(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Казка зі щасливим кінцем
Содержание
Перший запис у щоденнику:[править]
День перший
Нарешті, я прибув.
Губернатор прийняв мене миттєво. Тремтячим голосом описав місце і навіть видав карту з мітками. На моє пряме запитання, як можна було не помітити проблему і довести ситуацію до Казкового королівства, він, відводячи очі, промимрив щось про віддалену місцевість і глибокі яри. Схоже, облаштування доріг осіло десь у його бездонних кишенях. Чому губернатор найняв мене, а не викликав когось із контори, я навіть питати не став. Занепокоївся щодо свого місця. Та й найняв уже, коли кордон Казкового королівства загрозливо присунувся до його міста. Тьфу на нього. А я ж, треба визнати, взявся за справу загалом із азарту. Адже ніхто ще ніколи не намагався розібратися з казковими королівствами зсередини. Навіть контора, яка хоч і намагається їх вивчити, але всередину носа пхати боїться. Про них і дізнавалися тільки після того, як вони руйнувалися самі, і жителі їх приносили в наш світ казки. Ну, тобто зрозуміло ж, що забиті життям селяни, які повсякчасно думають про шмат хліба, посіви та удої, нескінченно страждають через посухи, неврожайні роки, хвороби, побори панів і безнадійно намагаються прогодувати натовпи голодних дітлахів, неспроможні вигадати всі ці казкові історії про принцес, відьом і чарівні замки. Куди їм, вбогим? Ні, «народні» казки мають справжні чарівні джерела. І скоро я потраплю в одне із них — Казкове королівство! Чарлі лусне від заздрощів! Бо йому ж слабо.
Те, що губернатор так запустив ситуацію, було мені на користь— королівство таких розмірів, напевно, вже дуже старе і перебуває на межі розпаду. А це означає, що я зможу прожити в ньому достатньо часу, щоб розглянути його зсередини і вийти звідти живим і в своєму розумі, коли воно визріє та розкриється.
Я вийшов уввечері, не повечерявши, не відпочивши і навмисне не узявши теплий одяг. Зі мною був тільки мій похідний рюкзак з найнеобхіднішими речами, малим запасом води та сухарів (навряд чи мені доведеться провести в королівстві більше пари-трійки днів) та й ще моя вірна тростина.
Йшов навмання, лише приблизно враховуючи мітки на мапі — Королівство не можна знайти, якщо шукати. Тільки якщо воно покличе. А щоб почути поклик Королівства, треба бути на межі втоми та, бажано, розпачу. З розпачем у мене спочатку ніяк не складалося, тому я сподівався лише на втому.
Місцевість справді була важкопрохідною, не збрехав губернатор. Ледь помітна стежка (звіряча, чи що?) вилася через якийсь дивний покручений ліс, що поступово переходив у болото. Між тим сам ліс при цьому не відступав, але земля ставала вологою та якоюсь вогкою. Деякі симпатичні на вигляд галявини виявлялися задушливими трясовинами. На одну таку я ледве не звернув, коли помітив між деревами галявину, над якою пурхали світлячки і виднілися якісь дивовижні квіти, що світилися. І, було, ступив до неї, але вчасно відчув, як хитнулась під ногою земля — драговина... болотяні вогні та мороки. Після цього я став про всяк випадок ретельніше досліджувати стежину тростиною.
Не дивно, що сюди рідко заглядали. Так, чорт забирай, так! Саме у таких місцях і зароджуються королівства. Серед густих хащів і боліт, що випаровують задушливий газ. І починається все це зазвичай із пня.
Хто не чув історії про заблукалого лісоруба чи звіролова (обов'язково бідного, але чесного), який, зневірившись вийти з лісу у відповідь на свої молитви, раптом чув несамовитий крик дивного на вигляд гнома, борода якого застрягла в щілині пня? Декількома ударами вірної сокири лісоруб звільняв невдаху і, вдячний за визволення, гном виводив його з лісу, давав на згадку гостинців або грошей і обіцяв виконати ще два чи три бажання. Отож. Це саме воно — зародження Казкового королівства!
Дізнавшись про такого роздай-біду старого, що розкидається дивами та грошима, в хащі тяглися сусіди та родичі лісоруба — на пошуки щастя та халяви. Дехто, звісно, повертався з грошима та обновками, але щастило далеко не всім. Не всім, так... Ліс густий, дорога неходжена, заблукати неважко, а назад вийти без провідника вже й зовсім неможливо. А що ви хотіли? Щастя задарма не всім дається.
Я знайшов той пень, до речі. Користі з цього було небагато, оскільки загальне уявлення, де шукати королівство, я і так мав, та й чарівної сили в ньому вже не лишилося. Але принаймні ця знахідка підтвердила, що мої пошуки справді йдуть у правильному напрямку. Пень був величезний, але трухлявий — вистачило кілька ударів чоботом, щоб деревина, що наскрізь прогнила, провалилася кудись усередину. Під корінням відкрилася порожнина, повна кісток невдах-шукачів безкоштовного дива.
Набравши сил, чарівне місце відсувалось глибше від натоптаної вже галявини, щоб переродитись на щось інше та заманювати нових жертв. Цікаво, куди?
Десь до опівночі я ще досить бадьоро тупав, захоплюючись красою нічного лісу. Навколо стояла чарівна дзвінка ніч: співали якісь нічні птахи і дурманливо пахли квіти. Ще було тепло, йшлося легко та приємно.
Минула година, потім друга, третя — ніч на очах густішала. Вщухли пташки, замовкли звуки потаємного життя дрібних звірят, ліс завмирав. Тепер я чітко чув хрускіт кожної гілки під ногами, шарудіння кожного розтоптаного мною сухого листка. Холоднішало. Дерева здавались ще вищими і дрімучішими, їхні гілки сходилися над моєю головою і робили ніч ще безпросвітнішою. Їсти не хотілося, але втома вже почала насувати, а разом з нею прийшов і страх. Стало надто темно, і я здригнувся... що, коли я нічого не знайду? Що, коли королівство відчує ворога і не покличе? Заморочить, закрутить, і я не виберуся звідси. Навіщо я взагалі в це вліз?
У ногу щось вп'ялося — чергова гілка, невдало розломившись під моїм чоботом, подряпала мені ногу. Чому так тихо? Це неприродньо...
Я дозволяв паніці розростатися і огортати мене, наче липким коконом. Серце бухало, у вухах почало шуміти, ноги вже запліталися. Але тільки перед самим світанком, у ту, найтемнішу годину, коли втома почала викручувати суглоби і задубілі м'язи, коли жах уже перейшов в отупіння і я майже вирішив лягти прямо зараз, інакше просто впаду, я почув його...
Поклик.
Ангельський жіночий голос почав співати у мене в голові про затишний прихисток, вогнище і смачну їжу. Про п'янке, медове, зігріваюче пиво, м'яке ліжко і довгоочікуваний відпочинок. Пісня ця була невимовно прекрасною і водночас болісною, мабуть, щось подібне чують праведники перед смертю. Голос повів мене, і з першими променями сонця я побачив просвіт у щільному хворостінні, вздовж якого шкандибав вже кілька годин. Переді мною в глухій стіні, що стовбичилася гострими краями зламаних стволів і колючим ожиновим живоплотом, відкрився широкий прохід, якого, клянуся, хвилину тому там не було.
Я дійшов.
З неабияким завмиранням серця ступивши в прохід, я відчув, що мене огорнув потік теплого повітря, і побачив чарівну зелену долину, яку заливали промені світанку. У долині лежало маленьке, ніби іграшкове містечко з червоними гострокінцевими дахами, мініатюрними садками та сріблястою річкою. Вона огинала місто яскравою стрічкою. Вінчав місто такий самий ошатний іграшковий замок — весь в різнокольорових прапорах і гірляндах квітів, оточений парком. За ним знову починався ліс, але він виглядав світлим і привітним.
Не місто – великодня листівка від любої бабусі.
Озирнувшись, я побачив, як ожина затягує прохід, закриваючи його молодими пагонами та листям. Ну, це ми ще подивимося. Хто кого.
Я поспіхом спустився у долину. Містечко зустріло мене готелем, що стояв при самому вході – симпатична двоповерхова будівля, пофарбована у радісний зелений колір, потопала у квітучих фруктових деревах. Схоже, що пори року у Казковому королівстві сили не мали. Надворі стояло спекотне літо, а фруктові дерева в садах усе ще квітли.
Хазяйка, повна милолиця жінка в брунатній сукні, у білосніжному накрохмаленому фартуху і такому ж чіпці, без зайвих розмов провела мене на другий поверх і відчинила двері до затишної кімнати. Взяла в оплату одну срібну монету і попередила, що сніданок вона подає о 8-й ранку, але я завжди можу знайти щось із холодних закусок на кухні, якщо мені прийде фантазія поспати довше. Побажавши приємного ранкового сну, вона легко спустилася по ледь рипнувших сходах на перший поверх і зникла в дверях кухні. За мить звідти повіяло запахом свіжої випічки. Я зайшов у свою кімнату, звалився на ліжко прямо в одежі, і вмить заснув.
Другий запис у щоденнику:[править]
День другий
Я прокинувся у доброму гуморі, сповнений сил і енергії. Було далеко опівдні, і теплий сніданок мені вже не світив, але це мене не засмутило. Відвідувачів у таверні було небагато, і я дозволив собі зайняти цілий стіл, розташувавшись там зі своїми записами. Приблизно годину в мене зайняло занесення до щоденника подій учорашнього дня та складання плану на сьогодні. Потрібно було розвідати ситуацію та з'ясувати домінантну казку цього місця. Щось же мешкало в тому ляльковому замку. Здається, саме він був серцем королівства. Отже туди мені треба.
У тому, що головний лиходій існує, я не сумнівався. Ми з Чарлі сперечалися про це годинами. Контора вважає королівства стихією, на кшталт вулкана, що виникає в згубних місцях і існує, тільки поки може харчуватися чужими страхами та стражданнями, а потім саморуйнується. Маячня по-моєму! Зрозуміло ж, що є головна зла сутність, якийсь дрібний лісовик, який знайшов місце сили і почав його експлуатувати у своїх цілях.
Я згріб із дубового столу свої папірці, коли до мене підійшла господиня. Вона посміхнулася і спитала:
— Ви письменник? Що ви пишете?
— Скоріше натураліст, а це мої дорожні нотатки. Ось, хочу дослідити ваше місто. Що порадите подивитися насамперед?
— Ой, у нас тут нічого й немає... одна нудота, — протягла дівчина і подивилась на стелю, пригадуючи, що в них таке може бути.
— Така нудьга, я іноді так мрію поїхати звідси. Колись я так і зроблю, але, мабуть, не цього року. Господарство, знаєте, то-ось так просто не кинеш. Та й боязко... А подивитися у нас можна замок, це наша гордість!
— Хто володіє замком?
— Прекрасний принц і король із королевою, хто ж іще? — заблимала круглими, ясними очима шинкарка.
— Що ж, так і зроблю. Дякую, люба.
— Ви тільки повертайтеся до вечері, я зроблю пиріг з грибами, — вона якось особливо підкреслила слова "з грибами", мабуть, це була її коронна страва.
— Не спізнюйтесь, будь ласка... — на останньому слові куточок її губ смикнувся, і фраза мимоволі вийшла якоюсь жалібною. Я уважно придивився до неї, але вона знову посміхалася.
— Обов'язково, люба, заради пирога я обов'язково повернуся вчасно.
Вона кивнула і, здається, полегшено зітхнула. Чи мені здалося? Можливо, я просто їй сподобався.
Значить, Прекрасний принц, що ж, це дещо пояснювало. Принаймні, це не казка про Сплячу красуню, а то знаєте, продиратися крізь шипи до принцеси… брр.
На виході з готелю я зіткнувся з компанією купців, які саме розвантажували багаж біля дверей. Вони привітно покивали мені й увійшли всередину, голосно вимагаючи сніданок та кімнати. Тримайтеся, мужики, подумки побажав їм я, день почався, і ваша казка почалася разом з ним.
На вулиці сяяло сонце, і перехожі, всі як один у святковому вбранні, весело посміхалися мені і махали руками. Я почав сповнюватись легкою, справді казковою атмосферою цього містечка. Навколо була чистота і квіти, обличчя мешканців були світлі, а нечисленні собаки вітали мене хвостами. Я йшов широкою центральною вулицею, прямуючи до замку. Вулиця була вимощена різнобарвним камінням, і моя тростина мелодійно постукувала по ньому. Звідусіль було чути сміх і спів — життя в місті вирувало. Повз мене раз у раз пробігали зграйки хлопчаків з вудками або маленькі квіткарки, з кошиками повними весняних та літніх квітів. На мініатюрних балкончиках деяких будинків дівчата поливали квіти і привітно посміхалися мені, а в струменях їхніх лійок виблискували веселки. Хтось грав на піаніно і ніжна мелодія лилася з вікна. Теплий вітерець підіймав і ніс над містом ніжні аромати лип та акацій.
Усі перехожі вітали мене, чоловіки піднімали капелюхи, жінки робили кніксен, діти махали мені руками. Чинний городянин, у бузковому костюмі-трійці і витонченою тростиною в руці, порівнявшись зі мною, простягнув мені руку:
— Який чудовий день сьогодні, чи не так? — чемно промовив він. — Ви надовго до нас?
— Ще не знаю, — відповів я, потискуючи його руку. — Погостюю трохи, місце тут таке затишне.
— О, запевняю вас, це найкраще місце на землі, ви ще не захочете їхати звідси, повірте мені — він добродушно посміхнувся і зробив широкий жест рукою, ніби показував мені місто.
— Цілком можливо — з захопленням відповів я. — А кому належить цей чудовий замок?
— Прекрасному принцові та королю з королевою — нашим добрим і справедливим правителям.
— Як цікаво! Як їх звати?
— О, вони добрі і справедливі і чудово піклуються про нас! — Здається, він не зрозумів моє запитання.
— Що ж, дякую, я, мабуть, прогуляюся вашим містом, до речі, як воно називається?
— О, не смію вам заважати, ваша прогулянка буде дуже приємна, сьогодні такий ясний день. — З цими словами він відійшов. Мабуть, він був глухуватий... або Казкове королівство ретельно приховувало ім'я свого господаря. Про це варто було подумати.
За моєю спиною зацокали копита, і я зійшов з дороги. До сусіднього будинку під'їхала багато прикрашена карета. З неї вийшла жінка з немовлям на руках. Її зустрічав благородний сивий старий, мабуть, батько. Малюк, що сидів на руках у мами, з радісним криком "діда!" потягнувся до чоловіка і випустив з ручок солом'яну лялечку, що дивно виглядала на тлі оточуючих їх розкошів.
— Ох, мій дорогий принц, ви мало не втратили свою дорогоцінність, — мама, не чекаючи двох лакеїв, що кинулися до них, сама подала синові іграшку. Дивно, мабуть дама не таких вже й шляхетних кровей, та й батько її більше схожий на міщанина, що раптово розбагатів, ніж на аристократа. Я ніяк не міг збагнути, сюжет якої казки розгортався переді мною.
Я якраз перейшов вулицю на більш тінистий бік, коли повз мене пробігла зграйка дітлахів, голосно тупаючи черевиками по бруківці.
— Гей, наздоганяй, — махнув рукою один із них хлопчику, який щойно вискочив з хвіртки свого будинку, ледь не збивши мене з ніг.
— Вибачте, сер, — кинув хлопчисько, проте, перш ніж він встиг припустити слідом за друзями, хвіртка відчинилася на всю ширину і хлопця за руку втримала середніх літ жінка. У неї було добре, але якесь втомлене обличчя. В іншій руці вона тримала пару черевиків.
— Синку, — м'яко сказала жінка, — одягни свої звичайні черевики, ці надто нарядні, щоб у них бігати цілий день безперервно. І надто нові, ти зітреш ніжки. — Ні! Ці хочу! — тупнув ніжкою в новому червоному черевику хлопчик і насупився, спробувавши вирвати руку. Жінка розтисла пальці і він побіг наздоганяти друзів.
— Не грайте на цвинтарі! — відчайдушно гукнула вона вслід, склавши руки на фартусі.
— Добреееее! — долинуло звідкись здалеку.
Цю казку я не знав точно і вирішив поговорити з жінкою.
— Доброго ранку, мем! Який жвавий у вас хлопчик.
— Здрастуйте, — ясно всміхнулася мені жінка. — Так, у цьому віці вони такі непосидючі.
— Ну, сьогодні на нього чекає серйозне випробування, — пожартував я, — нове взуття, це не жарт.
— Ви маєте рацію, — зітхнула жінка, — До того ж ці черевички... ми навіть не знаємо, хто їх приніс, ми просто знайшли їх на ґанку цього ранку, і вони так сподобалися синові. Знаєте, у нього сьогодні день народження, і я подумала... треба було все ж таки вмовити його не тікати в них на весь день.
Жінка трохи розвела руками, вона так і продовжувала тримати в одній руці пов'язані за шнурки, потерті маленькі черевички. Іншою рукою вона поправила світле пасмо волосся, що вибилося з під її хустки. Дивно, скільки тут блондинок, всі жінки, що зустрілися мені, були світловолосими. Дуже дивно.
— Бажаю вам доброго дня, мем, — я підняв капелюха, прощаючись
— І вам, сер, — жінка тихо прикрила хвіртку і пішла вглиб саду, а я рушив далі, все ще намагаючись зрозуміти, що за казка починається з червоних черевичків, і, треба визнати, так нічого й не згадав.
Пройшовши повз кілька іграшкових будиночків з привітними жителями, я відчув якийсь неприємний солодкувато-гнилий запах, такий ледве вловимий, але нав'язливий, що вплітався в аромати квітучих лип і акацій, які вітер розносив уздовж вулиці. Озирнувшись навколо, я помітив невеликий провулок, що відходив від вулиці, здавалось, звідти ніхто не виходив і ніхто туди не повертав. Перехожі намагалися прискорити крок і опускали очі або відверталися, проходячи повз нього. І не дивно — сморід розносився звідти.
Провулок виявився справжнім смітником. Гидотне запустіння — ось найточніший його опис. Брудний дерев'яний настіл був весь якийсь перекошений, з вибитими гнилими дошками. Старі будинки з потрісканою фарбою. Людей видно не було, тільки вдалині, біля блискучої річки майнув виснажений силует. То тут, то там шастали якісь невловимі тіні. Провулок був вузький. Нагромадження частин будинків, які безглуздо налазили один на інший, затримувало сонячне світло, створюючи тривожну напівтемряву. Здавалося, саме сонце гребувало висвітлювати це місце. Я все ж таки зробив кілька кроків углиб провулка, намагаючись придивитися, але моя нога негайно провалилася між дошок. Чорт, з щілини, що утворилася, відразу ж почувся обурений писк. Щури! Бррр... Я поспішив повернутись на чисту вулицю. Казка з поганим початком. Комусь двічі не пощастило.
Замок був дедалі ближчий. Вже виднілися різнокольорові скельця у вітражах численних веж, і вітер доносив відлуння музики, а я так і не підійшов до розуміння домінантної казки. Мешканці охоче заводили зі мною бесіди, проте питань про господаря замку ніби не розуміли чи не чули, налягаючи в основному на красу природи та сонячність нинішнього дня.
Тут я краєм ока помітив тінь, що майнула вздовж дерев'яного паркану. Озирнувшись, я встиг побачити, як маленька замарашка відсунула погано прибиту штакетину і шмигнула у подвір'я великого, зробленого з колод будинку. Зацікавлений, я знову перейшов дорогу і заглянув за огорожу якраз у той момент, коли, поколупавшись у замку, дівчинка шаснула в будинок. У велике відчинене вікно мені було видно, як вона відразу накинулася на їжу, що стояла на столі, і жадібно ковтала, хапаючи частування руками прямо з горщиків. Бідолаха, що на неї там чекає? Я трохи постояв біля паркану і побачив, як дівчинка, вгамувавши перший голод, залізла на високе пишне ліжко і почала стрибати на перині. Посміхнувшись про себе, я продовжив шлях.
У дворі наступного особняка я побачив милу сімейну сцену. Батько з трьома синами примірялися до величезного сухого дерева в центрі двору, явно збираючись його спиляти. Захоплені розмовою, вони мене не помітили, і я, зітхнувши, пішов далі. Ех, хлопці, здається, я знаю, що на вас чекає.
Біля будинку з різьбленими поруччями на ґанку стояли мати і дочка, здається, вони розмовляли на прощання. Гарно вдягнена дівчинка кудись поспішала. Мама, даючи їй останні настанови, дбайливо поправила її крохмально-білий чепчик, обсмикнула квітчасту сукню, поцілувала і попросила повертатися не надто пізно. Вони обидві помахали мені руками, коли я проходив повз, і дівчинка побігла кудись у бік замку.
На ґанку останнього будинку, що стояв наприкінці вулиці, сім хлопчаків проводжали кудись свою маму. Вона по черзі цілувала кожного з них, щось промовляючи. Підійшовши ближче, я почув, що вона знову і знову каже, що скоро повернеться і щоб вони не нудьгували і нікому не відчиняли двері. Наостанок, обійнявши найстаршого хлопчика, вона ще раз попросила його доглядати братів і нікого в хату не пускати. Малюк років семи дуже серйозно кивав їй у відповідь. Жінка погладила його по щоці востаннє, і він завів братиків до хати. Клацнув замок. Жінка на кілька секунд притулилася чолом до гарячого дерева дверей і провела по ній рукою, наче погладила. Потім, повернувшись, підхопила бідон, що стояв на ганку, і швидким кроком попрямувала в бічний провулок. Вона поспішала, щоб швидше повернутись додому.
Як, іноді, цікаво тасується колода усних переказів одного й того самого сюжету... у великому світі ця казка дуже видозмінилася.
Мені стало цікаво, куди вона піде і я звернув за ріг, за яким зникла жінка з бідоном. І мало не налетів на неї. Нікуди вона не пішла, ця вуличка закінчувалася глухим кутом практично відразу. Жінка стояла впритул до кам'яної стіни, ніби була в трансі. Я кілька разів гукнув її і торкнувся її плеча. Здавалося, вона ніяк не реагувала на мою присутність. Тільки по обличчю потекли сльози. Швидким, судорожним, неначе мимовільним рухом вона раптом піднесла руку до губ і зробила жест, ніби щось вирвала з рота. Крізь стогін болю я почув якесь слово, але не зумів його розібрати: чи то "допоможіть"... чи "біжіть"... я спробував її розбурхати, перепитати, але вона знову завмерла, як безвольна лялька, і я відійшов, давши їй спокій.
Це був останній будинок на вулиці, що перетікала у великий майдан перед замком. По обидва боки до нього підступав тінистий парк. Я перейшов майдан, щоб розглянути замок ближче: помилувався крізь ґрати замкнених воріт на внутрішній двір, роздивився головну вежу з годинником і бічні вежі, обвішані запашними гірляндами з троянд, але ближче до розгадки, кому все-таки належить замок, не став.
Раптом замок ожив — заспівали флейти та труби, ударили барабани. Ворота замку відчинилися, і звідти виїхала пістрява колона герольдів та музикантів. Попереду на величезному білому коні, що рухався церемоніальним кроком, їхав головний глашатай. Виїхавши на середину майдану, він зупинив процесію рухом руки і закричав звучним голосом:
— Усім-усім-усім! Жителі Казкового королівства! Їхні величності милістю своєю наказали провести сьогодні вночі великий бал-оглядини! Запрошуються усі жителі королівства, які мають дочок на виданні, а також усі незаміжні тютельки! Та тютелька, яка зможе справити найкраще враження на їх величності та його високість, стане, нарешті, нареченою принца!
Дивовижним чином його голос розносився по всій окрузі, вгризаючись у мою свідомість жахливим штопором. Від цього крику в мене миттю розболілася голова, і я постарався забратися подалі, якнайшвидше забігши до парку. Поступово процесія віддалялася, і крики глашата стали тихішими.
У парку, який був схожий на світлий ліс, було безлюдно. Вирішивши перечекати трохи, поки глашатаї заберуться подалі, я наодинці безцільно блукав стежками. Це й зіграло зі мною злий жарт — повернувши назад, я швидко зрозумів, що заблукав. Ще й дорогу запитати нема в кого. Я покричав, мені не відповіли, я був один у цьому великому, заплутаному, як лабіринт, парку. Чортівня! Почувши нарешті стукіт сокири, я пішов на звук, сподіваючись дізнатися дорогу. Але й цей звук виявився обманом — його видавало прив'язане до дерева поліно, що бовталося на вітрі. А ще за кілька кроків я побачив галявину з занедбаною хатинкою на ній. Спочатку я навіть не зрозумів, що це за понівечена будівля, така недоречна в цьому доглянутому місці. Колись білі стіни з хитромудрими візерунками тепер потріскалися, і біла штукатурка відпала цілими пластами, оголюючи дивний пористий матеріал стін. Дах з'їхав і частково провалився, двері висіли на одній петлі і скрипіли, погойдуючись разом з вітром. Я підійшов ближче і вловив слабкий аромат ванілі та кориці. Доторкнувшись до стіни, я відчув, як вона обсипається під моїми пальцями черствими крихтами... Пряничний будиночок — друга фаза життя зачарованого місця. Цікаво.
Я обійшов будиночок навколо, розглядаючи його устрій, і навіть зазирнув у дверний отвір: двері негайно спробували зачинитися і вштовхнути мене всередину. Ага, зараз, немає дурнів. Це ж треба — ще живе, хоча королівство вочевидь давно закинуло будиночок. Дуже невдячно.
Набравши сили, чарівне місце перетворювалося з пенька чи корчі на будиночок, часто пряничний. Тут уже дива чекали дітей, що заблукали або були заведені в ліс батьками (частіше безвладним батьком з волі злої мачухи). Діти поверталися додому ситі та щасливі, з купою солодощів на радість жебракам-батькам. Звісно, інші батьки, побачивши це, негайно відправляли своїх дітей у ліс. Ті теж приходили назад із пряниками та льодяниками. Звичайно, не всі, що ви, ліс густий, та й дорога неходже... а, я вже писав, так. Але воно того варте, та й дітей у селянських сім'ях чимало, чого вже там.
У таких пряничних будиночках зазвичай жила миловидна старенька, яка пригощала діток за допомогу у хатніх справах. Зрозуміло, лише тих, хто до її будиночка доходив, а інших вона й не бачила. Та хіба б вона дала пропасти малюку, якби зустріла?! Що ви, як можна.
Я, між іншим, колись знавав одного відчайдушного дивака, ще в ті часи, коли Королівства ніхто не намагався вивчати, який такий будиночок розшукав і зруйнував. Все кричав, що у підвалі тієї відьми він бачив кістки дітей, які не повернулися. Але з собою він їх не приніс, і ніяких інших доказів теж. Жодних кісток, звичайно, ніхто, крім нього, не бачив, навіть ті діти, які там прибирали на прохання бабусі. Я тоді його ще питав, чому він взагалі запідозрив щось недобре? Але він ніс якусь нісенітницю:
— Ти, — каже, — дітей, які повернулися, бачив? — вказуючи на зграйку хлопчаків, які грали поруч із нами.
— Ну, бачив, звичайні карапузи — пухкі й веселі.
— Саме так! Пухкі! Веселі! Хіба вони такі були до того, як пішли до лісу? — З цими словами він підійшов до одного з хлопчаків, узяв за підборіддя і почав оглядати його обличчя. Кілька разів провів по його губах рукою, ніби намагаючись зняти з нього якесь липке павутиння.
— Ти бачиш? Бачиш? — патетично запитував мій приятель, повертаючи голову пацана до мене. Той уже скуксився і зібрався заревіти. Обличчя хлопчика було геть чистим.
— З глузду ти, — відповідаю, — з’їхав, чи що? Відпусти дитину! Ну, від'їлися діти, повеселішали, що в цьому такого? Що я маю побачити? (Помітка на полях: ех, тепер я розумію, знати б тоді...)
— Гаразд, нехай збожеволів, ти все одно не бачиш.
Я тоді просто плечима знизав, мало, ну поїхав трохи, з ким не буває. Мені було не дуже цікаво, що там у них відбувається, оскільки всі були задоволені і тільки він бачив проблему на рівному місці. Я тільки махнув рукою. А потім уже пізно було розпитувати. Селяни його вилами забили, ось як. Сам винен.
Покружлявши кілька разів навколо напівдохлої хатинки і не знайшовши нічого цікавого, я розвернувся і рішуче пішов назад, намагаючись орієнтуватися по сонцю... і буквально за кілька хвилин вийшов до цієї ж галявини. І ще раз. І ще.
Так, зрозуміло, Королівство вирішило пограти зі мною у сюжет необійденого будинку, ну так у цю гру можна грати удвох! Вийшовши в черговий раз до галявини, я підійшов до хатини, влаштувався біля її стіни і почав набивати люльку. Тютюн у мене був особливий, із грізною назвою «відьмогін», робили його в одному віддаленому монастирі, старанно приховуючи таємницю складу. Втім, ладан у ньому відчувався чітко. Були й інші компоненти, які допомагають прояснити мозок та очистити свідомість. Втягнувши повні груди тягучого диму з солодким запахом, я заплющив очі і сперся об стіну. Посидів так, подихав кілька хвилин (яка все-таки рідкісна гидота на смак, цей відьмогін), розмірковуючи про сутність зачарованих місць. Адже ці історії на пряничних будиночках не зупинялися.
Пряничний будиночок, що наситився, перетворювався або в занепалу Башту Принцеси або в напівзруйнований Замок Чудовиська. І знову голодне чарівне місце починало заманювати людей, тепер уже або літніх батьків, які мали дочок, або молодих, але одружених чоловіків. У першому випадку розгортався сюжет Красуні та Чудовиська. Дівчата, які побували в замку, розповідали батькам про те, як Чудовисько виявилося зачарованим принцом, який насправді він прекрасний, чистий душею і як він хоче відновити замок перед їхнім весіллям. Але біда — у нього мало працівників, і крім того, прокляття надто довго діяло — про нього всі забули і відкинули. От якби знайшлися працівники, то він би добре заплатив і взагалі не проти стати їх новим сюзереном — добрим і милосердним, якби вони погодилися переселитися ближче до замку.
Те, що ці історії розповідали всі дівчата, що побували в замку, нікого не бентежило, мара чарівного місця розросталася і туманила людям голови. Вони сім'ями знімалися з місць і переселялися до замку, відновлюючи його та будуючи навколо нове житло для себе.
У випадку ж із Баштою Принцеси, молоді хлопці, що потрапили туди і повернулися, розповідали про прекрасну і чисту душею Принцесу, чий батько побудував для неї цю вежу в дрімучому лісі, щоб не вбивати її за наказом злої мачухи. І їй треба допомогти заснувати нове місто, а вона правитиме добром та милосердям, бо повернутися додому не може — адже мачуха її вб'є. Далі відбувалося те саме, що й у випадку із Замком Чудовиська: люди масово залишали села та містечка, йдучи до хащі лісу.
На цьому етапі чарівне місце переставало роздавати подарунки і переходило до заманювання до себе цілих поселень. Тут влада зазвичай спохоплювалася і починала швидку примусову евакуацію людей з уражених територій. Звісно, кому хочеться втрачати підданих? Краще перевезти.
А ті, хто повертався із Замку чи Башти, ніколи не йшли далі за рідні села. І, якщо нікого там не знаходили, то безвольно покульгавши від хати до хати, просто поверталися до лісу. Врятувати їх було неможливо (хоча контора і намагалася), але можна було вберегти інших.
Однак чомусь не в цьому випадку. Губернатор цих країв проклацав момент і схаменувся лише тоді, коли з десяток сіл повністю спорожніли. І десь у лісі розрослося і зміцніло Казкове королівство, підбираючись дедалі ближче.
На думці про губернатора я й вирішив, що вже достатньо. Встав, тричі поплював через ліве плече і тричі обійшов будиночок проти годинникової стрілки. Підійшовши до дверей втретє, побачив на землі ледь помітну стежку, що втікала від ґанку до лісу, всю усіяну дрібними кольоровими камінцями та хлібними крихтами. Нею я досить швидко вибрався з парку до замкового майдану. Поки я йшов стежкою, довкола стрімко темнішало. Мабуть, я провів у парку більше часу, ніж мені здавалося. Це було погано, але не критично, і, судячи з баштового годинника, в таверну я ще встигав прийти до того, як там почне розгортатися її сюжет. Можна було навіть не дуже поспішати.
Замок увесь сяяв вогнями, і площа перед ним була залита світлом ліхтарів та гірлянд. Строкатий натовп шумним потоком вливався у ворота замку — жителі прибули на поклик глашатая на початок балу... А мені час було повертатися в таверну, оскільки найголовніше на сьогодні я вже з'ясував — домінантною казкою королівства була казка про Попелюшку, а головною сутністю, мабуть, був Прекрасний Принц. Що ж, тепер слід було продумати подальші дії.
Я повернувся до центральної вулиці якраз у той момент, коли до будинку хлопчиків невпевненою ходою підійшов огидного вигляду чоловік, весь якийсь нервовий, із сальним волоссям і божевільними очима. Він постійно потирав горло. Прокашлявшись, він постукав у двері.
Дзвінкий хлопчачий голос прокричав з-за дверей:
— Якщо це знову ти, йди. Ми не пустимо тебе, ти не наша мама!
— Що ти таке кажеш, синку, — напрочуд мелодійним, м'яким жіночим голосом відповів чоловік, — звичайно, це я, ваша мама, впустіть мене. Клацнув замок і чоловік, вихопивши з-за халяви чобота тесак, увірвався до хати.
— Ну що, козенята, розважимося?! — прогорлав він, і двері за ним зачинилися.
Я озирнувся в пошуках варти чи, може, інших перехожих, але вулиця, така багатолюдна ще недавно, повністю спорожніла. З будинку хлопчиків почувся шум і дитячі крики. Я не наважився туди увійти.
Я сказав, що вулиця обезлюдніла, але буквально за кілька кроків мене обігнали два похмурі мужики, на вигляд — мисливці. Один з них ніс у руці замизканий мішок, з якого на бруківку капало щось в'язке, буре, схоже на кров.
Я, було, гукнув їх, але вони не звернули на мене жодної уваги. Гучно бухаючи чоботами по бруківці, вони швидким кроком наближалися до будиночка з різьбленими перилами на ганку.
На сходах сиділа господарка будиночка, здається, вона вийшла зустрічати свою дочку. На чоловіків вона уваги не звертала, поки вони не підійшли до неї впритул.
— Чим я можу вам допомогти, добрі люди? — трохи збентежено спитала жінка.
— Ось, — буркнув той, що ніс мішок, витрушуючи його під ноги жінки. Я до ладу не зміг розглянути, що це було, але жінка скрикнула.
— І ось, — сказав другий, риючись в одній зі своїх численних кишень. Тут я підійшов ближче і побачив, що він простягає жінці залитий кров'ю, колись білий, дитячий чепчик... червону шапочку.
Жінка закричала і впала на коліна, притискаючи до себе чепчик.
— Не встигли, — додав мисливець. Обидва вони, як по команді, розвернулися і попрямували назад до замку. Тепер мені стало видно, що лежить біля ніг жінки. То була відрубана голова великого вовка. Його паща була вишкірена, а бліді, мертві очі, здавалося, пильно дивилися на нещасну. Жінка кричала.
Я поспішив піти, бо допомогти мені тут було нічим.
На подвір'ї будинку з сухим деревом, дерева, власне, вже не було. На його пні троє братів нашвидкуруч робили грубу домовину, дошки якої, здається, були виготовлені з того самого дерева. Хлопці мовчки подивилися на мене, коли я проходив повз, і повернулися до свого скорботного заняття. Цю казку я знав, і не було сенсу чекати на розв'язку. Тим більше, що настане вона пізно вночі. Дерево, невдало нахилившись при рубанні, на смерть придушило їхнього батька. Зробивши труну, вони поставлять її з небіжчиком у сінях будинку, щоб завтра поховати. Увечері, коли вони сядуть вечеряти, батько вийде до них у кімнату. Спочатку вони зрадіють, посадять батька на почесне місце на чолі столу і попросять прочитати молитву перед їжею. Вони попросять його тричі, і втретє упир перестане стримуватися. За півгодини у будинку не залишиться живих.
Я прискорився і ледве не наскочив на величезного бурого ведмедя, що вийшов з-за рогу. Він, хвала усім богам, мною не зацікавився, а неквапливо попрямував до воріт дерев'яного паркану. Ткнувши їх лобастою головою, ведмідь увійшов на подвір'я і поплентався до будинку. За ним у ворота увійшли ще двоє менших ведмедів, мабуть, ведмедиця з ведмежам. О, чорт, там же дівчисько, згадав я, але було пізно. Ведмідь увійшов у двері і одразу ж за цим почувся його гучний рик. Йому вторили голоси двох інших ведмедів і відчайдушний дівчачий вереск.
Місто наповнювалося криками та стогоном. Звідусіль був чути плач і лунали крики болю. Когось убивали, жерли живцем або просто били. Здавалося, що кричить кожен будинок, кожне вікно.
А в темному провулку, схоже, настало свято. Звуки сміху і музики були такі недоречні в цьому морі болі, що я вирішив, що мені це здається. Але ні. Брудний провулок змінився до невпізнання. Засвітилися ліхтарі, дерев’яна мостова, хоч і залишилася облізлою, але стала чистою, всюди були щасливі молоді обличчя. Діти та підлітки наповнювали провулок сміхом і радістю, багато хто танцював. Здавалося, музика лилася з усіх боків сама собою. Це звучала флейта. Мелодію я ніяк не міг розпізнати, але вона була така надихаюча, що мені захотілося змішатися з цим тріумфуючим натовпом і теж пуститися танцювати. Але я, зрозуміло опанував себе. Казка зі щасливим кінцем? Хм.
Мелодія, нарешті, вирівнялася, проступив чіткий ритм, і натовп, підкоряючись цьому ритмові, наче сам по собі вишикувався в загальному танці. Усі його фігури були узгоджені, і ніхто не збивався, наче вони дуже довго тренувались. Так, танцюючи, натовп почав рухатися в одному напрямку. Деякі малюки не встигали і старші взяли їх на руки. Радість не вщухала, сміх вирував над юрбою. Жодної старої чи хоча б середнього віку людини я так і не побачив на цьому святі молодості. Тільки одного разу з будинку вибігла жінка і спробувала витягнути з потоку якусь дівчинку, але натовп миттєво поглинув і закрутив їх обох.
Флейта шаленіла, вона переливалася і дзвеніла, ридала і заходилася від сміху. Вона підкоряла собі все і примушувала танцювати, не відчуваючи втоми. Ритм прискорювався, і діти вже бігли. Вони спускалися вниз провулком до річки. Музика віддалилася і я зміг відірвати погляд від дітей. По всьому провулку у дверях будинків, на балконах та у вікнах було видно силуети дорослих. Вони з відчаєм дивилися на божевілля, що відбувалося, але майже не робили спроб щось змінити. Багато хто плакав. Якась жінка монотонно і безперервно кричала в слід: Алісо! Алісо! У середині вулиці я побачив мертве тіло жінки, яка намагалася витягти дочку з натовпу — її затоптали.
Оглушений музикою і трагедією, що розгорнулася, я повернувся на головну вулицю. На повороті в провулок стояв вказівник: "Тиха вулиця". Ну звісно, можна було здогадатися. Щасливий кінець, як же.
Тут уже зовсім стемніло, і стало напрочуд тихо. Мабуть, основні події вже розігралися і місто поступово затихало. Важкою і гнітливою була ця тиша, я ніби відчув її дотик, і по шкірі побігли мурашки.
Таверна була вже поруч, лишилося пройти два будинки.
Біля хвіртки одного з них стояла жінка, яка вранці переконувала сина вдягнути інші черевички. З занепокоєним виглядом вона вдивлялася в темряву за моєю спиною. Вдалині я почув тупіт дитячих ніг. Здається, жінка теж почула їх — на її обличчі проступило полегшення. Я озирнувся, видивляючись хлопця, але нікого не побачив. Тільки продовжував чути тупіт по бруківці. І тут у коло світла від найближчого ліхтаря вбігли... Я навіть не знаю, як це описати, досі руки тремтять при спогаді... Вбігли червоні черевички, з яких по коліна стирчали дитячі ноги, обгризені зверху до кістки. Вони веселими підскоками пробігли повз мене до жінки. Я мимоволі перевів погляд на неї — обличчя її викривилось від жаху, ноги підкосилися, і вона сунулася на хвіртку всім тілом. Черевички радісно застрибали навколо неї. Вона судорожним рухом стягнула з голови хустку і сунула її собі в рота, придушуючи крик. Її світле волосся блиснуло у світлі ліхтаря, розсипаючись по плечах, і я раптом зрозумів, що вона не просто світловолоса — вона сива. Як, мабуть, і всі жінки тут, яких я вважав білявками.
Я не міг більше виносити це видовище і скоріше рушив далі, до наступного будинку, але там на мене чекала ще страшніша сцена.
Ковані ворота були відчинені навстіж, і мені було добре видно, як подвір'ям стрибає огидного вигляду карлик, періодично вигукуючи: "Боржок, боржок!". Ці крики призначалися молодій жінці з дитиною на руках, що приїхала сьогодні вдень. Вона з жахом дивилася на біснування карлика і тільки ледь чутно шепотіла: "Ні... ні", сильніше притискаючи до себе сина. "У нас був договір, і твій час вийшов! За тобою борг!" — верещав гном і тягнув до неї руки.
— У тебе залишилася одна хвилина до півночі, ну! Або називай моє ім'я, або віддавай мені належне, — карлик впер у дівчину кострубатий палець. Вона тільки безмовно ворушила губами.
Годинник на вежі замку почав бити.
Зрозумівши, що тут відбувається, я у відчаї крикнув:
— Румпельштільцхен!
Карлик, відвернувшись від своєї жертви, вперся в мене своїми буркалами, схожими на два гнійники. "Пізззззно" прошипів він і перевів палець у бік замку — з останнім ударом годинника в небо вдарили різнокольорові феєрверки — бал був у розпалі.
У яскравих спалахах феєрверків було чітко видно, як, не обертаючись, він простяг іншу руку до жінки. Рука неприродно подовжувалась, у ній з'являлися нові суглоби, що робило її схожою на лапу огидного павука. Він знову тицьнув пальцем у мій бік і стежив їм за мною, поки я, мимоволі ковтаючи, задкував угору вулицею і не смів відвести погляд від його кошмарної руки, яка вже дотяглася до немовляти. У цей момент мара спала, і я, розвернувшись, побіг до готелю з усіх ніг. За моєю спиною чувся мерзотний хрускіт суглобів, крик і огидні звуки чавкання.
Я вбіг у двір готелю і привалився спиною до хвіртки, полегшено видихаючи. Хазяйка з ліхтарем у руці чекала мене на ґанку. Вона помахала мені рукою, щоб я швидше піднімався.
— Ну, що ж ви, що ж. Адже обіцяли раніше!
— Пробач, люба, я спізнився на вечерю?
— Запізнилися, але я принесла вам їжу в номер, ходімо, — вона потягла мене до чорного ходу.
— У залі зараз п'яна гулянка, не проштовхнутися, — пояснила вона.
У кімнаті на мене справді чекав апетитного вигляду шматок пирога та глечик з вином.
— Клянусь, він із грибами! — якось жалібно сказала дівчина і схлипнула.
— Що ти, люба, я вірю. Ніколи не бачив, щоб хтось так засмучувався через пиріг із грибами, — спробував пожартувати я, але вона тільки сумно подивилася на мене і мовчки вийшла. Я почув, як вона заплакала, спускаючись сходами.
Що ж, чудово, я встиг вчасно, щоб поїсти і приготуватися. Пиріг, судячи з запаху, справді був із грибами, але перевіряти я, зрозуміло, не став. Тим більше не став пити з глека. Їжа та питво в згубних казкових місцях ніколи нічим хорошим не закінчувалися, тож я з самого початку вирішив остерігатися місцевого частування. Дістав із сумки кілька сухарів та флягу з водою і нашвидку повечеряв. Потім замкнув двері на два оберти і залишив ключ у замку. Пересунув крісло в центр кімнати, навпроти дверей, поклав на коліна заряджений пістоль, ще один засунув за халяву і сів чекати. Не хвилюйся, люба, вашу чортову казочку я знаю добре.
Звуки п'янки стихли приблизно за годину, і я напружено вслухався в тишу. Нарешті почувся скрип сходів, потім хтось крадькома підійшов до моїх дверей і зашкрябав у замку.
— Йоп, чума тебе роздери, не йде, — почувся роздратований шепіт.
— Не йде в нього, — передражнив інший голос, — бабі своїй так пхатимеш, дай сюди!
— Чого ви риєтеся? Ламайте! Він взагалі, наче, не приходив ще, заберемо чо є і звалимо, — нетерпляче додав третій. Копошіння припинилося, у двері з силою вдарили.
— Ти здурів? — закричав пошепки перший, — всіх свиней перебудиш, вилупок.
— Ти чо сказав?! Ану, повтори!
— Гей, хлопці, — гукнув я, — бачу, ви без мене розберетеся, але майте на увазі: перший, хто сюди сунеться, отримає кулю в лоб.
— О-па, а він тама!
— Чуєш, батон, ти мене на понт не бери, звідки в тебе пістоль?
— А ти увійди та перевір!
— Тихіше, тихіше, — знову зашипів перший, — холера з ним, далі пішли, від гріха подалі.
— Від гріха, ги, — реготнув другий.
Копошіння перемістилося вбік і за мить клацнув замок в сусідній кімнаті. Потім швидкі кроки і коротке, майже беззвучне зітхання, що перейшло у хрип. І ще один, і ще: моїх сусідів справді різали, як свиней. Брязнули монети, почувся ще якийсь шурхіт — кімнату обшукували. Потім на підлогу глухо впало щось велике, м'яке, і почувся звук, ніби щось тягли по підлозі. Скрипнули сходи, і по них забухало — труп за ноги стягнули вниз. І другий. І третій.
Зараз їх освіжують, а вранці у таверні подадуть свіжі пироги... з м'ясом. Ця казка про розбійницький притон у таверні, де постояльців ріжуть, а м'ясо їх подають наступним нещасним, які в недобрий час вирішили знайти тут притулок і відпочинок, була настільки людською, і я чув її в таких варіаціях, що, здавалося, не Казкове королівство породило її, а самі люди привнесли її до королівства.
Нарешті все стихло. Я присунув до дверей незграбний комод на випадок, якщо полізуть до мене знову. Але це, звісно, навряд. Сюжет закінчено, всі ролі зіграно. Настала коротка мить спокою в цьому царстві безумства. Я ще трохи посидів над своїми нотатками, записуючи все, що сталося, щоб нічого не забути, і теж ліг спати.
Третій запис у щоденнику:[править]
День третій. Ранок
Сніданок я безбожно проспав. Але це було неважливо, найголовніше розпочнеться увечері. А поки що треба було підготуватися і зробити ще деякі спостереження. У цій справі я покладався на свій візор, який я сконструював сам. Креслення додаю нижче.
Основний елемент візора – лінза з райдужного скла Піщаного Королівства. Чарлі лусне від заздрості, що я, а не він, зумів використати лінзу у серці Королівства. А якщо все пройде як треба, то візор назвуть моїм іменем.
Піщане Королівство розкрилося в пустелі. Розкрилося найжахливішим способом — воно горіло. Величезний палаючий оазис виник нізвідки перед очима випадкових свідків — місцевих кочівників. Видно було, як у вогні, що ллється з неба, метушаться люди і не можуть знайти вихід, як вони гинуть за два кроки від порятунку. Пожежа схлинула так само раптово, як і з'явилася, залишивши по собі кілька обвуглених тіл і шматки сплавленого піску — ті самі райдужні скельця. Місцеві мешканці розтягли їх на сувеніри. Офіційно вважається, що головною казкою в Піщаному Королівстві була казка про іфрита, вогняного джина, — це його вогонь лився з неба і саме він наділив пісок, що спікся, чарівними властивостями. У мене на цю тему є своя теорія, проте зараз не викладатиму її.
Але до діла!
З візором у руках я спустився в таверну. Господиня, як завжди привітно посміхаючись, стояла за стійкою. Я попросив щось до сніданку, і вона, так само променисто посміхаючись, запропонувала мені свіжих пиріжків з м'ясом.
Це було дивно.
— Ееєєє... — простяг я, і не одразу знайшовся, що відповісти. — А чи нема чогось легшого, щось шлунок зранку пустує.
— Повірте, ми використовуємо тільки найсвіжіше м'ясо, з вами все буде гаразд, — запевнила мене дівчина і потерла губи.
— Не сумніваюся, але можливо омлет?
— Так! У нас чудовий омлет із трьох яєць з шинкою! — вона знову мимоволі потерла губи. Дивний цей жест вона повторила кілька разів.
— Кхм...
— Є свіжа кров'яна ковбаса!
— Ні-ні, дякую! Принеси мені молока з сиром, — нарешті визначився я.
Все це було дуже дивно. Вчора дівчина так щиро переживала, а сьогодні, не моргнувши оком, рекламувала мені свої кошмарні страви.
Поки трактирниця була зайнята на кухні, я налаштував візор, почепив його собі на чоло і опустив лінзи. Таверна перетворилася: будинок виявився старим і вже місцями підгнилим, тут і там видно були плями плісняви, а в кутках звисала густа бахрома пилу.
Власниця, що вийшла з кухні, теж помітно змінилася. Сукня її втратила свіжий вигляд, її явно давно не прали, та й висіла вона на дівчині так, ніби була їй завелика. Руки її були худі, з пергаментно-жовтою шкірою, а обличчя виснаженим і без тіні рум'янцю. А найстрашніше на цьому блідому обличчі виглядали такі ж безкровні губи, міцно зашиті грубою ниткою. Подекуди по краю шва було видно запалення — рота зашили нещодавно, мабуть, цієї ночі. Очевидно, королівство вирішило, що вона багато говорила зайвого, тепер же всі репліки будуть суворо в рамках ролі.
Дівчина принесла глечик з водою і кілька шматків моху — королівство годувало своїх бранців, як вміло. Я підняв візор і господиня знову перетворилася на рум'яну молоду дівчину, що несе мені сир та молоко. Взявши для відводу очей сир і не торкнувши молока, я кинув на стіл монету і вийшов надвір.
Нічого, люба, якщо все пройде як задумано, — сьогодні вночі я виведу тебе звідси.
Крізь очисну лінзу візора проступав справжній вид Королівства — ще відносно міцні на вигляд будинки де-не-де покосилися, і не були оточені садами і квітами — навколо були бруд і пліснява. Бруківка виглядала звичайною топкою стежкою на болоті. А те, як виглядали жителі...
Всі вони були виснаженими і хворими, більшість із них плентались вулицею з останніх сил, ледве тягнучи ноги, дивлячись униз і не оглядаючись на оточуючих. Ніхто не посміхався, та й як усміхатися зашитими ротами. Багато хто був скалічений — у них не вистачало рук чи ніг чи того й іншого, у деяких, крім ротів, були зашиті очі, а то й вуха. Замість втрачених кінцівок у людей були прироблені грубо спрацьовані протези з коренів і гілок, частково зрощені магією з живою плоттю.
У молодої королеви з будинку з кованою брамою не було рук — вона тримала немовля двома корявими гілками. Рот у неї був зашитий кілька разів, про що говорили множинні колоті рани навколо губ — вона розривала шви, а сили рук, мабуть, вистачило, щоб не віддати дитину Румпельштильцхену вперше. Мабуть, тоді малюк і загинув, бо дерев'яні руки королеви притискали до себе давно вже мертве тільце. Сивий старий і зовсім виявився Породженням. Вона була одна у своєму пеклі.
Багато хто з перехожих виявився Породженням королівства — бездушні болвани з пнів і колод — ці крокували бадьоро і чітко, як механізми, та вони, власне, й були механізмами.
Дивитись на все це було важко, і я знову зняв візор — світ перетворився. Знову цвіли сади, посміхалися люди і бігали діти.
— Який чудовий день сьогодні, чи не так? — підняв капелюх давній бородач у бузковому костюмі. Ще секунду тому він був напівзгнилою колодою, покритою фіолетовою пліснявою, яка на тонких ніжках-гілочках піднімалася мені назустріч.
— О, так, ви маєте рацію, — відповів я, приходячи до тями. Поважно мені покивавши, бородач пройшов повз.
Серед усіх людей найбільше мене вразив Щуролов. Він був страшенно понівечений, але при цьому все ще чинив опір! Я побачив його в провулку, де він танцював якийсь божевільний танець, як мені здалося. Він ніби намагався відірвати собі одну руку, смикаючи її другою рукою. Опустивши візор, я зрозумів, що відбувається. У музиканта була лише одна жива рука, і нею він намагався вирвати флейту з другої, дерев'яної. Але та була намертво пов'язана з гілками та корінням протезу, ніби була його невід'ємною частиною. Він смикав і тяг, намагався бити дерев'яною рукою об настіл, але флейта залишалася на місці. Він намагався переламати її, наступивши на неї ногою, але ступні його були відрубані і замінені такими ж корявими гілками, як і рука, і не слухалися його. Він намагався знову, і знову, і знову. Ясно було, що ці спроби марні, і я просто пішов далі.
Вдарили фанфари та барабани — вулицею піднімалася процесія з палацу. Герольди оголошували вулицею радісні послання:
— Жителі Казкового королівства! Сьогодні ми просимо ваших дочок приміряти цю туфельку! Та тютелька, якій туфелька буде якраз, стане нареченою принца, і сьогодні ж увечері всіх жителів королівства запрошено на весільний бал!
Процесія рухалася від будинку до будинку, і в кожному дворі, де була дівчина, розігрувалась та сама сцена — збожеволілі батьки спочатку просто намагалися надіти на ногу доньки непомірно маленький кришталевий черевичок, а потім у хід йшли ножі та сокири. Дівчатам відрубували пальці та п'яти, сподіваючись натягнути жаданий предмет на ніжку. Придворні охали, ахали, висловлювали жаль і глибоку стурбованість, і вирушали далі, залишивши знівечену дівчину і ні краплі не переймаючись її станом. Туфельку ж просто обполіскували від крові та пропонували наступній претендентці.
Я придивився крізь візор до пажу, який урочисто ніс туфельку, що сяяла гранями, на оксамитовій подушечці. Черевик був грубо вирізаний з каламутного шматка болотного кварцу. Здається, схожий камінь, тільки прозорий, називають ще гірський кришталь.
Схоже, я знайшов відповідь на питання, про яке сперечаються вже не один рік: чому туфелька Попелюшки з кришталю? Що це за дивна фантазія? Та тому, що так її легше та швидше відмити від крові.
До речі, Попелюшка, ймовірно, виявиться Породженням, навряд чи жива дівчина зможе ходити в цьому катівному приладді. Втім, від Королівства можна очікувати що завгодно.
Оминувши цю страшну процесію, я продовжив спускатися до замку. Знову побачив, як батько з синами рубають на подвір'ї дерево, привітався з жінкою, чий син щойно втік гуляти в нових черевиках, помітив маленьку замарашку, що прослизнула до порожнього будинку...
День за днем, знову і знову, ніби платівки, що заїли, вони відігравали сюжети своїх казок, поступово божеволіючи від жаху і неможливості хоч щось змінити. Приторна атмосфера загального благополуччя, яку створювало Королівство, була додатковою тортурою. Бачачи ситих і щасливих сусідів, кожен думав, що кошмар трапляється тільки з ним, що у всіх все добре і тільки з ним сталася жахлива помилка. Адже місце, де вони оселилися, було таким затишним і безпечним на самому початку. І варто лише розповісти всім, що відбувається, — вони допоможуть... Тільки чомусь розповісти не виходило. Тому, мабуть, бранці королівств, що вижили і повернулись у наш світ, можуть тільки нескінченно розповідати свої казки.
А я казав Чарлі, що польові дослідження дадуть відповіді на більшість запитань! Казав! Але контора здатна лише папірці перекладати та гундіти про безпеку, а не справою займатися. Тьху на них.
Я саме проходив повз будинок сімох козенят, коли мені спало на думку те, що ж роблять жителі, коли в їхній ролі настає пауза? Ось жінка прокинулася вранці, її роль почнеться ближче до вечора і що вона робить? Готує? Вишиває? Грає з дітьми? Просто сидить, дивлячись у стіну?
Її будинок виходив прямо на вулицю і вікна були якраз на висоті мого зросту. Я зазирнув до одного з них. Мама козенят сиділа перед витонченим різьбленим трюмо, у ошатній кімнаті з блакитними шторами. У руці вона тримала тюбик із червоною помадою, якою ретельно й неквапливо підводила губи. Поправляла нанесений шар стискаючи і розтискаючи губи і знову підфарбовувала, знову поправляла, вже пальцем, і наносила новий шар.. що за чорт?
Я опустив візор: кімната набула запліснявілого вигляду, штори перетворилися на брудні ганчірки, меблі — на грубі колоди, а пухнастий килим — на лишайник. Трюмо зникло. Жінка сиділа, дивлячись у стіну, в руці в неї була голка з грубою ниткою, якою вона повільно, стібок за стібком, зашивала собі рота: перевіряла міцність шва стискаючи і розтискаючи губи, витирала потеклу краплю крові пальцем і робила новий стібок.
Мене пересмикнуло, коли вона різко обернулася в мій бік і раптово спробувала відкрити рота, розтягуючи свіжий шов. Губи її почали рватися, а з ран потекла кров, жінка в розпачі опустила голову і за кілька секунд повернулася до свого заняття, знову відвернувшись до стіни.
Я з жахом відсахнувся від вікна, дивом не впав, встигнувши спертися об тростину, і лише через деякий час зміг віддихатися і повернутися до свого шляху.
До сорому свого визнаю, що вигляд понівечених людей досить швидко перестав мене вражати. Але вже біля самого замку, на майдані, я побачив щось, що знову змусило мене здригнутися — з парку вийшли і попрямували до міста три ведмеді. Крізь візор я побачив, що вони не були породженнями, це були справжні звірі. Принаймні колись були. Ідучий попереду великий бурий ведмідь був, вочевидь, мертвий. Шкура його обвисла клаптями, було видно кістки і нутрощі, що гнили. Очі були білими, у них копошилися личинки мух. За ним, хитаючись, йшов такий самий змучений труп ведмедиці. І тільки ведмежа-підліток було ще живе. Хутро його злиплася мокрими клаптями і подекуди облізло з худої спини. Рухався він так само повільно, як і його нещасні супутники. Біля мене він важко підвів голову і якось жалібно загарчав. Рик цей більше був схожий на стогін. А потім знову виснажено опустив голову і побрів угору вулицею.
Я зняв візор, поклав його в сумку і запхав під помітний камінь біля стіни замку. Більше він мені сьогодні не знадобиться. Сьогодня вночі зі мною буде тільки моя тростина і моя впевненість.
Я сів на лаву біля зачинених воріт замку і почав чекати, коли почнуть збиратися гості. Саме час оновити записи в щоденнику. Якщо все пройде гладко, вночі опишу свою головну битву.
День третій. Вечір
Все пройшло набагато простіше, ніж я міг уявити.
Коли на площі зібралися всі запрошені гості, у глибині замку почулася бравурна музика, вікна його засвітилися різнобарвними вогнями, а ворота відчинилися, запрошуючи всіх усередину.
У величезному церемоніальному залі з білосніжними колонами та розкішними гобеленами, що висіли уздовж стін, все було готове до урочистостей. На невеликому піднесенні, між двома тронами, де сиділи король з королевою, було встановлено вівтар, біля якого вже чекав священик у білому, розшитому золотом, одязі та високій тіарі.
Натовп ринув у зал, загув, почувся сміх, десь уже підняли келихи за молодих (між гостями, спритно ухиляючись від зіткнень, шастали лакеї з келихами на золотих тацях). Король і королева ніяк не брали участь у цьому хаосі, лише милостиво посміхались і похитували головами на знак вітання. Таких бездумних породжень я тут ще не бачив, навіть без очищувального ока візора вони виглядали як дерев'яні бовдури з єдиним рухливим шарніром між шиєю та головою. Я закружляв по залі серед гостей, розкланяючись із кавалерами і цілуючи ручки дамам, намагаючись підібратися ближче до місця, де було встановлено вівтар.
Вибравши вдале місце, я обернувся до гостей, роздивляючись натовп. На очі мені потрапив лакей, який швидким кроком йшов уздовж стіни, несучи в руках якісь дивного виду сандалії, схожі на залізні. Дійшовши до непримітних бокових дверей, він якось невдало повернув ручку, і двері відчинилися на всю широчінь. Я встиг побачити зв'язану жінку на підлозі комірчини, куди вели двері, і камін, що палахкотів жаром, у глибині. Жінка плакала. Лакей впорався, нарешті, з дверима і зачинив її за собою, увійшовши всередину. На останок, помітивши мій здивований погляд, він приклав п’ятерню до серця, поклонився і, з винуватим виглядом, посміхнувся мені. Здається, ніхто, крім мене, цього не помітив. А можливо, всі вже просто звикли, адже щоразу весільний бал закінчувався тим, що мачуху Попелюшки змушували танцювати у розпечених залізних черевиках. Нещасна жінка... я сподівався, що зможу розібратися з королівством раніше, ніж дійде до балу. Дуже сподівався.
Нарешті розпорядник тричі вдарив своєю палицею і закликав публіку до тиші. Всі негайно вгамувалися, разом повернувшись до дверей. Невидимий оркестр заграв весільний вальс, величезні двері зали знову відчинилися, і в отворі з'явилися Прекрасний принц із Попелюшкою. Натовп захоплено зітхнув. Почулися шепітки жінок: «Ах, він такий прекрасний... як би я хотіла бути на її місці...» Їм вторили чоловічі голоси: «Справжній наслідний принц, наше королівство в надійних руках»... Було смішно і водночас страшно чути, як Королівство змушувало людей нести цю нісенітницю на свою честь.
Принц вів Попелюшку до вівтаря, помахуючи підданим рукою і посилаючи повітряні поцілунки. Ті дами, які отримували таку увагу, негайно непритомніли від захоплення, навколо них виникала невелика метушня і їх приводили до тями обмахуваннями віяла і нюхальними солями. Прийшовши до тями, вони робили позначку у своїй бальній книжечці про те, що принц звернув на них увагу. Я побачив це, випадково зазирнувши через плече однієї такої панночки, яка робила запис саме в цей момент.
Дійшовши до вівтаря, Принц обернувся до гостей і заговорив:
— Друзі мої (гості ахнули), я звертаюся до вас так, бо всі ви мої друзі, і я радий бачити кожного з вас у цей найщасливіший день мого життя (люди розчулено зітхнули). Будьте ж свідками мого союзу з найпрекраснішою дівчиною на землі (натовп радісно загомонив: будьте щасливі, мій принц, нехай ваша любов буде вічною та інші дурниці). Я мимоволі подивився на Попелюшку — вона була неймовірно прекрасна у своїй білій сукні. Така тендітна й скромна, стояла, опустивши очі і лише трохи посміхаючись, наче сама собі. Серце моє застукотіло сильніше, я відчув укол ревнощів, але взяв себе в руки... адже, швидше за все, вона була породженням. Це було боляче усвідомлювати, але справа є справа — наставав найголовніший момент, коли можна буде підійти впритул до принца.
Закохані обернулися до вівтаря.
Священик затягнув свою бодягу про непорушність шлюбного союзу, що укладається на небесах і, нарешті, звернувся до гостей:
— Чи є серед вас хтось, хто має незаперечні докази, що цей союз не може відбутися? Якщо є, то нехай вийде і відкрито заявить про це, або ж мовчить вічно!
Далі все відбувалось блискавично.
— Є! — закричав я на всю горлянку і кинувся до вівтаря, — у мене є незаперечні докази! — З цими словами я вихопив з тростини клинок із посрібленим лезом і з усієї сили встромив його в спину принца, наскрізь пронизуючи його серце. За ці секунди він навіть не встиг обернутися до мене. Тіло його впало на коліна біля моїх ніг і тицьнулося головою у вівтар.
З головною сутністю королівства було покінчено.
Натовп мовчав. Священик, відвівши, нарешті, ошелешений погляд від тіла принца, мабуть, ще за інерцією, запитав:
— Які ж, сину мій?
— А такі, панотець, що цій казці не завадить щасливий кінець! — напрочуд дотепно скаламбурив я (воістину я був неперевершений у цей момент) і глянув на Попелюшку. Вона стояла, закривши рота руками, і дивилася на мене величезними переляканими очима. Я повернувся до зали — люди заціпеніли і нічого не робили. Музика змінилася завиванням вітру.
Зверху пролунав гучний скрип. Першим зрозумівши, що відбувається, я звернувся до натовпу:
— Жителі Казкового королівства! Подивіться на це небо, — всі дружно підняли голови вгору, де танула, опадаючи білими клаптями, розписна стеля, відкриваючи гілки дерев та зірки над ними. — Ви всі вільні!
У тиші, що порушувалась тільки тихим шипінням, з яким розчинялася ілюзія замку, жіночий голос закричав:
— О, Боже мій, Боже мій, Господи, все скінчилось, люди, скінчилось!
— Закінчилося, закінчилося, — загомонили тут і там різні голоси, хтось почав сміятися, хтось закричав і закружляв на місці, зриваючи дерев'яні кайдани зі свого тіла. Звідусіль були чутні вигуки радості та тріумфу, люди обіймалися один з одним і плакали від щастя.
А тим часом ілюзія остаточно розвіялася — обсипалися як пісок мозаїчні стіни, розтанули величні колони, зотліли й опали брудними ганчірками мальовничі гобелени, перетворилися на гриби-гнилушки витончені світильники, згнилими батогами висіли квіткові гірлянди. Перетворилися на дві запліснявілі колоди король з королевою.
Зник ляльковий замок, ніби й не існував ніколи. З людей злетіла примарна мішура, що робила їх одяг розкішним, а обличчя ситими. Вони стояли виснажені, понівечені, в обносках, але нескінченно щасливі.
А на місці замку, що розтанув, відкрилася порожня потоптана галявина на краю болота, оточена, ніби стінами, старими корявими деревами. Тільки біля самого берега залишився стояти камінь (на який перетворився вівтар) з нерухомим тілом болотного чорта — колишнього Прекрасного принца.
— Ану, братики, допоможіть мені, — звернувся я до двох хлопців, що стояли неподалік. Спільними зусиллями ми скинули тіло біса в болото, де йому й було саме місце. Хлопці поплескали мене по плечу і повернулися до інших, допомагаючи людям знімати з себе дерев'яні протези (під якими виявлялися цілком здорові руки та ноги), розривати нитки зашитих ротів, втішаючи тих, з ким на радостях сталася істерика. Люди обіймалися, сміялися і плакали, шукали та знаходили своїх близьких, з якими вони потрапили сюди і з якими королівство розлучило їх, розкинувши за різними сюжетами.
Люди прибували. Широка стежка, що була колись головною вулицею міста, наповнилася смолоскипами, з якими на площу бігли мешканці королівства, що звільнилися зі своїх будинків. Вони вливались у натовп, створюючи ще більшу метушню і радісну плутанину, розпитували що трапилося, шукали і знаходили живими своїх знайомих: галявина, освітлена тільки місяцем і смолоскипами, була сповнена сльозами радості і гоміном щасливих голосів, ніхто не помічав холоду і темряви.
А я невідривно дивився на Попелюшку, не наважуючись заговорити з нею, і в голові крутилася тільки одна думка: вона жива, жива! Ця неймовірна краса існує насправді. Звичайно, сукня її була подерта, волосся потьмяніло, зникли коштовності, але від цього вона ніби стала ще прекраснішою, як діамант, що сяє навіть в убогій оправі. Вона сама підійшла до мене і притулилася, обіймаючи, а потім подивилася мені прямо в очі і припала довгим поцілунком. Я захитався, але хтось підхопив мене за лікоть, і я встояв. Це священик, який справді виявився священиком у справжній, хоч і поношеній сутані, підійшов до нас і мовчки, посміхаючись, жестом показав на вівтар. Я зрозумів його без слів і прошепотів на вухо Попелюшці:
— Ти вийдеш за мене?
— Звичайно, — тихо прошепотіла вона і сховала обличчя на моїх грудях. Моє серце було готове вискочити.
Впоравшись із собою, я звернувся до людей:
— Друзі мої, ви прийшли сюди на весілля і воно відбудеться, бо прекрасніша з жінок погодилася стати моєю дружиною!
Загальна радість була мені відповіддю, у натовпі закричали і зааплодували, хтось крикнув «Віват!», жінки підкинули вгору чепчики, діти сміялися. Дуже швидко в центрі галявини виросла гора хмизу, і запалало величезне багаття, зігріваючи та освітлюючи все навколо. У мерехтливому світлі цього вогню, під аплодування гостей, священик здійснив над нами вінчальний обряд. Дивне це було весілля — не було ні подарунків, ні пишних промов та вбрання, не було бенкету, але, клянусь, я був найщасливішим із людей, і моя дружина також.
Я пишу ці рядки, влаштувавшись біля вогнища, що догорає. Моя мила дружина вже заснула, поклавши голову мені на плече. Люди навколо нас теж влаштувалися хто де, прямо на землі чи на нехитрих підстилках із трави та гілок. Ніхто не побажав повертатися до своїх клятих будинків, щоб перечекати там ніч, всі вирішили триматися разом до ранку, а вранці ми всі підемо звідси, щоб жити довго та щасливо.
Четвертий запис у щоденнику :[править]
День третій. Ранок
Сніданок я безбожно проспав. Але це було неважливо, найголовніше розпочнеться увечері. А поки що треба було підготуватися і зробити ще деякі спостереження...
- на цьому місці в щоденник, мабуть, в якості закладки, вкладена записка:
У Міністерство контролю та спостереження.
Начальнику департаменту усунення наслідків.
Доповідна записка
Доводжу до вашого відома, що ввечері 14 числа нинішнього місяця біля земель Заріччя (координати додаються) визріло і розкрилося Казкове Королівство № (номер ретельно затертий, поверх затертості напис: дані засекречені), що було назване тут Болотним. Жителів королівства виявлено понад сто людей. Ті з них, кому ще можна фізично допомогти, поміщені в притулок для безнадійних душевнохворих "Втішення печалів", де всім їм проведена стандартна процедура звільнення від вбудованих в їх тіла чужорідних конструкцій, у тому числі розкриття ротів, очей і вух.
Тіла загиблих видані родичам у забитих трунах через жахливі хірургічні маніпуляції, яких вони зазнали в Королівстві.
Щодо місцевого губернатора: заведено кримінальну справу за статтею "злочинне потурання" за фактом допущення ним визрівання Казкового Королівства у довірених йому землях.
Крім того, надсилаю Вам щоденник, знайдений в одного з тих, що вижили. Судячи з напису на зошиті, це Йоганн Перро, який зник безвісти близько місяця тому. Заяву подавав його двоюрідний брат Шарль Перро, співробітник нашого департаменту. Сам Йоган пребуває у важкому стані, в нього, окрім важкого помутніння розуму, виколоті очі та відрубана одна рука. Крім щоденника при Йоганні було виявлено ляльку, грубо виконану з болотної глини, моху та гілок. Лялька, вочевидь, зображує дівчину на повний зріст. На жаль, постраждалий виявив крайню агресію до нас, коли ми спробували її вилучити, тому було вирішено дозволити йому залишити її при собі. Щоденник же цікавий лише за перші три дні. Далі записи багато разів повторюються, починаючи з третього дня, з кожним наступним повторенням, стаючи все більш нерозбірливими. Однак очевидно, що це опис тих самих подій. Щодо прибору, який описаний в щоденнику, то його знайдено не було.
Додаю також записи всіх казок, розказаних тими, хто вижив. Новою серед них є лише та, що описується в щоденнику Йоганна Перро — про те, як він усіх урятував. Схоже, це перший випадок коли Казкове Королівство породило казку зі щасливим кінцем.
Польовий агент Д. Віманн
Деякі необхідні пояснення[править]
1. Тиха вулиця – назва вулиці у місті Гамельні, де, на думку місцевих жителів, розгортався основний сюжет казки Гамельський щуролов.
2. Д. Віманн - Доротея Віманн (уроджена Доротея Прісон), німецька казкарка, чиї перекази народних казок стали основою для книги братів Грімм.
3. Ні, ладан не має ніяких чарівних властивостей і тютюн теж. Все це автор вигадав за 5 хвилин до того, як написав. А палити шкідливо.
4. Автор в курсі, що кришталевий черевичок є помилкою перекладу... за загальнодоступною версією.
Див. також[править]
Текущий рейтинг: 72/100 (На основе 22 мнений)
