькій матері довелося тепер носити воду самій.
- Вибач, - говорила Марічка, - але як не підійду до нього, так вони кличуть мене з темряви, з самого дна. Боюся, що одного разу не витримаю, і щось таке там у колодязі побачу або почую, що сама стрибну вниз.
Коли Марічці виповнилося п'ятнадцять, вона вирішила назавжди покинути село і піти в монастир, де, як вона сподівалася, ніколи б не знайшли її лісові люди і де не чути було б їхніх голосів. При світлі свічки вона якраз збирала свої речі, коли ненароком підняла голову і побачила Надійку, що нудилася за хвірткою, її маленьку подружку дитинства, яка так і не стала старшою ні на рік. Усе забувши від радості, Марічка вискочила за поріг.
- Надійка! - вона вибігла з двору на вулицю. - Маленька моя Надійко! Ти прийшла провідати мене! Я їду в монастир, їду назавжди.
- Я знаю, - відповіла Надійка. - Тому й прийшла попрощатися з тобою. Чи пам'ятаєш ти наші пісні?
До опівночі простояли вони там, у запашній літній ночі, згадуючи свої колишні танці та розмови, коли Надійка нарешті сказала:
- Ось тобі й час. Як шкода, що ми не побачимося більше, адже ти йдеш в обитель того, чиє ім'я нам навіть вимовляти не можна.
- Але чому вам не можна вимовляти його ім'я? - запитала Марічка.
- Невже ти так досі й не зрозуміла, хто ми?
- Зрозуміла, але все ж таки мені хотілося б якось виправити твоє становище, - відповіла Марічка, - адже ти моя подруга.
І тоді Надійка стишила голос так, щоб її точно ніхто не почув, і сказала:
- Ти сама знаєш, що було б для мене найкращим подарунком. Дай мені ім'я, адже в нас немає імен, як і душі.
І тоді Марічка зняла зі своєї шиї хрест і одягла його на шию Надійці, кажучи:
- Тепер він твій, Надійко.
І тут же Надійка зникла, і її охрещена душа полетіла до раю, а Марічка втратила свій захист, і лісові люди, які тільки того й чекали, схопили її. І її мати, прокинувшись уранці, не знайшла від неї нічого, тільки сліди двох пар ніжок біля хвіртки, в одній з яких обидві ніжки були лівими. Так вона й здогадалася, що сталося.
І весь день після того голосно й радісно грала музика з лісу, святкуючи приєднання до лісових нової душі, і сільські діти вибігали за хвіртки на вулицю, сміючись й танцюючи в пилюці, і тільки стара Маріччина мати плакала, знаючи, що все це значить.
Так зникла Марічка. Часто мати бачила її здалеку, у білій сорочці вона виходила й стояла на пагорбі біля лісу, дивилася на рідну хату, махала рукою, ніби відчуваючи материнський погляд здалеку. Працюючи в полі, бачила мати її в хороводі, що його водили вдалині мавки й русалки, але скільки не йшла, не могла до неї наблизитися. І скільки б не ходила до лісу в пошуках доньки, скільки б не кликала її, ніколи не знаходила й сліду ні Марічки, ні лісових людей - хоч і обійшла вже весь ліс уздовж і впоперек.
Усю зиму вона проплакала, не бачачи своєї Марічки, бо взимку лісові люди міцно сплять, а на Зелені свята, перед самою Трійцею, побачила свою доньку біля хвіртки пізно ввечері, коли вже лягала спати. Не пам'ятаючи себе від радості, вибігла мати, відчинила хвіртку, обійняла свою Марічку, покрила її поцілунками.
- Ти мене, мамо, - сказала Марічка, - на подвір'я сама введи, а то я без твого запрошення більше увійти не можу.
І мати, розсипавшись у запрошеннях, просила Марічку увійти на подвір'я, ввела її до хати й посадила біля вогню. Насипала їй найкращої їжі, сіла поруч, взяла за руку:
- Ти мені, донечко, скажи, чого тобі приготувати? Найкращих, найулюбленіших твоїх страв зараз наварю, аби тебе порадувати.
- Що ти, - відповіла Марічка, - не можна мені більше їсти вашої їжі, я ж тепер лісова. Лісові скоріше вас самих з'їдять, ніж вашу їжу.
Дивувалася мати таким словам і запитувала:
- Чим же ти харчуєшся там, у лісі? І що там робиш? Як до тебе ставляться лісові люди?
- Вибач, мамо, - знову відповідала Марічка, - мені мій чоловік суворо заборонив розповідати про те, як мені там живеться з лісовими. Якщо хоч слово скажу, тут же впаду і помру, як колись мій батько.
Довго вони сиділи й говорили, згадували минуле, плакали за батька, але жодного слова не промовила Марічка про те, як жилося їй із лісовими. Весь час це мати тримала її за руку, і рука її була холодна, як лід. Усю ніч вони так пророзмовляли, а коли почало світати й заспівали перші півні, вона побачила, що Марічка бліда, як папір, і очі її стали ніби намальовані, і що вона зовсім уже лісова й мало схожа на людину.
- Ось і час мені йти, мамо.
- Що ти таке кажеш, Марічко? Стара я вже, як я проживу без тебе? Мені краще померти, ніж знову залишитися одній, без єдиної дочки.
- Я завжди буду махати тобі здалеку, ти тільки частіше дивись вдалину, на пагорби, на поля. А на наступну Трійцю мені знову буде дозволено до тебе прийти. Тільки ім'ям цим мене більше не називай, я його вже не ношу.
І як не просила її мати, як не чіплялася за руки, - встала дочка і пішла. І знову рік її не було, з'являлася лише на пагорбі маленькою фігуркою, що виходила з лісу, і тільки в хороводах вдалині. І скільки б мати не кликала її, Марічка на своє ім'я більше не відгукувалася.
Взимку, коли Марічка заснула разом із лісовими людьми, мати зовсім затужила і захворіла від туги. Сусідки приходили її провідати, приносили їй їжу, боялися, що помре. Одна з них, дізнавшись причину горя, сказала:
- Коли знову настане Трійця і твоя Марічка прийде до тебе, забери в неї що-небудь з одягу, і тоді вона не зможе повернутися до лісових і залишиться разом із тобою.
Мати запам'ятала ці слова. Насилу і з нетерпінням дочекалася вона Трійці, і ось настав вечір, і з першою зіркою з'явилася Марічка біля воріт. Насилу переставляючи ноги, вийшла хвора мати і впустила її.
- Хворієш, мамо?
- Хворію, донечко.
- Знаю, нам звідти з лісу все видно. Але не переживай, я принесла тобі те, що тебе вилікує. Лісові люди навчили мене, як зцілити тебе.
І справді, несла вона в подолі своєї спідниці якісь трави й корінці. Приготувала їх дивним чином, остудила і дала своїй матері випити, тій і полегшало трохи.
- Я навчу тебе, і ти будеш сама збирати їх, зцілишся і зцілиш інших. Тільки пий їх щодня, не забуваючи, інакше помреш, і ми більше не побачимося з тобою, адже ви, люди, після смерті вирушаєте до раю, а ми, лісові, можемо жити не одну тисячу років, але після смерті на небеса нам дороги немає.
Так виходила Марічка свою матір і до ранку та встала на ноги. Відчула вона в собі міцність і сили й вирішила виконати розказане сусідкою. І вранці, коли заспівали півні, і Марічка встала, щоб піти, мати посунулася до неї, ніби щоб обійняти її, а сама зірвала з її голови вишиту хустину й одразу ж кинула в піч.
- Знала я, мамо, що тебе навчили такого, - сумно сказала Марічка, - але не знала, що ти наважишся так зі мною вчинити. Але й ти багато чого не знаєш про мене. Хто хоч раз поїв їжі лісових, зобов'язаний буде повернутися до них рано чи пізно, тільки якщо вони самі не відпустять його. А мене нізащо не відпустять, і дитинку мою я тепер не побачу завдяки тобі.
Таке сказала і більше ні слова не вимовила. Майже рік жила зі своєю матір'ю, робила всю роботу, але скільки б мати не говорила з нею, Марічка більше й звуку не видала, бліда, мовчазна, завжди сумна. До їжі вона теж жодного разу не доторкнулася і за браму жодного разу за весь рік не вийшла, а коли з лісу долинали музика і співи, дивилася на нього у відчинене вікно і плакала, сумуючи за своїм малям. І мати все більше злилася на неї.
- Що ти плачеш за своєю дитиною, - говорила вона. - Вона ж і не людина навіть.
Сусіди приходили до Марічки, і вона зцілювала їхні хвороби, як навчили її лісові люди, але робила вона це сумно і мовчки. І сусіди лякалися її нового вигляду і поведінки, і ходили про неї по селу різні чутки.
Минув якийсь час, настала зима, і почала Марічка сохнути й чахнути, і навіть сама собі вона не могла допомогти. Злягла вона і цілими днями лежала на лавці, і нарешті вперше за багато днів заговорила з матір'ю:
- Відчуваю я, що скоро помру, мамо. От би тільки дожити мені до Трійці, щоб побачити мою дитинку, тоді б я вже й померла спокійно.
Розхвилювалася мати, почувши це. Сіла вона й почала вишивати хустку, подібну до тієї, яку спалила в печі.
- Очі в мене вже слабкі, - примовляла вона, вишиваючи, - і руки мене погано слухаються, але невже я як мати твої материнські почуття не вшаную? Адже як я люблю тебе, так і ти любиш свою дитину, ким би вона не була. Ти, донечко, тільки доживи до Трійці, і мені до Трійці дай Бог сил дошити.
Йшли дні, і ставало Марічці все гірше. Одного разу темної зимової ночі, коли мати вже спала, вибухнули хуртовина і буря. Марічка лежала, слухаючи завивання вітру в нічній сурмі, аж раптом почула його у витті дитячий плач.
- Це ж мій лісовий малюк! - вигукнула вона і схопилася з лавки. Накинула на плечі вишиту матір'ю хустинку й вибігла на подвір'я. - Прилетів, маленький, голодний, до мене! Не може спати без мене!
Вона вибігла з подвір'я і почала кидатися темною засніженою вулицею. То тут, то там чувся дитячий плач, але оскільки хустка ще не була дошита, Марічка ніяк не могла побачити свою дитину і торкнутися її. Кинулася вона прямо в ліс, ступаючи босими ногами по снігу. Пробігла всю балку, вилізла на пагорб - усе їй здавалося, що лісові визирають там із-за дерев, погойдуючись, і що їхні бліді обличчя посміхаються їй. Але скільки вона не бігала лісом, не могла повернутися до лісових, бо її хустка була недошита.
- Ти не така пішла, як повернулася, - тихо й глухо говорили лісові з-за дерев, а може, то вітер шумів. - Ми не впізнаємо тебе.
То туди, то сюди бігала Марічка по снігу, шукаючи лісові стежки, намагаючись знайти свою дитину, і чувся їй її плач то десь зовсім близько, то тут же десь далеко. Раз у раз бачила вона вдалині лісових, але ніяк не могла нагнати їх.
Вибившись із сил, впала вона на землю та заснула. А коли прокинулася, то сонце вже пригріло, й сніг почав танути. І побачила Марічка, як біля самого її обличчя щось тьмяно поблискує в багнюці дивним, болючим, але вабливим світлом.
Почала вона рити землю нігтями й викопала маленький хрестик - той самий, що його багато років тому кинув на землю її батько Петро, продаючи її душу лісовим. І щойно схопила Марічка цей хрестик, він холодом обпік їй руку, і згадала вона, що колись її звали Марією, й одразу ж її душа до неї повернулася.
А тим часом мати її бігала по хаті й двору, шукаючи свою Марічку. Вибігла вона за хвіртку, і побачила сліди на багнюці - і в тих слідів обидві ніжки ліві. Кинулася вона тими слідами так швидко, наскільки їй вистачало її старечих сил, і зрештою знайшла в лісі замерзлу Марічку, що стискала в руці маленький брудний хрестик.
- Я звідси не піду, - сказала їй Марічка, - просто тут на цій осиці повішуся, якщо лісові люди не віддадуть мені мою дитину.
Але дерева тільки шуміли байдуже голими гілками, і жоден із лісових не вийшов до них. А мати подивилася на Марічку уважніше й побачила, що в обличчя до неї знову повернувся колір і риси стали колишніми, як у справжньої людини.
- А ще краще, знаєш, що я зроблю? - закричала Марічка. - Принесу вогонь із печі і весь ліс підпалю! Нехай згорить він разом з усіма лісовими, з усіма звірами і птахами і, якщо не повернуть мені мого малюка, нехай не дістанеться тоді він нікому!
І вона рішуче побігла стежкою геть із лісу, а старенька мати ледь встигала за нею. Але не встигла вона вийти на узлісся - лісові виступили з-за дерев їй назустріч, високі, бліді, зі страшними обличчями. Один із них виніс на руках крихітне немовля і мовчки простягнув його Марічці. Схопила вона свого малюка й кинулася геть, а лісові люди залишилися стояти, вороже дивлячись їй услід.
І відійшовши від них на деяку відстань, Марічка та її мати сповільнили крок. Намагаючись не дивитися на страшне обличчя немовляти, стара зняла з себе хрестик і одягла його на його крихітну шийку, і одразу ж він почервонів і став, як усі звичайні діти. І назвали його Петром.
Довго вони йшли, а ліс усе ніяк не закінчувався. І сказала Марічка своїй матері:
- Страшно мені, що лісові люди вирішили помститися нам і не випустити нас із лісу. Занадто легко відпустили вони нас, і ось я бачу, що ліс давно повинен був скінчитися.
І щойно вона це сказала, як поміж дерев прояснилося і вони вийшли на узлісся, просто на пагорб. Але перед ними не було внизу ні їхнього села, ні їхньої хати, а тільки випалене поле і чорна земля. Спустившись, довго вони брели по холоду, поки не зустріли якогось чоловіка, який сказав, що було на тому місці колись село, але за легендою років сто тому його разом з усіма жителями зі злості спалили лісові люди, прогнівавшись на одного з них.
Засновано на українських народних казках.
Текущий рейтинг: 65/100 (На основе 3 мнений)
