(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Йди весь час у низ
За дверима в підвал виявилося кілька бетонних сходинок. Вова швидко спустився ними і потрапив у довгий коридор із синіми стінами. Через чотири метри від нього горіла лампочка, але далі за нею поступово починалася темрява. Поки що дорога була зрозуміла.
Він ішов широким кроком, і його тінь швидко подовжувалася. Вова вже майже не бачив того, що попереду, і думав увімкнути ліхтарик. Але помітив, що через кілька кроків темрява зліва ставала якоюсь неприродньо чорною. Так і виявилося - коридор повертав під прямим кутом. Десь далеко горіла ще одна лампочка, але все, що було перед нею, розгледіти було майже неможливо.
Вова знайшов ліхтарик у кишені джинсів, але боявся марнувати його даремно - тим більше, на самому початку. Він так поспішав, що не встиг запитати в того малого, коли в ньому востаннє міняли батарейки.
Поки він ішов до наступної лампочки, глянув праворуч, і побачив два бічних відгалуження. Обидва вели в абсолютно темні тунелі - тільки в другому можна було розгледіти на відстані трьох-чотирьох метрів незрозумілі чорні контури, ніби там щось лежало на підлозі. Вова не хотів знати, що - точно не те, що він тут шукав. Відволікатися було не можна. Навіть смішно було так думати, якщо врахувати, що він ішов лабіринтом навмання - але часу було мало.
Недалеко за лампочкою коридор роздвоювався. За обома поворотами було темно, але з бічних виходів пробивалося якесь освітлення. Вова пішов праворуч.
Сині стіни з побілкою, яка починалася приблизно на рівні його очей. Під стелею - дірки вентиляції із залізними решітками. Іноді з такої ж решітки були зроблені плафони для ламп - білих, жовтих, червоних. Гофровані труби під стелею, жовті вузькі труби вздовж стін, вертикальні металеві труби такого ж синього кольору, як і самі стіни. Іноді зустрічалися двері. Більшість - зачинені, за двома виявилися порожні маленькі кімнати. За третіми - шахта глибоко вниз, причому ні тросів, ні сходів там не було.
Ліворуч. Прямо. Поворот. Розвилка. Направо. Вова навіть не намагався рахувати повороти і виходи - він прийшов сюди не за цим, і намагався гнати від себе думку, як він буде вибиратися. Зараз це було неважливо. Потрібно було тільки знайти сходи вниз. Через якийсь час коридор повертав праворуч, і в кінці його були прочинені двері. Він глибоко вдихнув, щоб заспокоїти дихання, і потягнув ручку дверей на себе.
Перше, що він помітив - у цьому коридорі стіни вже були не фарбовані - зовні були просто голі цеглини. Освітлювався він уже трохи краще - на роздоріжжі метрів через двадцять під стелею на чорному дроті висіла лампочка. Він покрокував до неї, але майже відразу зупинився.
Волосся на його руках стало дибки. Йому дуже не сподобався цей звук. Він боявся зараз обернутися - а тому, просто для гарантії, зробив ще два кроки. Це відлуння. Просто відлуння. Дивний підвал, дивні коридори, і дивне відлуння, якого досі не було. Можливо, і так. А, можливо, хтось стояв у нього за спиною.
Вова сам не зрозумів, як змусив себе обернутися - а коли обернувся, то не закричав тільки тому, що від страху не міг дихати.
Найімовірніше, це було відлуння - за ним і справді ніхто не йшов, але Вова забув про це вже за секунду. Бо за його спиною не було жодних дверей - лише довгий коридор із голими цегляними стінами, від якого трохи далі відходили інші. Недалеко під стелею висів плафон із чотирма довгими трубчастими лампами - горіли тільки дві, причому одна гидко блимала. Між ними в павутині висів жирний білий павук.
Вова згадав той похмурий ранок три дні тому, коли Швабра відчитувала їх на шикуванні. Йому б дуже хотілося, щоб тих подій, і всього, до чого вони призвели, просто ніколи не було. Але він знайшов те, що шукав. Прямо під лампами, з правого боку бетонні сходинки вели в темряву. На другий рівень.
- Так, а ну тихо! - Швабра стояла спиною до вікна, і було видно, як у вікнах за нею на великій швидкості пролітають сірі хмари. Через це здавалося, що в її напівпрозорому волоссі неясного тьмяного кольору щось ворушиться. - Тихо, я кому сказала! У "Ластівці" вихователів, узагалі-то, прийнято поважати!
Третій загін стояв півколом у передпокої четвертого поверху і дивився на неї. Вона була висока, кістлява, і так щільно стискала губи, що вони завжди тремтіли. Швабра ще раз пройшлася очима по шерензі з тридцяти дітей, переконалася, що всі вони уважно її слухають, і продовжила:
- Значить так. Учора я чула, як одна з дівчат сказала мерзенне, і абсолютно неприйнятне слово. Ми, звісно, не називатимемо її на ім'я. - Її погляд зупинився на Тані Романовій, і весь загін подивився на неї. Більшість усміхнулися, хтось знову зашепотівся. Таня почервоніла, опустила голову і стала розглядати бетонну підлогу, яку було видно через дірку в лінолеумі в неї під ногами. - Я не хочу загострювати увагу на тому, хто це сказав. Але ось, що ви всі повинні засвоїти про культуру поведінки в нашому санаторії...
Поки Швабра говорила, вона повільно йшла повз шеренгу дітей. Щоб не слухати виховательку, Вова підняв голову і подивився в кут під стелею. Там, на майже триметровій від підлоги висоті, білий павук крутився навколо мухи, яка з вереском намагалася вирватися з павутини. Якщо не брати до уваги голосу Швабри і свисту вітру через щілини у віконній рамі, це були єдині звуки в передпокої.
Вова намагався не слухати її голос, але повністю його ігнорувати не виходило. Після обговорення Тані - яку Швабра так і не назвала на ім'я - вона стала обурюватися щодо шуму під час обіду в їдальні. Потім пішли стандартні погрози, що в разі повторення цієї "обурливої поведінки", їм заборонять іти на дискотеку. Ніхто цього особливо не боявся. Хоч вони й чули такі погрози щодня, таке трапилося тільки один раз, п'ять днів тому - і то, у другому загоні, коли якийсь малий кинув в іншого камінням, і мало не вибив йому око.
Вові було цікаво інше - розкаже Швабра що-небудь про те, що трапилося вчора, чи зробить вигляд, що цього ніхто не чув? Мабуть, це було цікаво не тільки йому. Коли вихователька закінчила промову, Іра з чотириста десятої кімнати подивилася на неї переляканим поглядом і повільно підняла руку.
- Віталіна Альфредівна...
- Так? - Швабра посміхнулася стиснутими губами і повернула голову до Іри.
- Віталіно Альфредівно, а що вчора сталося зі Степаном? Чому він кричав?
Посмішку на обличчі виховательки, здавалося, хтось вимкнув. Кілька секунд вона дивилася на Іру, поки та не опустила погляд. Потім, мабуть, вирішила, що пояснити доведеться.
- Степан посварився з батьками. - Швабра знову покрокувала вздовж них. Іноді було чутно, як її підбори скриплять по лінолеуму. - З його боку це була абсолютно обурлива поведінка. Його забрали додому, і я дуже сподіваюся, що покарання буде досить суворим. Дітям у жодному разі не можна прощати подібних речей - а особливо дітям вашого віку, з усілякими вашими тетрісами, покемонами, цим жахливим репом...
Муха в кутку під стелею досі верещала - напевно, павукові мало було трьох хвилин, щоб її замотати.
Вова почув усе, що хотів. Учора він бачив на власні очі Степанову "погану поведінку". Те, що він кричав своєму батькові під дверима санаторію, і його погляд, коли його стусанами заштовхували в машину, не вміщалися у звичайну "сварку з батьками". Степан поводився так, ніби не сумнівався - він помре, якщо його заберуть додому.
- Дивись сюди! Дивись, як я вмію!
Вова перестав цілувати Олю, зітхнув і повернув голову до молодшого брата. Вони сиділи на лавці, яку важко було помітити за деревами, але Костя знайшов його навіть тут. Він притягнув сюди старий, у кількох місцях порваний футбольний м'яч, і тепер набивав удари правою стопою так, щоб м'яч не падав на бетонні плити в нього під ногами. Але після третього удару м'яч все-таки впав і покотився вліво.
- Блін! - Пластмасова пляшка з-під пива хруснула під його ногою, коли Костя побіг за ним. - Тільки три! У мене п'ять виходило!
Вова глянув на Олю, закотив очі й похитав головою. Оля уважно на нього дивилася, але ніяк не відреагувала. Їй було тринадцять років - як і Костя, вона була в другому загоні, - і своїми величезними очима вона нагадувала Вові персонажів із японських мультиків.
- Дивись, дивись! - Костя пригнав м'яч назад. - Зараз вийде!
- Дивлюся.
Цього разу після другого удару м'яч полетів у траву. Костя у два стрибки його наздогнав, і прибіг назад.
- Зараз п'ять разів буде! Чесно! Дивись!
- Дивлюся. - Вова знову на секунду глянув на Олю. Цього разу вона трошки посміхнулася. Перші три рази Костя бив не надто сильно, і втримував м'яч. Але коли на четвертому йому довелося відстрибнути назад, його ліва нога послизнулася на пластмасовій пляшці.
- А-а-а-а-ай! - М'яч знову полетів у кущі, а Костя з розмаху впав боком на бетонне покриття. - Блін! Вова встав і підняв брата. Той дивився на свіжу подряпину біля лівого ліктя.
- Нічого, заживе. - Рана в Кості не виглядала серйозною.
- Боляче. - Костя намагався не заплакати.
- Хочеш, сходи в медпункт, там тобі це зеленкою замажуть.
- Ні! Не треба мені в медпункт! Я вже дорослий для зеленки.
- Добре. - Вова був радий, що не доведеться вести брата в корпус на іншому кінці території. - Тоді, йди тренуйся! Щоб у тебе щоразу виходило по п'ять разів, добре?
- У мене виходило! - Костя вже забув про подряпину, і підняв на Вову величезні очі. - Чесно кажу!
- Я вірю. - Старший брат намагався говорити серйозно, тому намагався стримати сміх. - Молодець! Але треба, щоб щоразу виходило, добре? Тож, іди й тренуйся, покажеш мені завтра.
Костя закивав, дістав м'яч із кущів і втік. Краще нехай займе себе футболом, ніж буде лазити незрозуміло де. Буквально позавчора Жаба - жирна стара вихователька їхнього загону - підняла весь табір на вуха. Костя не прийшов на обід, і вона вирішила, що він зник. Поки та не здогадалася викликати рятувальників із гелікоптерами, Вова пройшовся територією та перевірив усі темні важкодоступні місця, які його брата притягували наче магнітом. Виявилося, Костя заліз у якусь закинуту будку, яку не використовували вже років двадцять, щоб наловити там ящірок. Жаба на шикуванні верещала на нього хвилин двадцять, а Костя після цього забився в ліжко і ридав там увесь вечір. Розбиратися з цим, знову ж таки, довелося Вові.
Налетів різкий порив вітру, і розігнав бетонною доріжкою листя і паперове сміття. Оля втягнула в плечі голову.
- Тобі холодно? - Вова повернувся до неї й обійняв за плечі.
- Трошки. - Оля притулилася до Вовиного плеча і руками обхопила його за талію.
Нагорі дуло набагато сильніше - сірі хмари закручувалися, рвалися і перепліталися, поки летіли на великій швидкості над спальним корпусом.
- Може, зайдемо всередину?
- Ні, ні! - Вона замотала головою. - Посидимо тут краще, на лавці. Тут хоч не ходить майже ніхто.
Вова подивився на всі боки - біля їхньої лавки нікого не було, а малі, що бігали десь поруч, не могли їх бачити за деревами. Оля дивилася на нього своїми великими карими очима. На шиї вона носила чорну підвіску у вигляді сердечка. Він нахилив голову і почав повільно її цілувати, а його ліва рука пірнула під її футболку й обхопила маленькі груди. За хвилину, щойно їхні губи звільнилися, Оля запитала:
- Той хлопець, Степан, твій друг... Що з ним сталося?
Вова помовчав кілька секунд, але не придумав, що сказати.
- Без поняття.
Це була неправда. Годину тому він намагався додзвонитися до Степана, і дещо дізнався.
Вони були найкращими друзями ще з дитячого садка. Вовина "Денді", тетріс Степана, роздовбаний велик "Лелека" - у них завжди все було спільне. Вони разом тікали від шпани з двору навпроти, разом лазили по закинутих будинках, разом уперше спробували цигарки. Костя теж любив із ним тусуватися - Степан навчив його грати в бридж, у квадрат, і в шахи, він віддавав йому свої старі книжки і комікси, тож малий одразу підсів на фантастику. Коли Степан втік із дому, то тиждень жив у наметі, який Вова вкрав у батька, та й сам Вова теж майже жив там, і навіть не дуже брехав батькам, що ночував у Степана. У їхній компанії було багато інших хлопців - та й дівчата там були - але з іншими вони могли не бачитися по кілька тижнів, зате одне з одним гуляли майже щодня.
Коли мама сказала Вові, що дістала йому і братові направлення в санаторій, першим про це дізнався Степан. Його мати була зі зв'язками, і йому знайшлося таке саме. Шкода тільки, що коли їх поселили в різні кімнати, Швабра відмовила всім проханням помінятися з кимось ліжками.
Степан був одним із тих, у кого був мобільний - новенька чорно-біла "Моторола" - на ній Вова годинами міг грати в "змійку". Тож щойно малий із другого загону наговорився зі своїм братом і звільнив картковий телефон-автомат, Вова одразу набрав Степана, але його телефон був вимкнений. Його домашній номер він знав напам'ять, і, хоча боявся того, що може почути, все-таки подзвонив. Слухавку взяла мама. Вона вочевидь ще не прийшла до тями, але в загальних рисах Вова дізнався, що трапилося з його другом.
Степана забрали в психлікарню з нервовим зривом. До того, як йому вкололи заспокійливе, він тільки кричав, а потім - одразу заснув, тож дізнатися від нього вдалося небагато. Виходило, що за два дні до того, як до нього приїхали батьки, і з ним сталася істерика, Степан був у якомусь "лабіринті". Мабуть, ішлося про великий підвал на території санаторію - з коридорами, сходами, дверима. Іноді він згадував ім'я якогось Макса, тож він там був точно не один. Більше вона нічого не змогла зрозуміти з того, що міг сказати син. Персонал санаторію каже, що за ці два дні - як і за весь інший час - за Степаном не помічали жодної дивної поведінки. Психіатри сказали, за найближчі кілька днів основна фаза шоку має минути, і тоді він зможе розповісти все детальніше. Вова подякував їй і повісив слухавку.
Вовині руки були зайняті сідницями Олі, коли він відчув, що вона легенько його відштовхує.
- Що таке? - Він розплющив очі, і побачив, що вона дивиться праворуч.
- Глянь.
Вова повернувся туди ж. Між ними і облупленою стіною спального корпусу стояв і дивився на них хлопець із його загону. Його, здається, звали чи то Марк , чи то Міша - дивний тип, худорлявий і високий, із переплутаним волоссям. Було видно, що він дивився на них із явною злістю.
- Що таке? - Вова крикнув голосно, щоб той його почув крізь вітер.
Марк (або Міша) мовчав і не рухався. Повз нього пролітав пил і листя, нестрижене волосся лізло в очі, але він навіть не намагався прибрати його з обличчя. - Чого ти дивишся? - Вова крикнув ще голосніше, але хлопець стояв на місці.
Він нічого не сказав, тільки відвернувся і пішов далі. За кілька секунд його вже не було видно за деревами.
- Що за дебіл? - Він знову повернувся до Олі.
- Ти його краще знаєш, він же з твого загону.
- Та, я навіть не говорив із ним ніколи. Як його звуть, Міша там, чи Марк?
- Макс.
По спині Вови пробігли мурашки.
- Точно? - Він намагався зробити байдуже обличчя.
- Я чула, на нього говорили "Макс".
Вітер трохи заспокоївся, і без нього стало навіть спекотно. Щойно закінчився обід, і Вова йшов дорогою від їдальні до себе в кімнату. Його друзі на турніку грали в "драбинку", але йому після їжі було ліньки.
Спальний корпус санаторію був схожий на психлікарню з британських фільмів жахів. У висоту він був не менше двадцяти метрів, хоча в ньому було всього чотири поверхи. Сіра фарба давно облупилася, у багатьох місцях відпала і штукатурка - майже по всьому правому крилу визирали голі блідо-помаранчеві цеглини. До вузьких вікон двометрової висоти на першому поверсі були приварені металеві решітки. З боків від головного входу стояли по дві несправжні колони - насправді, це були просто виступи в стінах. Колись вони були білого кольору, але побілки на них не було вже, напевно, тридцять років.
Вова вже підходив до ґанку, але глянув у вікно біля вхідних дверей, і зупинився. Поміж скотчем, який закривав тріщини в склі, він побачив Макса. Той вийшов через двері на ґанок. Плечі опущені, руки в кишенях, очі дивилися собі під ноги. Вову він помітив тільки коли підійшов до нього менше, ніж на метр. Макс хотів зробити вигляд, що не звертає на нього уваги, і пройти повз, але Вова зробив крок йому напереріз.
- Чуєш, чувак, можна тебе?
- Що? - Макс зупинився.
- Поговорити треба.
- Я не на вас дивився, якщо що, а на дерево.
- Та забий, я про інше. - Вова махнув рукою. - А що на дереві?
- Птах там був. - Макс поправив волосся, яке лізло в обличчя. Він навів собі на руку перебивачку у вигляді черепа. - Лелека, судячи з усього.
- Гаразд, я не про це. - Вова не помічав, щоб лелеки жили на деревах. - Пішли, там сядемо?
- Ну, гаразд. - По обличчю Макса було видно - він не дуже розуміє, що від нього хочуть.
Вова скинув на землю обгортки від цукерок, які валялися на лавиці, і сів. Макс зробив те саме.
- Ти Степана нормально знаєш?
- Ну як... - Макс думав, як відповісти. - Так собі. Живемо в одній кімнаті. Жили, точніше. Ти про те, що з ним сталося?
- Так, про це. - Вова кивнув. - Я з ним говорив учора, і він сказав, що за кілька днів до цього лазив у якийсь підвал тут, на території. Ти щось про це знаєш?
Якийсь час Макс мовчав - напевно, намагався здогадатися, що знає Вова.
- Я так зрозумів, він тобі сказав, що лазив туди зі мною?
Хлопець був не тупий. Вова знову кивнув.
- Може, розкажеш?
Макс скривив губи, ніби підбирав слова.
- Та нічого тут особливо розповідати.
Степан умовив двох дівчат із другого загону зустрітися з ними вночі в альтанці за їдальнею. За день до цього він виліз через дірку в паркані, збігав у село і купив пива з цигарками. Макс жив із ним в одній кімнаті, а біля неї на стіні зовні якраз була пожежна драбина. Через годину після відбою вони вилізли на вулицю і якомога тихіше дісталися місця. Дівчат не було. Вони вже думали, що ті не прийдуть, але вирішили почекати, і за півгодини вони таки з'явилися. Далі все зрозуміло - відкрили пива, накурилися, випили, почали до дівчат чіплятися. Ті спочатку соромилися, але вже скоро всі почали обійматися й цілуватися. Щоправда, потрахатися не дали. Але справа не в цьому.
Степан помітив, що в задній стіні їдальні є двері в підвал. Двері були прочинені, і звідти йшло світло. Він запропонував подивитися, що там, але дівчата не хотіли. Степану по п'яні захотілося показати, який він крутий, і він сказав, що інші як хочуть, а він іде подивитися, що там. Пиво вже допили. Дівчата сказали, що повертаються в кімнати. Тож Макс і Степан полізли без них.
За дверима був довгий освітлений коридор. Сині стіни з побілкою під стелею, іржаві труби, залізні двері - всі зачинені на замок. Наприкінці коридору від нього відходили ще два - вправо і вліво. Правий закінчувався іншими зачиненими дверима, а посередині лівого були сходи вниз. Вони спустилися на другий рівень. Під сходами горіла тільки червона аварійна лампочка в плафоні з арматурних прутів. Коридор вів праворуч і ліворуч, в обох було темно. Вони пішли праворуч.
Загалом Степан і Макс знайшли справжній підземний лабіринт. Коридори перетиналися, роздвоювалися, іноді - замикалися в кільце. На другому рівні вони вже знайшли кілька дверей - вони вели в маленькі кімнати. В одній із них були звалені сталеві розбірні полиці - на таких у кіно у всяких архівах зберігають папки з документами. В іншій був письмовий стіл, а над ним на стіні висіла військова карта якоїсь незрозумілої місцевості. Інші були набагато більшими, схожими на склади чи заводські цехи, але там було темно і порожньо. Десь весь час капала вода. У коридорах було настільки тихо, що звук крапель можна було почути будь-де. Напевно, протікала якась труба, але вони її так і не побачили.
На нижніх рівнях світла вже було набагато менше. На четвертому Степан у темряві налетів ногою на якусь залізку на підлозі, і ледь не зламав собі гомілку. Спочатку вони підсвічували дорогу запальничкою, але вона в них була одна і швидко закінчилася. Вони вирішили вилазити - все одно нічого не було видно. А якщо чесно, їм обом стало просто страшно. Звук води, що капала, діяв на нерви. Іноді вони оберталися, і не могли впізнати прохід, яким щойно йшли - зрозуміло, що там скрізь темно, і коридори схожі, але їм увесь час здавалося, ніби вони міняються просто в них за спиною. Незрозуміло звідки взявся протяг, і іноді було чути, як десь за рогом скриплять двері. Коли одні з них у повній темряві грюкнули просто перед ними, Макс подумав, у нього зупиниться серце. Так-сяк вони знайшли дорогу з четвертого рівня на перший, хоча кілька разів ледь не заблукали. Максу весь час здавалося, що поверталися вони не зовсім тим самим шляхом, яким спускалися вниз. Іноді вони йшли знайомими проходами, а іноді шукали сходи навмання, і знаходили в абсолютно незнайомому місці. Але, найімовірніше, так виходило через дуже складне переплетення коридорів.
Коли вони вийшли, вже починався світанок. Поки ще було досить темно, щоб їх ніхто не помітив, вони акуратно пробігли під стіною до пожежних сходів і залізли назад до себе в кімнату.
За їдальнею, під чорним металевим піддашшям і справді були двері в підвал. Вова посмикав за ручку. Звичайно. Зачинено. Він розвернувся і пішов до себе. Макс явно щось приховував. Та й інше було дивно - Степан ніколи не говорив, що потоваришував зі своїм сусідом настільки, що пішов би із ним кудись уночі чіпляти дівок . Треба було дізнатися про це докладніше. Навряд чи він найближчим часом зможе поговорити зі Степаном, але можна знайти тих дівчат, які з ними тоді були. Блін, він навіть не запитав Макса, як їх звати!
Вова піднявся ґанком спального корпусу і зайшов у передпокій. На кріслі, з якого в кількох місцях ліз жовтий поролон, сидів малий у брудній майці з покемонами. Здається, хлопець жив в одній палаті з Костею. Малий дивився на нього і щось жував.
- Що таке?
Малий не відповів. Він проковтнув те, що їв, відщипнув від крісла шматочок поролону, поклав до рота і знову почав жувати. Його погляд не відривався від Вови, а очі не моргали. Крісло стояло біля дверей до туалету, і чутно було, як із крана в раковину капала вода.
Вода десь капала постійно, але де - зрозуміти було неможливо. Вова продовжував пробиратися порожніми підземними коридорами. За його відчуттями, він уже понад дві години йшов через цей лабіринт - але марно. Він кричав, але ніхто не відгукувався. Він прислухався, але нічого не чув, крім води. Думка, яку він намагався гнати від себе, щоразу поверталася - судячи з усього, Вова був тут один.
Другий рівень закінчився швидше, ніж перший. Його стіни були пофарбовані вже зеленою фарбою. Робочі лампочки зустрічалися дедалі рідше, бо тепер зазвичай зустрічалися довгі циліндричні світильники, які ніколи ніде нормально не горіли, а лише блимали огидним білим світлом. Вові все менше й менше подобалося йти навмання через величезну сітку темних коридорів, де за поворотом у кращому разі пульсувало світло. А в гіршому там була просто темрява.
Уже кілька разів довелося пускати в хід ліхтарик. Вова намагався вмикати його на кілька секунд, щоб освітити дорогу, а потім - іти навпомацки. Це заощаджувало батарейки, але було доволі страшно щоразу натискати на кнопку в абсолютній темряві, і не знати, що він може побачити просто перед собою. Сходинки на третій рівень знаходилися за решіткою з ребристої сталевої арматури. На щастя, в ній були зроблені з таких самих арматурних прутів, прочинені двері. Саме на третьому рівні Вова почав чути щось, крім своїх кроків. Це був звук води, що капала.
Вова йшов прямим, без відгалужень, слабко освітленим коридором і не бачив сенсу вмикати ліхтарик, який горів із кожним разом тьмяніше. І спереду, і ззаду, він чув, як падають краплі - причому, це явно був один і той самий звук, який долітав до нього з обох боків. Він відволікся на свої думки, і тому ледь не впав зі страху, коли почув це.
Гучний, різкий скрегіт чогось металевого. Вова швидко натиснув на кнопку ліхтарика - попереду вже видно було поворот праворуч у кінці коридору. Звук був спереду, чи ззаду? Важко сказати, але дивитися назад йому не хотілося. Коли він дійшов до повороту, скрегіт повторився - навіть удруге чути це було моторошно. Дуже обережно Вова посвітив за ріг коридору. Метрів за десять від нього бовталися на іржавих петлях залізні двері.
За дверима було освітлення - огидно миготлива біла трубка, але краще, ніж нічого. Прямий коридор. Вова швидко пройшов під лампою, звернув у прохід ліворуч, і зупинився.
Далі по коридору щось дуже слабо світилося. Але, щойно Вова розгледів, що знаходиться попереду, йому по-справжньому захотілося повернути назад. Бо пляму тьмяного світла перегороджувало щось чорне буквально метрів за чотири від нього. Точніше, не щось, а хтось. У чорної плями були обриси людської фігури. А позаду лампа продовжувала блимати, як нещодавно - стробоскоп на дискотеці.
Дискотеку проводили в довгому приміщенні - напевно, раніше воно було складом, або сараєм. На передньому торці стояли великі колонки, на одній із них блимав стробоскоп, а за ними - діджей із двома CD-плеєрами на маленькому столі. Поки в одному з них крутився диск, діджей у навушниках шукав на іншому наступну. Більшість народу танцювала під колонками, бо з іншої стіни будівлі звук уже зливався в один суцільний шум.
Дехто сидів на стільцях уздовж стін - зокрема й Макс. Він дивився на коло з п'яти-семи людей, у якому була й Оля.
Так, як вона танцювала, не вмів ніхто. Навіть її пальці - кожен окремо - рухалися красивіше, ніж усі інші дівчата разом узяті. Макс не міг відірвати погляд від того, як крутяться її стегна, як вона проводить рукою по грудях, як ідеально вона потрапляє в такт музиці. І як ззаду її хапає за талію він. Новенький. Той, який нібито знав Степана.
Максу потрібно було поговорити з нею хоча б раз. Навіть якщо це призведе до остаточного розриву. Навіть якщо вона скаже йому, що більше не хоче його знати. Зрештою, він не такий дурень, щоб не бачити, що на інших хлопців вона звертала значно більше уваги, ніж на нього. Але вона повинна була зрозуміти, як сильно помилялася, коли сказала йому ті слова три дні тому.
Може, Макс іноді здавався дивним. Може, йому було важче, ніж іншим, заговорити з дівчиною - особливо, такою, як Оля. Може навіть, із ним було нудно. Зрештою, він спілкувався з нею тільки раз, і зі спільних інтересів у них був тільки "Гаррі Поттер".
Але вона дуже сильно помилялася, коли сказала, що він – боягуз. І їй доведеться це визнати. Потрібно було тільки дочекатися повільного танцю. Щойно він це подумав, пісня закінчилася, і діджей прокричав:
- А тепер - свіженький хіт! Хлопчики, запрошуйте своїх дівчат!
Макс відчув, що не може дихати - наче якісь холодні пальці стиснули його легені. Він знав цю пісню - "My Immortal" Evanescence. Якраз те, що треба. Головне було - пересилити себе і підійти до неї. Він - не боягуз.
Новенький уже обхопив її за талію своїми руками. Але це не страшно. Макс поплескав його по плечу.
- Ти не проти, якщо я потанцюю з Олею?
Було видно, що вони обидва дуже здивувалися. Новенький секунди три просто стояв і дивився на нього. Тоді Макс подивився на Олю.
- Можна? - Він простягнув їй праву руку, на якій у світлі стробоскопа блиснула перебивачка з черепом, і знову подивився на її залицяльника. Оля зробила те саме.
Новенький просто знизав плечима. Макс узяв Олю за долоню, відвів на кілька метрів убік, де було вільне місце, і обійняв за талію. Вона поклала руки йому на плечі. Їхні очі були за кілька сантиметрів одне від одного.
- І як звуть твого нового хлопця?
- Вова. – Оля вміла в будь-якій ситуації зберігати однаково спокійне обличчя. - Ви ж із ним з одного загону. І він не новий, ми разом уже шість днів. - Цікаво. А я ніколи його не бачив раніше.
- Такого не може бути. - Вираз її обличчя не змінився, вона тільки трохи нахилила голову до правого плеча.
- Серйозно, ніколи. Я думав, він приїхав недавно.
- Значить, не звертав уваги.
Якийсь час вони просто кружляли одне навколо одного, дивилися в очі й мовчали. Новенький - Вова - сидів на стільці недалеко від них, і на кожному повороті було видно, як він на них дивиться.
Макс думав, як краще сказати те, що він збирався сказати від самого початку.
- Я був там. Я не боягуз, як ти думала.
- Що, вибач?
- Я був у підвалі. Там цілий лабіринт. Багатоповерховий. Твоєму хлопцю я сказав не все - ми зі Степаном дійшли до сьомого рівня. До самого дна. І ти не повіриш, що ми там побачили...
- Я не розумію, про що ти говориш. Який ще підвал?
- Той, який за їдальнею, пам'ятаєш? Коли ми були вночі в тій альтанці зі Степаном і твоєю подругою Настею, пили пиво. Степан знайшов двері в підвал і запропонував туди полізти. А ти сказала, що я не зможу. Що я боягуз.
Оля відсунулася від нього. Її руки напружилися, а вираз обличчя, хоч і залишався таким самим спокійним, ніби скам'янів.
- Я ніколи вночі не була ні в якій альтанці. Тим більше - з тобою і Степаном.
Секунди три Макс просто дивився на неї, і не розумів, що відбувається.
- Три дні тому! Альтанка за їдальнею!
- Я б ніколи не пішла вночі ні з яким хлопцем ні в яку альтанку. А якби пішла, то тільки зі своїм! - Вона прибрала руки з його плечей і відсунулася, щоб Макс теж не міг тримати її за талію.
- Що ти кажеш таке? З ким? Із ним? - Макс кивнув на Вову. - Ти в курсі, що він узагалі несправжній? Його не повинно тут бути!
Макс побачив, як новенький - який увесь цей час дивився в їхній бік - підвівся зі стільця і пішов до них.
- Що ти взагалі кажеш? - Спокій на її обличчі зник, тепер вона не приховувала свого роздратування. - Ми не знайомі! Я навіть не впевнена, як тебе звати!
- Чуєш, а ну, відійди від неї! - Новенький підійшов і став між ними. - Що ти їй сказав?
- Та нічого такого я не сказав! Ми просто згадували, як розмовляли кілька днів тому.
- Ми ніколи не розмовляли! - Оля майже кричала. - Він усе бреше, я жодного разу з ним не говорила!
На них уже дивилися всі, хто перебував поруч. Новенький глянув убік, Макс теж. Праворуч до них підходила Швабра, яка стояла в кутку і стежила за порядком.
- Так, слухай сюди. - Новенький підійшов до нього так само близько, як щойно була Оля. Він був вищий за Макса на кілька сантиметрів, і набагато більший.
- Ти до моєї подруги більше не підходиш ніколи, ти зрозумів? Якщо побачу тебе біля неї - розіб'ю пику , зрозумів?
Новенький несильно штовхнув його грудьми. Швабра вже була поруч, тож Макс вирішив піти подалі. Неприємності не потрібні були нікому з них. "My Immortal" закінчилася.
- Ну що, віддихалися? - Діджей тримав палець на кнопці "плей". - Тоді погнали!
Заграв Бумбокс і весь зал знову почав танцювати. Макс вийшов на вулицю.
- Пасуй, давай!
Костя прицілився ногою і вдарив по м'ячу, але той полетів не у Вову, а значно лівіше.
- Не так, чувак, не так. - Вова стрибнув ліворуч і зупинив м'яч. - Дивись. Коли пасуєш, бити треба боком ноги, широкою частиною, зрозумів?
Костя кивнув. Він дивився дуже уважно.
- Ніколи не бий носком, коли пасуєш - так ніякої точності не буде. - Вова відправив м'яч до Костіних ніг. - І не намагайся бити дуже сильно. Точність важливіша.
Костя ще раз кивнув, прицілився й акуратно вдарив бічною частиною стопи. М'яч полетів слабкіше, але прямісінько на Вову.
- Молодець! - Той повернув пас братові. - Давай ще раз так само.
Вова був радий, що брат тренується грати у футбол, а не лазить по незрозуміло яких закинутих будинках. Треба дізнатися, до якого віку приймають у футбольну школу. Йому самому, напевно, вже буде пізно, та й не такий уже він і футболіст - у захисті в нього ще виходило стояти, але зі швидкістю, а головне - з точністю, були проблеми. У будь-якому разі, він освоював місяцями те, на що у Кості йшло кілька тижнів. Головне - щоб у їхньої скнари-матері знайшлися на це гроші.
- Чуєш, Вов? - Костя давав пас уже на автоматі - і м'яч летів майже ідеально. - Я в тебе хотів дещо запитати.
- Що, Жаба знову на тебе кричала? - Після того, як Костю кілька днів тому загубили, вихователька постійно згадувала йому це - часто доходило до того, що вона висміювала хлопця перед усім загоном, а він мусив стояти і слухати.
- Та ні, я не про неї. - Коли Вова згадав про Жабу, його обличчя скривилося. - Ні, ну вона теж: "Костя, де ти сьогодні будеш грати? У каналізації? Чи на цвинтарі?" А де тут грати? Цілий день ходиш, і робити нічого! - Костя спробував передати м'яч лівою ногою. Він трохи промазав, але для першого разу було непогано.
Вова глянув на те, що колись було футбольним полем, і зрозумів, що малий правий. Скрізь росли кущі, бур'ян і молоді дерева, а між ними вітер ганяв пісок і сміття. Усе, що вони тут робили, окрім сну та їжі - це вигадували, чим себе зайняти. Якби не дискотеки вечорами, то можна було б померти від нудьги.
- Я про Степана. - Костя ще раз віддав пас. - Що з ним сталося?
Вова зловив м'яч, але замість того, щоб пасувати, подивився на брата.
- Я чув, він збожеволів. Типу, зовсім збожеволів. - Костя понизив голос. Йому явно було незручно говорити про це. - Але я ніколи не бачив, щоб він робив щось божевільне. Завжди був такий веселий.
Вова думав, говорити малому правду, чи ні? Зрозуміє він, що сталося насправді? А хіба сам Вова це розумів? Чи він просто знав те саме, що знав увесь загін? Краще нехай Костя почує від нього повну версію.
- Так, Степан не збожеволів. - Спочатку треба було розставити всі крапки над "і". - Збожеволів той, хто думає, що він - марсіанин. Або йоржик для унітазу. Костя засміявся - туалетний гумор діяв на малого завжди.
- Просто у Степана здали нерви. Як у тата, коли його звільнили з роботи, пам'ятаєш? - Костя кивнув. Посмішка знову змінилася на серйозне обличчя. - Тільки тато наш почав пити, а Степан почав психувати.
- А як він почав психувати? Що він говорив?
Вова відповів не відразу. Якийсь час він роздивлявся кущик перед собою.
- Я думаю, він посварився з батьками. - Після цих слів він знову замовк. Молодець, просто повторив слова Швабри! Найкращий у світі старший брат!
Вова пригадав той момент, коли вони вийшли з їдальні після вечері, і побачили машину Степанових батьків. Той увесь день приколювався, розповідав анекдоти - загалом, поводився так само, як і все життя. Але коли з машини вийшов його батько, обличчя Степана дуже різко змінилося. Насправді, той сварився з батьками постійно - як і будь-яка дитина у світі! - але того дня щось змінилося. Це була не злість. Це був страх.
- Розумієш, тоді батьки приїхали його провідати, привезти всякої їжі, ще чогось, я не знаю. І Степан знав, що вони приїдуть. Але коли він побачив свого батька...
Костя дивився на брата, а Вова не міг підібрати нормальних слів, щоб сказати це. Тому що, що б не коїлося в тій сім'ї, це ні з якого боку не було нормальним.
- Загалом, Степан вирішив, що його батька не повинно тут бути. Що він помер три роки тому.
У Кості від подиву аж відвисла щелепа. Вова продовжував:
- Його батьки вирішили, що... Напевно, що Степан просто з них приколюється. Я не знаю, що вони вирішили, але дуже розлютилися. Мама намагалася його заспокоїти, а тато одразу став кричати ще голосніше, ніж він. Але я впевнений - я стояв там поруч, і все бачив - Степану було не до жартів. Він реально думав, що його батько помер давним-давно. І блін, на його місці я б злякався не менше...
- Оля йде.
- Що? - Вова не відразу зрозумів брата.
- Оля. - Костя повторив. - Твоя Оля. Он, позаду йде.
Вова обернувся. Оля йшла до нього, до того ж дуже швидким кроком, чого вона не робила ніколи.
- Що сталося? - Вова пішов їй назустріч.
- Оля, привіт! - Костя ззаду помахав їй рукою.
- Привіт, Костя! Блін, Вовчику, я тебе шукаю скрізь! - У неї було дуже схвильоване обличчя. Вона зменшила крок. - Тобі телефонують! Підійди до телефону в передпокої, швидше!
- Хто телефонує?
- Степан!
Вова швидко забіг у спальний корпус, схопив у вахтерки телефонну слухавку, і тільки потім зрозумів, що йому треба віддихатися.
- Чувак, привіт! Що там із тобою, ти живий?
- Живий, живий... - Степан говорив дуже тихим і спокійним голосом, але явно посміхався. - Психом бути прикольно...
- Клоун ти, блядь! - Вова побачив обличчя вахтерки - вона ще висловить йому політику партії з приводу належних слів. Або відразу настукає Швабрі. - Розповідай, що з тобою було?
Степану було важко не те, що говорити, а навіть думати - він досі лежав у стаціонарі психоневрологічного диспансеру, і йому давали дуже сильні ліки. У принципі, лікарі, та й сам Степан, говорили, що скоро все буде гаразд. Коли Вова запитав - якомога обережніше - про його батька, він відповів, що помилився, і його батько завжди був живий. Але Вові здалося, що Степан це сказав тільки для виду, і сам у це не вірив. А потім тема розмови змінилася на підвал. Вова слухав його, і майже не дихав, щоб нічого не пропустити - говорити Степану було дуже важко.
Макс, само собою, розповів йому далеко не все. Вони не повернули назад на четвертому рівні. Вони дійшли до самого низу.
У принципі, все сходилося з тим, що Вова вже чув - коридори, кімнати - з меблями і без, труби, які іноді протікали. Степан навіть згадав про деталь, на яку Вова в розмові з Максом не звернув уваги. Кілька разів вони заходили в глухий кут, і їм доводилося розвертатися. Це було вже на найнижчих рівнях, де не горіла жодна лампочка, тож вони могли просто помилитися в такій темряві. Але їм здавалося, що це був уже не той коридор, яким вони прийшли. Інші стіни, інші повороти, двері не з того боку. Але, в будь-якому разі, сходинки вниз були завжди. І щоразу за поворотом сходового прольоту була ще більша темрява. Крім сьомого рівня. Він був останнім.
З цього моменту Степан почав збиватися і говорити щось незрозуміле. У лікарні пояснювали, що після цього всі його спогади були хибними - те, що було на сьомому рівні, йому просто привиділося. І, головне, сам Степан дуже хотів у це повірити.
Перший рівень підвалу був найбільший і заплутаний. Третім вони йшли вже набагато швидше, хоч і доводилося підсвічувати дорогу запальничкою. На шостому було всього три, або чотири повороти. А найкоротшим був сьомий.
Коли вони спустилися туди, перше, що їх здивувало - там було світло. Слабке, і досить далеко від сходів. І якесь дивне. Макс тоді вимкнув запальничку, і десь хвилину вони стояли там - намагалися звикнути до темряви.
Виявилося, що весь сьомий рівень - це один прямий двадцятиметровий коридор. На іншому кінці були двері, і світло пробивалося саме звідти. Останнє, що Степан пам'ятав - принаймні, з того, що психіатри визнавали за правду, - було те, що вони з Максом відчинили ці двері і зайшли в них. Про те, що було далі, він говорити відмовлявся. Вова зрозумів, чому Степан так хоче повірити лікарям і визнати, що далі все було просто галюцинацією. Це був один із небагатьох випадків, коли його найкращий друг боявся. Навіть через телефонну слухавку було чутно, як його голос тремтить від жаху.
Вова зрозумів, що більше нічого він від нього не доб'ється, і вирішив трохи змінити тему. Він переказав йому те, що чув від Макса - про двох дівчат, з якими вони втекли в альтанку після відбою. Степан сказав, що так і справді було. Макс - доволі відлюдькуватий хлопець - якось сказав Степанові, що йому подобається дехто з другого загону. Степан знав її - і, що найцікавіше - давно хотів позалицятися до її подруги. Тож він зміг умовити їх обох прийти вночі на те місце за їдальнею, а потім по-тихому збігав у магазин і закупив усе необхідне. У нього-то з його дівчиною - Настею - все склалося - вона і випити була не проти, і позажиматися в кутку альтанки - теж. А ось Макс занадто нервував, і розмова в нього не клеїлася ніяк. Вони почали розмовляти - чи то про Гаррі Поттера, чи то ще про щось, але це все було несерйозно. А коли Степан уже був доволі п'яненький, і запропонував піти на розвідку в підвал, Макс спершу вагався - от та Оля й назвала його боягузом. Після цього він одразу поліз, хоча Настя просила їх залишитися, і навіть образилася на них за це потім. Вова спочатку подумав, що йому здалося.
- Як ти сказав, її звали? Яка була з Максом?
- Оля. Із другого загону. У неї ще підвіска на шиї у вигляді серця. Знаєш її?
Тонкий шар води вкривав кахельну підлогу четвертого рівня, тому все, що тут чув Вова, - відбите від стін відлуння своїх кроків. На стінах теж був кахель, весь вимазаний якимись темними плямами та розводами. Ліхтарик уже майже не давав світла, тому колір цих плям Вова не міг розгледіти.
Часто йому здавалося, що крім своїх кроків він чує інші. То за спиною, то попереду, то з бокового проходу. Він кликав свого брата - спочатку пошепки, а потім перестав боятися і почав кричати на всі легені. Але Кості не було поруч - він чув тільки відлуння своїх кроків.
Фігура на третьому рівні теж не виявилася Костею - це була вертикальна конструкція з водопровідних труб і вентилів - напевно, насос. Вова міг сподіватися тільки на те, що вони обидва йдуть вниз у правильному напрямку, і скоро він його наздожене. Що б не було на сьомому рівні, потрібно було знайти брата до того, як він туди потрапить. А потім можна буде пошукати дорогу нагору.
Ще одні сходи вниз знайшлися раптово - цього разу вони були схожі на пожежні - металеві, із захисним каркасом зовні. Вова запхав до рота ліхтарик, узявся руками й ногами за перекладини, і почав спускатися.
Внизу було щось новеньке. Він зістрибнув на величезний майданчик, схожий на підвальні автостоянки в дорогих новобудовах. Світло ліхтарика губилося в темряві на відстані не більш ніж три метри, але було зрозуміло, що це широке приміщення з бетонною підлогою і цегляними колонами. Вова ходив там не менше двадцяти хвилин, поки не знайшов вихід. І тільки коли він вийшов звідти через двері, то зрозумів, що весь цей час чув ще один дивний звук - постійний електричний гул.
Жодних джерел світла, крім його ліхтарика, тут не було взагалі - а він уже майже не світив. Вова спробував пробиратися вперед за своєю старою тактикою - висвітлити найближчі кілька метрів дороги, вимкнути ліхтарик і йти наосліп, але вже за кілька хвилин його ліва нога потрапила в яму, і він підвернув щиколотку. Тепер навіть зі світлом його швидкість сильно впала, а в темряві він би просто повз.
- Костя! - Відлуння рознесло його крик мережею коридорів. Йому було страшно кричати в такому місці, але думати про те, що десь тут загубився його брат, було ще страшніше. - Костя!!!
Нічого, крім відлуння свого голосу від стін, він не почув.
Ліхтарик згас, щойно він спустився на шостий рівень. Усе, що Вова встиг розгледіти, - грубі стіни з горбами і дірками, і низька стеля. Він узявся правою рукою за стіну, і просто почав іти вздовж неї.
Слух різко загострився, і тепер він розрізняв багато дуже тихих звуків, які раніше не помічав. Електричний гул став пульсувати. Іноді він чув щось на кшталт коротких слабких свистків - щось схоже на звук закипання чайника. Були клацання, які дотримувалися якогось дуже дивного і складного ритму. Був звук, схожий на писк комара, тільки рівніше. Коли Вова почав чути шепіт, він вирішив, що вже божеволіє.
У стіні праворуч траплялося вже третє відгалуження, але він ішов прямо - яка різниця, якщо там навіть нічого не видно? Зрештою, стіна повернула ліворуч під прямим кутом. А через півтора метра - ще раз. Вова застогнав і відчув, як з очей потекли сльози. Він зайшов у глухий кут. - Костя!!! - Він сидів під стіною, на холодній бетонній підлозі, і в нього починалася істерика. Тепер уже зрозуміло - Вова залишиться тут помирати. Вся надія була на те, що Костя знайшов звідси вихід - а, якщо так, то майже сто відсотків він не дійшов до шостого рівня, а повернув набагато раніше. - Сука!!! - Вова вдарив кулаком по нозі. - Сука! Сука! Сука!!!
І тут він зрозумів, що щось почув. Клацання, як від удару об пластмасу. Права рука пірнула в кишеню джинсів і намацала запальничку.
Вова схопився від радості, примружив очі, щоб його не засліпило, і натиснув на кнопку. Праворуч від нього, зовсім поруч, починався коридор. Він пройшов ним кілька метрів у темряві, знову ввімкнув вогонь - коридор тривав. Ще кілька метрів - і попереду щось почало змінюватися. Ще зовсім небагато - і, коли Вова увімкнув запальничку, то відчув, як по його шкірі розтікається холод. Це був кінець. Під його ногами починалися сходинки на сьомий рівень.
Вхідні двері в палату тремтіли так, наче в них щось билося. Усі сусіди вже спали, тільки Макс лежав на ліжку і слухав, як вітер вив крізь щілину в дверному отворі. Місяць світив через вікно майже двометрової висоти і тінь від дерев'яної віконної рами з облупленою фарбою доходила якраз до порога. Шість клітинок: дві - по горизонталі, три - по вертикалі. Під стелею засіли тіні, і в такій обстановці запросто могло здатися, що там ворушиться щось моторошне. Але моторошне цієї ночі Макс побачить не нагорі.
Сьогодні, як і вчора, він знову бачив їх разом - Олю і цього Вову. Того, кого взагалі не повинно було тут бути. Він подивився на електронний годинник на лівій руці. Без двадцяти одинадцята. У принципі, вже можна виходити. Тільки б вийшло! Минулого разу він не одразу зрозумів, як це працює, але цього разу має вийти!
Макс якомога тихіше виліз із ліжка і заліз на підвіконня. Налетів ще один різкий порив вітру, і двері знову затремтіли від протягу. Напевно, хтось не закрив кватирку в туалеті.
Одну з віконних стулок - ту, яка майже не скрипіла, - він відчинив заздалегідь. Від неї вже неважко було дотягнутися до пожежної драбини. Але, коли він виліз назовні і повернувся обличчям до кімнати, то побачив, як з-під ковдри на нього дивиться його сусід Сашко. Макс приклав палець до губ, і той усміхнувся. Він думав, що Макс лазить ночами до своєї дівчини.
Сходи були холодними на дотик, вітер кидав в обличчя пил і листя, тож наступні кілька метрів Максу доводилося спускатися навпомацки. Коли дути перестало, він розплющив очі, і від страху мало не впав униз.
Він перебував на рівні вікон другого поверху. За найближчим склом на нього дивилося обличчя.
На сніданок була перловка і дивна на смак котлета, яку тут усі називали "паперовою". А до них - шматок несвіжого хліба зі шматочком масла, яке потрібно було самому розмазати виделкою по хлібу. Але Максу було ліньки - він настільки втомився, що мало не падав обличчям у тарілку. Потрібно було нормально виспатися хоча б цю ніч. Це був уже його другий спуск, але підвал не переставав бути від цього по-справжньому моторошним місцем. А в те, що щоразу чекало його на сьомому рівні, досі вірилося насилу.
Макс сяк-так поколупався в несолоній каші, але спросоня тільки кілька хвилин роздивлявся перебивачку у вигляді вовка в себе на руці. Потім здав тарілку на роздачу і вийшов на вулицю. Весь цей час він думав про Олю. Цей раз має бути вдалим. Потрібно було тільки знайти її, і поводитися природно.
На виході з їдальні він зупинився, і навіть трохи злякався. Біля лавиці стояв і дивився на нього якийсь дивний малий, у брудній сірій футболці з покемонами. Макс намагався робити вигляд, що не звертає на нього уваги, і обігнув його.
Коли той уже відійшов від нього, малий за його спиною подав голос:
- Я бачив тебе вчора вночі. - Його голос був низький, наче вже зламався, хоча на вигляд йому було років одинадцять.
- Що? - Макс обернувся.
- Я бачив, як ти спускався сходами. - Малий дивився на нього, і навіть не змінював пози - рівна спина, руки по швах. Він був чимось схожий на робота. - Я дивився на тебе у вікно. І ти бачив, як я дивився на тебе.
Макс почав нервувати. Він точно пам'ятав, що, коли спускався вночі сходами, все було спокійно. Може, звісно, хтось і помітив його. Але щоб він бачив цього хлопця у вікні - такого не було. Хоча, Макс чудово розумів - він був останньою людиною в таборі, хто міг би бути впевненим, що відбувалося вчора.
- І що? Це хіба твоя справа? - Макс був у важкому становищі. Якби йому зараз сказали, що вчора він бігав санаторієм голим, довелося б повірити.
- Ти спустився сходами, а потім пішов за їдальню. Навіщо?
- Я ж сказав - це не твоя справа.
- А я розповім Марії Віталіївні. І тебе покарають. - Малий так гидко посміхнувся, що Максу захотілося йому врізати. Якщо Жаба дізнається, що він робить ночами, то підніме весь табір на вуха. Що з ним за це зробить Швабра, навіть думати не хотілося. Макс підійшов до малого впритул, на його обличчі була погроза.
- Ти що, мене шантажувати вирішив?
Малий не злякався - він узагалі не відреагував ніяк. Напевно, він навіть не знав, що означає "шантажувати".
- Скажи мені, навіщо ти туди ходив - і я нікому не розповім.
- Цікаво, так?
Малий кивнув. А чому б і ні? Це буде веселіше, ніж виклик Пікової дами.
- Ну, добре. Зазвичай це не розповідають таким малим, як ти. Але, якщо так хочеш - врахуй, ти сам напросився. - Макс сів на лавочку. Хлопець у брудній футболці залишився стояти.
- Ти знаєш, що під нашим санаторієм є секретний лабіринт?
Той похитав головою.
- Зайдеш за їдальню, і там, навпроти альтанки в стіні побачиш двері. Вони будуть зачинені. А що ти думав, просто підеш туди, коли хочеш, і будеш лазити лабіринтом? Ні, хлопче. Вони відчиняються тільки вночі. Після одинадцятої.
- Хто її відкриває? - Малий уже зацікавився.
- А ніхто. Просто об одинадцятій із чимось годині замок такий - клац! І двері відчинені. А далі - коридори. Багато-багато страшних темних коридорів. Там є двері, вони ведуть у кімнати. Краще туди не заходити. Коридорами іноді ходять моторошні тітки без очей, носа і рота. Ліві руки в них - замість правих, а праві - замість лівих. Це - мертві виховательки. Ті, хто за життя були найзлішими, коли помирають, потрапляють у лабіринт, і стежать, щоб ніхто в нього не зайшов. Якщо побачиш таку - бігти марно. Вони все одно швидше бігають, бо в них по два коліна на кожній нозі. Єдиний шанс - сховатися в якійсь кімнаті, бо вони можуть ходити тільки коридорами.
- Чому?
- Ніхто не знає. Я думаю - тому що вони без очей нічого не бачать, але стільки років ходять цими коридорами, що знають їх напам'ять. Але якщо вже доведеться ховатися в якійсь кімнаті - краще заплющити очі, і не дивитися. Бо там тримають трупи тих, хто теж думав, що зможе пройти лабіринт. Але не зміг. Краще не бачити, що з ними сталося.
Очі в пацана вже загорілися. Це добре.
- Іноді чути, як за спиною хтось крадеться, але обертатися не можна - якщо й далі йти, ніби нічого не чув, то все буде нормально. А ті, хто обернувся - просто зникали. У лабіринті багато рівнів. На нижні ведуть сходи. Там темно і страшно, тож хто йде туди без ліхтарика - точно заблукає і ніколи не вибереться.
- А якщо малювати на стінах хрестики?
- Марно. Хрестики, мотузочки - це пробували. Коридори там плутаються самі собою. Іноді буває, ти завернеш за ріг - там глухий кут. Повертаєшся назад - і бачиш, що ти в цьому коридорі ніколи не був. У лабіринті тільки одне правило - йди весь час униз. Зрозумів?
- Увесь час униз. - Малий повторив. - А що внизу?
Макс зробив паузу, і переконався, що хлопець слухає уважно. Напевно, він уже й думати забув розповісти щось Жабі.
- А там - найцікавіше. Якщо спуститися в самий низ, так що нижче вже нікуди... Там будуть двері. Коли в них зайдеш - може збутися те, чого ти найбільше хочеш. Хочеш новий велик - буде. Хочеш бути крутим і сильним - будеш. Хочеш, щоб...
Макс глянув на ґанок їдальні, і знову відчув, як холод здавлює легені. Звідти виходила Оля. Це був той самий шанс, заради якого він не спав усю цю ніч. Але малий хотів знати все:
- А як потім повернутися назад, якщо коридори самі з собою плутаються?
- А ніяк. - Оля стояла на ґанку і когось чекала. Напевно, подругу. Треба вже підійти до неї, нічого просто сидіти й витріщатися. Тим паче - у компанії цього дивного пацана. - Вилазити наверх і не доведеться.
Макс підвівся з лавиці. Він насилу відчував свої ноги. І тут це сталося. З їдальні вийшов Вовчик, і Оля відразу підійшла до нього й обійняла за шию. Макс сам не зрозумів, як сів назад.
Вовчик. Той самий Вовчик із сусідньої кімнати, з яким він, Оля і Настя три дні тому лазили вночі в альтанку випити пива. Той самий Вовчик, який помітив двері в підвал. Але відмовився йти. І тепер було зрозуміло, чому.
- А якщо бажання не збудеться? Що тоді?
- Та нічого. - Макс міг тільки сидіти і дивитися, як вони цілуються. - Ще раз спустишся.
Костя зайшов у свою кімнату і закинув м'яч під ліжко. Крім нього там був тільки цей дивний хлопець - Вітя. Він, напевно, взагалі не знімав свою брудну футболку з покемонами, і майже ніколи ні з ким не говорив. І це він тоді кинув каменем у Дениса, через що тоді весь їхній загін не пустили на дискотеку. Костя зняв кросівки, сів на ліжко і подивився у вікно. Сонце, напевно, вже сідало, хоча цього було не видно - обрій затягнули темно-сині хмари, і десь там уже виблискувала блискавка. Над газоном у дворі вітер закручував листя в маленький смерч.
- Гей! - Вітя раптом подав голос. Костя здивувався - першим він не заговорював ніколи.
- Що?
- Я сьогодні таку круту страшилку почув! Хочеш, розповім?
- Ну, розповідай. - Робити, все одно, було нічого.
- Ти знаєш, що під нашим санаторієм є секретний лабіринт?
Вітер, який останні три дні тільки посилювався, тепер пригнав із собою дощ. Краплі барабанили у вікно кімнати, але Вові було все одно - він і так не міг заснути.
Сьогодні вони з Олею розійшлися. Йому було дуже прикро - і за те, що вона йому брехала від самого початку, і за те, що сама ж на нього за це розлютилася. Але він не міг зрозуміти, чому вона пішла вночі на побачення з Максом, якщо на той час вони зустрічалися вже три дні.
Спочатку він вирішив робити вигляд, що нічого не сталося. Після сніданку він зустрів її біля їдальні, обійняв, поцілував. Вони пішли в альтанку - ту саму - і тоді Вова вже виклав їй те, що сказав йому Степан.
Оля одразу розлютилася, сказала, що Степан збрехав, назвала його психом. Цього Вова вже витримати не міг, і сам зірвався на крик. Сказав, що такого про свого друга він не хоче від неї чути, і що нічого між ними більше немає.
Весь день потім він ходив злий. Було похмуро, дув сильний вітер, і він сховався від усіх десь між дерев, де ніхто ніколи не ходив. Викурив кілька цигарок - у кишені в нього була запальничка, а під деревом - розпочата пачка. Лише після вечері, коли пішов дощ, довелося сидіти в кімнаті, з іншими хлопцями , які дивилися на його обличчя, і запитували "Що сталося?". Що сталося? Злість минула, і єдине, що він хотів - помиритися з Олею, навіть попри її брехню. І чекати до ранку він не бачив жодного сенсу. Ось, що сталося.
Костя сказав, що від Жаби сьогодні на шикуванні після вечері пахло "як від тата". Навряд чи вона змішувала вино з горілкою, але спати, ймовірно, сьогодні буде міцно, тож є шанс непомітно пройти коридором другого поверху. Жаба досі кричала на брата за те, що він тоді загубився - і сьогодні приділила цьому хвилин п'ять. Костя її люто ненавидів.
Годинник показував 23:03. Вова виліз із ліжка, одягнувся, вийшов у коридор. Можливо, Жаба напилася разом зі Шваброю, а, можливо, й ні - тож дорога від його кімнати до сходів була найнебезпечнішою ділянкою. Але в передпокої було порожньо і тихо - п'яна, чи твереза, Швабра вже пішла спати.
Вова дістався до другого поверху. Праворуч було крило для дівчат, ліворуч - для хлопців. Посередині місячне світло і тіні від величезних віконних рам розкреслили лінолеум у клітинку. Вова повернув праворуч, але з передпокою вийти не встиг - за його спиною хтось прошепотів:
- Твій брат уже там.
Це було так раптово, що він ледь не крикнув від страху, і різко обернувся. У передпокої біля вікна стояв той самий малий у брудній сірій футболці з покемонами. Він босими ногами стрибав по плямах світла на підлозі, ніби грав у класики, але весь час дивився на Вову. Незрозуміло було, як він його не помітив ще на сходах.
- Що ти?.. - Тут до нього дійшло, у якій кімнаті живе цей хлопець. - Костя? Що з Костею?
- Він пішов у лабіринт, де виконуються бажання. - На тлі місячного світла важко було розгледіти навіть обличчя малого - він виглядав просто як чорний силует.
- Який лабіринт? - Вова сам не зрозумів, навіщо це запитав. Адже він прекрасно знав, який.
- Той, що під їдальнею. - Хлопець продовжував стрибати квадратами світла. У нього це виходило майже безшумно. - Який відкривається об одинадцятій годині.
- Хто йому сказав? - Вова підійшов ближче.
- Не знаю. - Малий дійшов до останнього квадрата, і застрибав назад. Але при цьому вирішив не розвертатися, і стрибав спиною. - Весь санаторій про це говорить. І Кості хтось сказав. Він виліз нещодавно пожежною драбиною. Сказав, що загадає, щоб Жаба здохла.
Пацан тихо захихотів. Вова не міг у темряві розрізнити риси його обличчя, але чув, як сміх відбивається луною від стін передпокою.
- У тебе є ліхтарик?
Малий кивнув.
- Ходімо до вас у кімнату. - Вова вже забув, навіщо спускався на другий поверх. - Сходи ж проходять у вас повз вікна, так?
Малий знову кивнув. На тлі його голови десь у хмарі блиснуло, і за кілька секунд загримів грім. Дощ став капати ще сильніше.
- Костя! Ти тут? Костя!!! - Вова біг сходами на сьомий рівень, наскільки це було можливо з підвернутою ногою і в повній темряві. Думки Вови чіплялися тільки за одну малоймовірну можливість - він не розминувся з братом у цих нескінченних коридорах, він ішов сюди недаремно, і на останньому, найкоротшому рівні, сидить Костя і чекає на нього.
Але цього не сталося. Степан сказав правду - сьомий рівень був одним довгим прямим коридором, у кінці якого були двері. Вони були прочинені, і з цієї прямокутної щілини пробивалося світло. Якесь дивне світло - з одного боку, абсолютно звичайне, а з іншого... Але відволікатися на ці думки не було часу - якщо Костя був тут, то саме за цими дверима.
Тож Вова зрозумів, що з цим світлом було не так, тільки коли відчинив їх, і зупинився на порозі. Він уже не міг думати - його накрила суміш паніки, шоку і нерозуміння. Від того, наскільки нереальним було те, що знаходилося за порогом, він навіть на кілька секунд забув про Костю.
Що відбувалося після того, як він вибрався на поверхню, Вова пам'ятав тільки уривками. Був уже ранок, найімовірніше, нещодавно закінчився сніданок. Він стояв у альтанці за їдальнею і кликав Костю. Він залетів в обідню залу - і теж кликав Костю. Він біг уздовж стіни спального корпусу і сподівався побачити, як Костя грає з м'ячем. Потім - на тій самій лавиці, де вони з Олею колись обіймалися, він побачив, як вона сидить поруч із Максом і цілується з ним. Він пам'ятав, як сидів у Макса на животі, тримав лівою рукою його руки - чомусь запам'яталася перебивачка у вигляді двох мечів біля ліктя Макса, - а кулаком правою намагався пробити йому череп. І знову щось кричав про Костю. Йому здавалося тоді, що Макс не хотів чинити опір, і дивився на Вову з дивною посмішкою, ніби на це він і розраховував. Потім його схопили кілька людей - серед них була Швабра, яка кричала йому в обличчя, що Вову весь ранок не могли знайти. А потім була темрява - пізніше він дізнався, що медсестра вколола йому шприцом снодійне. Останнє, що він бачив у санаторії - ліжко в медпункті, і своїх батьків, які приїхали його забирати.
Минуло багато років. Санаторій "Ластівка" за купу боргів продали з аукціону якомусь олігарху, і тепер там збудували новий житловий комплекс. Вова приїжджав туди кілька разів - там, де мав бути вхід до підвалу, зараз стоїть продуктовий магазин. Усі ці роки Вова ходив по психіатрах, і навіть кілька разів лежав у стаціонарі. Якось він зателефонував Олі, але вона не хотіла з ним говорити. Усе, що він зрозумів - вона думала, що ніколи з ним не зустрічалася.
На відміну від Степана він не дозволив собі забути, що бачив за дверима сьомого рівня. Лікарі переконували його, що це йому здалося, прописували пігулки, від яких у Вови плуталися думки, але всі ці роки він однаково відповідав на це запитання. Там було світло. Сонячне світло. Двері на глибині кількох десятків метрів під землею були тими ж самими дверима за їдальнею, і, коли він їх пройшов, то опинився біля альтанки.
Але Вову намагалися переконати не тільки в цьому - і це було навіть страшніше. Він чинив опір їхнім словам, хоча багато років чув одне й те саме. Те, що йому навіювали лікарі, те, що говорили йому друзі, те, що сказала йому мати в день, коли приїхала з батьком забирати його із санаторію - у Вови ніколи не було брата.
Російськомовна версія цієї історії
Никто ещё не голосовал
