Приблизний час на прочитання: 42 хв

Історія:Збери шматочки

Материал из Мракопедии
Перейти к: навигация, поиск
Story-from-main.png
Цю історію було обрано історією місяця (январь 2022). З іншими сторінками, що публікувалися на головній, можна ознайомитися тут.
Pero.png
Цю історію було написано учасником Мракопедії Sallivan. Будь ласка, не забудьте вказати джерело при використанні.
Pero translate.png
Цю історію було перекладено українською учасником Мракопедії Dark Mirror. Будь ласка, не забудьте вказати джерело при використанні.
Phonograph.png
Цю історію можна послухати голосом Another Grimm.


∗ ∗ ∗

Моя бабуся обожнювала гортати оголошення. Знаєте, ці тонкі газети на брудно-сірому папері, від якого на пальцях залишаються темні плями? Там ще цілі шпальти про виведення із запою, повернення чоловіків і послуги вантажоперевезень. Можливо, десь вони вже згинули безповоротно, але в нашому місті досі в ходу. Сам я ніколи не розумів, хто і навіщо їх досі випускає, а головне - хто їх читає. Напевно, люди віку моєї бабусі, яка періодично виписувала звідти якесь насіння для розсади. Щомісяця вона незмінно шкандибала з паличкою до найближчого павільйону "Держдруку", звідки поверталася з газетою "Об’яви", доволі каламутною газеткою "Зодіак", рідше - з журналом "Сканворди", сідала в крісло і під розмірене гудіння телевізора ретельно й терпляче читала їх "від кірки до кірки". На мої невинні жарти бабуся серйозно хитала головою: "Молодий ще. Ніколи не знаєш, що в житті знадобиться. Сам зрозумієш, коли виростеш".

Дивно, але так у підсумку і вийшло.

Після смерті бабусі моє життя круто змінилося і далеко не в кращий бік. Батьки померли ще раніше, а бабуся так і не залишила заповіту - чи не встигла, чи не знала, як усе це робиться. Загалом, вийшло так, що квартира, де я залишався жити, за законом перейшла її другому сину, брату мого батька і моєму дядькові - дядькові Ігорю. Бабуся не любила про нього говорити і хмурилася від однієї згадки про родича, тож я взагалі забув про його існування. Але дядько про спадщину, що звалилася з неба, забути, звичайно, не міг.

Сам дядько Ігор був той ще персонаж.

Цікаво, що спосіб життя, який він вів так і не штовхнув його до крайнощів, опустивши на саме дно. Він не був ні пияком, що опустився, ні закоренілим злочинцем, ні просто дуже поганою людиною, а якось уміло маневрував між цими трьома станами. Безсумнівно лише те, що дядько був людиною мерзенною, злісною і жадібною, влипав у безліч нехороших історій, і вхід у нашу сім'ю йому був закритий. Досить сказати, що колишня дядькова дружина втекла від нього вночі, просто в домашніх капцях, стрибнувши в міжміський автобус і сховавшись у якомусь кризовому центрі.

І ось, одного вечора, незабаром після бабусиної смерті, дядечко увірвався у квартиру. Потрясаючи набряклою неголеною пикою, похрускуючи кулаками, він почав вимагати, щоб я цієї ж миті "складав манатки" і "уйобував куди подалі", а краще "просто туди, до божевільної бабусі". Він популярно пояснив мені, що квартира тепер його власність, і я тут більше нахрін не потрібен, що мені слід "покинути свої інститути" і "йти працювати як справжній чоловік", а утримувати якогось там дармоїда він не збирається.

У той період я був шмаркатим ботаном, який ще не закінчив інститут. Ну, а якщо говорити чесно, просто слабаком, якого життя жодного разу добряче не потрясало. Від вигляду бичачої дядькової шиї і його злісної пики в мене просто тремтіли коліна. Я спробував якось мляво чинити опір, але після кількох ляпасів... загалом, на ранок, увесь у соплях, я ганебно втік у невідомість, яка лякала мене. Не найкращі були дні. Друзі та приятелі обіцяли допомогти, але в потрібний момент виявилися раптом страшенно зайнятими, і кілька ночей мені взагалі довелося провести на вокзалі. Що робити далі я зовсім не уявляв. На залишки грошей зняв кімнату в глухому районі у подружжя якихось пенсіонерів. Квартира була старенька і крихітна, але після ночівлі на вокзалі гріх було скаржитися.

Залишившись без дому, рідних, планів на життя і майже без грошей, я зайнявся тим, чого й слід було очікувати від телепня на кшталт мене – почав без кінця жаліти себе. Подумував навіть випилитися/вийти у вікно, але зупиняв простий факт, що цього трагічного кроку навіть оцінити буде нікому. Інститут, природно, довелося кинути. Я знайшов роботу на найближчій овочебазі, де платили копійки, і розумів, що це не найкращий варіант. Потрібно було трохи напружитися і зайнятися чимось більш оплачуваним, ніж тягання мішків із картоплею та цибулею.

Шукав, як і будь-яка нормальна людина, в Інтернеті. Однак і тут мені якось патологічно не щастило. Немає вакансій. Немає досвіду. Зайнято. Не підходжу. Ось тоді й згадались бабусині газети з оголошеннями. Вирішив спробувати - з чим чорт не жартує.

Куплену газету я закинув у шухляду столу, куди поліз тільки ввечері - шукаючи, чим відкоркувати пляшку портвейну. Незважаючи на злидні, пиячив я майже щодня. Дивна річ, але гортати провінційну газету з оголошеннями, будучи неабияк напідпитку, виявилося не так уже й нудно. Я навіть трохи повеселішав, переглядаючи обіцянки ворожок і чаклунів, оцінюючи якість свинячого гною і розміри якоїсь циклопічної ріпки, а також безліч інших веселих і відверто двозначних оголошень. Останніх було достатньо. Ось тільки газета виявилася прочитаною, а нічого стосовно роботи я так і не знайшов.

Нічого, крім одного блоку.

"ЗБИРИ ШМАТОЧКИ" - говорив напис чорними жирними літерами, укладений у таку саму чорну товсту рамочку. Саме так, з навмисною помилкою.

Я перегорнув сторінку, сподіваючись на продовження тексту, але там було вже щось інше.

"Збири шматочки" і більше нічого. Я навіть був готовий зателефонувати заради простої цікавості, але і телефону не було. Ні адреси, ні телефону, тільки абонентська скринька.

Абонентська скринька - знаєте, є така штука.

Ти орендуєш комірку в поштовому відділенні, і вся кореспонденція надходить не до тебе додому, а туди, на адресу пошти, а ти приходиш і забираєш її в зручному місці і в зручний час. Зазвичай так роблять усілякі юристи-адвокати, яким за родом занять належить, але іноді й дехто, хто не бажає вказувати свою справжню адресу. Тобто, такий ось умовно анонімний спосіб ведення листування. Укупі зі змістом оголошення це виглядало більш ніж дивно. Як би там не було, влаштовуватися на роботу в такий архаїчний спосіб здалося мені абсолютною безглуздістю. Я зробив висновок, що оголошення - чийсь жарт і викинув це з голови.

∗ ∗ ∗

Яке ж було моє здивування, коли через два тижні, розклавши на столі свіжу газету оголошень, я побачив усе ті самі "ЗБИРИ ШМАТОЧКИ" в розділі вакансій. Ніби нічого і не сталось, вони затесалися між пошуком слюсаря і кухаря гарячого цеху. Інформації не додалося, хіба що стало зрозуміло - охочих збирати шматочки так і не знайшлося.

Напевно мене чорт смикнув, та й цікаво стало – правду кажучи. Наступного дня я відправив лист точно за адресою, надрукованою на сірому папері, що розсипався під пальцями. Хоч чіткої інформації оголошення і не містило, але було розміщене в розділі вакансій, тому я довго не думаючи просто вклав у конверт роздруковане на принтері резюме. У ньому був якийсь шаблонний текст і необхідні контакти: адреса, електронна пошта, номер телефону. Ніхто мені, звісно, не передзвонив. Зате через кілька днів поштою прийшла бандероль.

Чомусь ця звістка не на жарт мене схвилювала. Я чудово знав, що далеких родичів або друзів, які могли б обдарувати раптовим подарунком, у мене не було, а з якого-небудь "Аліекспресу" я собі точно нічого не замовляв. Отже, відправник напрошувався тільки один. На пошті я кілька разів просив оператора перевірити ще раз, але все виявилося правильно - з тієї самої абонентської скриньки на мою адресу. Моє прізвище, мої ініціали. Середнього розміру коробка.

- Отримувати будете? - уже роздратовано запитала дівчина за стійкою.

Я мовчки кивнув.

Потім сходив у магазин, вирішивши, що без пляшки тут не розібратися, і незабаром на столику переді мною опинилася півторашка "Жигулівського" і замотана скотчем коробка. Пиво я відкрив моментально, а ось із посилкою тягнув довго. Дивно все це було. Ненормально. Думав навіть викинути, але через власну слабкодухість, нарешті, почала закипати злість. Що такого там може бути? Бомба чи що?

Під скотчем виявилася картонна коробка без малюнків і написів, а в ній: купа маленьких кольорових фрагментів, складних картинок, тих самих шматочків. Пазл - дитяча іграшка-головоломка. Ось що там було.

У дитинстві, яке здавалося зараз таким далеким, мама купувала такі, хоча не сказати, що це заняття дуже мені подобалося. Я спантеличено пошарив рукою в купі картинок і витягнув зім'ятий аркуш паперу. На ньому чорним тремтячим маркером було виведено одне тільки слово: "ЗБИРИ". Я висипав мозаїку на стіл, почав нишпорити в купі, але більше в коробці не було нічого: ні документів, ні інструкцій, ні (якщо вже на те пішло) якихось умов про оплату. Знайшлася тільки дерев'яна рамка для готової картини, зроблена трохи недбало. До речі, самі пазли були теж дерев'яними, але зроблені, навпаки, якісно, відмінно пофарбовані і міцно трималися при зчепленні.

Підперши підборіддя рукою, я почав напружено міркувати, що все це могло б значити і що мені тепер із цим робити. Звичайно, що це або якийсь розіграш, або безглузда міська гра. Ну, на кшталт тих, де потрібно їздити містом, відшукуючи різні знаки, і я через незнання в неї вляпався. Виходило логічно, враховуючи, що до пазлу не додавався малюнок. Тобто, потрібно зібрати пазл, і на ньому виявиться якесь слово, знак, подальші інструкції - щось таке. Я наповнив склянку до країв і почав без особливого ентузіазму колупатися у фрагментах мозаїки. Зібрати її виявилося непросто. Відсутність зразка сильно ускладнювала завдання, до того ж сам пазл виявився виконаний у якійсь сумній, чорно-сірій гамі кольорів. Мені довелося розробити цілу схему. Я розділив пазли за відтінками кольорів, склав окремі купки, намагався зібрати кожну окремо, потім приєднав до чогось ще, тобто повільно, але методично намацував композицію.

Ось, "світло-сірий" - попелясте важке небо, закутане в тютюнову димку.

"Темний" і "чорний" - земля. Гостре каміння, піщаник, пил і попіл, граніт і обсидіан.

"Біле" - щось величезне, що великою громадою височіє в центрі, і я поки не міг зрозуміти, що це.

Заняття настільки мене поглинуло, що я й не помітив, як за стінкою спочатку замовк телевізор, потім у будинку навпроти один за одним почали гаснути вогні. Стих сусідський шурхіт, тупіт дитячих ніжок нагорі. Дисплей телефону показував другу годину ночі, коли я вставив у картину останній пазл, а потім, оглянувши результат, залпом осушив останню склянку.

Картина була похмурою, майже позбавленою кольорів.

Біле щось виявилося круглою вежею, без дверей і вікон. Вона височіла над мертвою, млявою безжиттєвою пусткою і впиралася в таке ж мертве, сіре небо. Вежа була велетенською, займала весь фокус картини. Біля її підніжжя завмерло кілька людських постатей, які блаженно схилилися перед монструозною спорудою. Хтось розпластався на землі ниць, хтось стояв навколішках, склавши руки в молитовному жесті. Фігури були розмитими, нечіткими, як і інші деталі, що ніби підкреслювали велич вежі та неважливість усього іншого. Більше на картині не було нічого примітного, тільки камінь і пісок і попелястий серпанок замість хмар. У нічній тиші кімнати я вдивлявся в картину, будучи в якомусь заціпенінні, і незабаром до мене дійшло, що люди поклонялися не самій вежі, а чомусь, що розташовувалося на самій вершині. На широкому плоскому майданчику, що увінчував будівлю, дійсно щось було. Я не міг цього бачити, тому що "воно" виходило за межі картини. Краєчок захоплював тільки масивну "основу" чогось великого, аморфного, подібного до тіла слимака або равлика. Чогось живого. Щодо живого - я не міг раціонально пояснити цю здогадку, вона виникла ніби сама собою і здавалася єдино вірною. Я намагався краще розгледіти хоча б цей шматочок, але від випитого алкоголю мене стало нудити. Довелося вийти на кухню за склянкою води.

Коли я повернувся і знову глянув на картину, мені стало дуже не по собі. Вона викликала неприємне відчуття, яке я б назвав стриманою огидою. Подібне до того, коли бачиш на тротуарі дохлу кішку - "свіжу", яка ще не почала розкладатися. Я ясно відчув, що більше не хочу її бачити, не хочу, щоб "це" перебувало в моїй кімнаті. З'явилося наполегливе бажання викинути її у вікно, але я стримався і просто загорнув її в покривало, а потім сховав у шафу.

На ранок я наближався до картини з побоюванням. При денному світлі полотно вже не виглядало настільки відразливим, але від нього, як і раніше, віяло чимось похмурим і неприємним. Я не знайшов кращого рішення, як того ж дня запакувати її і відправити назад. Безглуздо, шкода було витрачених грошей, але все-таки це було не моє, і я повинен був це повернути.

Те, що сталося далі, остаточно збило з пантелику.

Через кілька днів я отримав поштою конверт, з якого тремтячими пальцями витягнув купу пом'ятих купюр. З тієї абонентської скриньки на мою адресу - усе правильно. У безладі в ньому були складені гроші різного номіналу і кілька монет. Навіть не поштовий переказ, а просто гроші в конверті. Купюри були затертими, старими, місцями рваними, але все-таки справжніми. Не до кінця вірячи в те, що відбувається, я перераховував їх знову і знову. Сума не була якоюсь величезною, але конкретно для мене - дуже значною.

Весь вечір я провів, міряючи кроками квартиру і ведучи із собою внутрішній діалог. Голос розуму закликав, до розумного і логічного:

- Це слизька тема, приятелю. Ти ж не віриш, що хтось платитиме тобі гроші за збирання цієї хуйні. Тут щось нечисто. Ти ж хороший хлопець, зіскакуй, поки можеш.

Він був повністю правий, з одного боку. З іншого - переді мною лежали справжні живі гроші, а не абстрактні роздуми, якими не залатаєш штани. На них я міг оплатити оренду квартири, купити поїсти щось, крім промерзлих сосисок і залежаної картоплі, які я за безцінь скуповував на гуртівні. Сходити, нарешті, в перукарню. Може, навіть у кафе. Хто і навіщо заплатив мені за збирання моторошної картини, я поняття не мав, але яке це мало значення? До того ж, скільки б я не перебирав варіантів, навіть близько не виходило розгледіти тут нічого кримінального. Дивного - так, незаконного - ні. Загалом, рішення я ухвалив задовго до того, як собі в цьому зізнався.

Того ж вечора я сів за стіл і настрочив доволі дурний лист, на кшталт: "Доброго дня! Я зробив ваше останнє замовлення і хотів би...". Щось у такому роді.

Заклеїв і відправив наступного дня.

Відповіддю прийшла бандероль. У ній - та сама мозаїка, обривок папірця, криво виведене маркером слово. "ЗБИРИ".

Цього разу я ґрунтовно підійшов до справи. Уважно оглянув кожен сантиметр коробки, виворіт кожного пазла, перевіряв на просвіт, поливав водою, розклеїв сам короб і знову зібрав. Не знаю, що очікував там виявити, от тільки не було там ні чорта - хоч убий. Я навіть набрався сміливості і зателефонував до редакції тієї самої газети оголошень, сподіваючись хоч щось дізнатися про укладача. Однак дівчина на тому кінці дроту лише "розвела руками": "Такої інформації не даємо. Що-що? У нас і не таке друкують, знаєте".

Мені залишалося тільки зайнятися мозаїкою, розсипавши по старій стільниці пазли.

"Ось же і вляпався ти", - з докором шепотів внутрішній голос.

Картина, як і раніше, була похмурою і важко піддавалася, але сюжет був уже зовсім іншим, хоча і таким же абсурдним.

Це була широка стежка в лісі, якою повільно ступало троє людей. Посередині - сивий кудлатий старий, праворуч жінка з блідим, якимось ляльковим обличчям, наполовину прихованим вуаллю, а ліворуч - чоловік у костюмі із замотаною в полотняну тканину головою. Сюрреалістичності картині додавали два повні місяці, що висіли у вечірньому або ранковому небі. Відсутність листя на деревах свідчила про ранню весну або пізню осінь. Жінка на картині мала вигляд байдужий, майже нудьгуючий. Вона йшла трохи осторонь від своїх супутників, не дивлячись на них, а кидаючи погляд кудись у темні зарості. Про чоловіка в костюмі було складно щось сказати, крім широких плечей і його високого зросту. Найбільшу увагу привертав старий. Оброслий і дикий, з густими бровами і нечесаною сивою бородою, він ішов, спираючись на скорчену дерев'яну палицю. Його образ якось одразу впадав у вічі. Напевно, через погляд. Погляд у нього був важкий, пронизливий, якийсь гострий і пекучий. Дуже неприємний. Не знаю, ким був художник, але він безумовно знав свою справу, дуже барвисто підкресливши саме цю деталь. Уся композиція начебто й будувалася навколо старого, а два інші персонажі виглядали другорядними. Загалом, як і перша, ця картина справляла відразливе враження.

Я розглядав її і так, і сяк, але не міг вловити якихось прихованих послань. Напевно, це творчість у дусі всіляких напрямів, де старий символізує одне, чоловік і жінка - інше, а місяці на небі - ті теж що-небудь значать. Однак у картині не було якихось підказок.

У будь-якому випадку, подібну творчість на стіну я точно б не повісив. З нетерпінням чекав ранку, коли, нарешті, зможу її позбутися.

∗ ∗ ∗

Уже після другої за рахунком "зарплати" мене осяяла проста і ясна думка - я роблю щось погане. Внутрішній голос так і забив на сполох.

- "Пиздець. Чувак, це просто пиздець. Ось ми і приїхали. Кінцева".

З маленької коробочки, яку я отримав на пошті, висипалися і розбіглися по стільниці, поблискуючи на сонці, золоті зубні коронки. Їх було не менше десятка.

Вм'яті, місцями збляклі, зламані. Чиїсь. Чиїсь чужі. Явно не від заводу виробника. В одній із них ясно білів зламаний зуб.

- "Якийсь тип убиває людей, - продовжував стверджувати внутрішній голос. - Проламує їм голови, видирає коронки і відправляє тобі. Щоб ти збирав йому пазли з башточками. Ось що коїться, чувак. Такі справи".

- "Треба дзвонити в поліцію..."

- "І не робити дурниць. Ти ж не збираєшся робити те, про що думаєш?"

- "Давай так, ти зараз сядеш і заспокоїшся. Не робитимеш тупих речей. Збереш ці срані зуби, віднесеш у поліцію і там усе розкажеш. Так все і буде. Добре? Ми ж домовилися? Ти ж усе зробиш правильно. Правда? Адже правда?...

Похмурий дядько в ломбарді й бровою не повів, відраховуючи купюри, які я взяв тремтячими від хвилювання пальцями. З ломбарду я виходив, злодійкувато озираючись, стискаючи в спітнілому кулачку свою місячну зарплату. Мене не відпускало відчуття, що я зробив щось погане, ніби це я сам, хай не вбив, але колупався в роті мерця, знімаючи щипцями золоті коронки. Це, можливо, навіть гірше. Адже у вбивці хоча б є сміливість, а у мародера - що? Усю дорогу я з тупою байдужістю чекав, коли від натовпу відокремиться непоказний чоловік і з черговим: "Йдіть за мною" суне мені під ніс службове посвідчення. І хоч його не було, я був упевнений - це лише тому, що він чекає на мене десь далі: на зупинці, у переході чи у дворі, де мені складніше буде втекти. Може, стоїть у під'їзді, а може, чергує біля самих дверей. А якщо його немає і там, то він просто зараз гримає у дядькові двері: "Такого-такого-то знаєте? Ким доводиться? Адреса? Телефон?".

Я, який ніколи раніше не мав навіть найменших проблем із законом, не знаходив собі місця і почувався як горе-злочинець, який втратив на місці злочину паспорт. У квартирі я затулив усі штори і провернув ключ на два оберти. Сів у тіні і з приреченістю чекав на випуск вечірніх новин, у яких розкажуть про понівеченого бідолаху, що залишився без зубів. Уявляв, як торгаш із ломбарду, теж сидячи перед телевізором, спантеличено підніме брову і щось пригадає. Рівно о дев'ятій посинів екран монітора, передбачаючи випуск вечірньої програми. У ній розповідали про зоопарк і якихось слонів.

∗ ∗ ∗

Осмислений лист не був потрібен - скоро я це зрозумів. Пізніше я відправляв чистий аркуш паперу, вкладений у конверт, і у відповідь приходила незмінна коробка з мозаїкою. Надіслати хоч щось потрібно було обов'язково, інакше таємничий орендар абонентської скриньки мене не турбував.

Я наливав собі термос кави, сідав за старий дерев'яний столик - увесь у круглих відмітках від гарячих чашок, і під тьмяним світлом лампи збирав картинки. У мене не було жодних здогадок щодо їхнього призначення. Вони всі були різні, не пов'язані спільним сюжетом і не схожі одна на одну. Мабуть, єдине, що їх об'єднувало - вони були трохи зловісними. Так, мабуть, так. Зловісними. Нічого відверто жахливого не було, але майже завжди був присутній якийсь похмурий підтекст. Щось нічне, чуже, я б навіть сказав, релігійне.

Ось, наприклад. Обстановка сільського будинку або хатинки. За столом сидить сім'я з чотирьох осіб: батьки і двоє діток - хлопчик і дівчинка. Час, напевно, вечірній, тому що на грубо обтесаних полицях розставлені свічки, а на столі горить лампадка. На обличчі кожного члена сім'ї звірина маска. Батьки - це вовк і лисиця, дітлахи - два зайці. Усі вони сидять нерухомо, випроставшись, ніби по стійці струнко, і перед ними розкладена якась настільна гра. От тільки гра незрозуміла, замість фігурок ряди якихось темних геометричних фігур, якісь ромби й трикутники. Однак люди не торкаються до них, а просто сидять, наче очікують чогось. А праворуч до стіни притулена сокира. Думаю, стоїть вона там не для краси інтер'єру.

Або ось. Ніч, лісова галявина, у центрі якої горить величезне багаття. Навколо багаття водять хоровод якісь гротескні істоти, що нагадують живі циркулі - з довгими ногами, худими тілами та рудиментарно звисаючими лапками. На іншому боці розташовано щось на зразок п'єдесталу, на якому сидить, схиливши голову, дуже висока худа постать. Темно і не виходить розгледіти, що це - просто тотем чи жива істота. А зліва, з-за величезного валуна визирає попелястого кольору обличчя. Всупереч логіці композиції, воно дивиться не на галявину, а прямо на "глядача", на мене. Без нього картина справляла б навіть чарівне враження, але остання деталь кардинально змінює акценти, роблячи малюнок досить моторошним.

На засніженому полі чоловік тягне в бік лісу згорблену стару. На вигляд вона зовсім древня, здається, навіть сліпа. Стара впирається і кричить щось, але хтось, чиє обличчя приховане хутряним капюшоном, не обертається. На задньому плані світяться вогники якогось села.

Інтер’єр храму, напевно, католицького, про що можна здогадатися з величезних кольорових вітражів. Посеред нього на колінах стоїть людина, піднявши руки до неба. Ось тільки хрест лежить на підлозі, вівтар грубо вивернутий, а на їхньому місці підвішений якийсь механізм на ременях, схожий на двигун, але не зовсім. Очевидно, йому людина і молиться. Світло, що пробивається крізь вітражі, забарвлює картину в неймовірні, космічні кольори.

Дитячий майданчик стоїть у запустінні. Розбитою доріжкою йде висока жінка у чорному одязі, чорному крислатому капелюсі і з парасолькою. Вона веде за собою низку дітей, що вишикувалися в шеренгу. Вид зі спини, і ні обличчя жінки, ні облич дітей не вдається розгледіти, але видно, що всі вони йдуть до самотнього баскетбольного щита. Йде дощ, навіть злива, і видно, як краплі розбиваються об остов іржавих гойдалок і тонуть у бур'яні.

Розплачувалися зі мною тим самим: пошарпаними купюрами, поламаною ювеліркою або... або зубними коронками. Осколків чужих зубів я в них більше не зустрічав - і на тому спасибі. Зате одного разу з конверта випала пошарпана банківська картка. Від гріха подалі я порізав її на шматочки і того ж дня викинув. Це і налякало мене, і дало деяке уявлення про відправника. Швидше навіть здогадку, але висновки заплутали мене ще більше. Як би це сказати... Ким би він не був, цей власник абонентської скриньки, він, схоже, мав туманне уявлення про призначення речей, якими розраховувався. Йому була незрозуміла різниця між готівкою, якій я був завжди радий, і чужою банківською карткою, від якої я мав шанс "заїхати" далеко і надовго. Він розумів сенс обміну, але без нюансів. Він був як спритний конкістадор, що дає аборигенам скляне намисто, просто тому, що для нього - це всього лише скляне намисто. Подобалося мені це дедалі менше.

Я почав погано спати, хоча це було невеликою платою за стос грошей, який я старанно загортав у поліетилен і ховав у широку щілину під підвіконням. Дивно визнавати, але в якомусь плані ця історія навіть добре на мене вплинула. Принаймні, я нарешті перестав жаліти себе. Навіть пити майже кинув. Життя, звісно, змінилося. Відпали старі захоплення, на кшталт комп'ютерних ігор, а друзів і приятелів я розгубив ще раніше. Я залишився в якихось власних сутінках, наодинці із собою, картинами та дивними думками, які безперервно мене відвідували. Вони були незнайомими, якимись "зовнішніми", але водночас моїми ж, які не розкажеш у компанії - ніхто не зрозуміє.

Як і будь-який злочинець, я був упевнений, що можу закінчити, коли захочу. Одного чудового дня просто не піти на пошту і не відправляти конверт. Тому бандероль, трохи важча за звичайну, спочатку не змусила мене хвилюватись. Однак удома я впав у стан, близький до жаху, коли, замість звичного пазла, виявив металеву скриньку, замкнену на замок.

"ВИДНИСИ" - свідчив напис на вирваному альбомному аркуші, де схематично було намальовано мапу і шлях до якоїсь точки призначення.

Це остаточно збило з пантелику.

Це було вже занадто.

Одна справа займатися цим жахом, сидячи в надійних чотирьох стінах, інша... я раптом замислився над тим, як видобувають усі ці м'яті гроші й золоті коронки, якими мене так щедро обдаровують.

Я легенько потрусив скриньку. Усередині щось глухо стукало - дрібні предмети, обгорнуті в щось м'яке. Напевно, у тканину. Чим це могло бути, я не уявляв собі навіть приблизно. Першим і природним бажанням було спробувати відчинити й подивитися, що всередині, однак я не був упевнений, що зможу акуратно розкрити замок. Не був упевнений, що мені це можна. Не був упевнений, що зрадію, побачивши, що там.

Я уважно вивчив посилку, щоб упевнитися, що ключа від скриньки точно немає, а потім узяв до рук альбомний аркуш і зрозумів, що мої найгірші побоювання виправдалися. Зображена на ньому схема виявилася перемальованою дорожньою картою, виконаною кострубато, але досить точно. Шлях пролягав до околиць села з хитромудрою назвою "Оп'ятівка". Серце з жалібним стогоном впало вниз. Вирушити з незрозумілим вантажем у глухе село - що тут може піти не так?

∗ ∗ ∗

Звісно ж, я відкладав цей захід як тільки міг, поки мене не збадьорив несподіваний дзвінок у двері. Від нього я кулею кинувся до шафи, звідки вихопив лом.

На щастя, це виявився всього лише дядько Ігор. Не знаю, як він зумів з'ясувати, де я живу, але спритності дядька я більше не дивувався.

Він стояв на порозі, граючи м’язами і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що нічого доброго на мене не чекає. Із почуттям і вельми переконливо - як дядько це завжди вмів, він почав мені пояснювати, що після заїзду несподівано виявив те-то і те-то зламаним, те-то і те зниклим, і що це я винен - більше нікому, а отже, я тепер йому винен. Ось тільки вселити мені той трепет, який я відчув минулого разу, родич уже не зміг. Мої думки давно займало інше. Я глянув на нього якось по-новому, побачивши перед собою лише дебошира і п'яницю, якому подобалося бити того, хто слабший. Не кажучи ні слова, я зачинив двері, вдаривши залізним полотном об дядькову фізіономію. Той впав на сходовий майданчик і довго корчився на підлозі, обіцяючи накликати на мою голову всі кари єгипетські. Зазирнувши у вічко, я із задоволенням побачив, що крові було достатньо. Щось усередині мене мерзенно хихикало.

Цей випадок додав мені рішучості. Адже навіть якщо якийсь алкоголік зумів мене відшукати, то власнику скриньки це точно не складе труднощів. Якщо він раптом вирішить, що я її привласнив.

Рано вранці я сів на міжміський автобус, будучи майже єдиним пасажиром. І хоч у моєму уявленні все було гранично зрозуміло, водій довго не міг збагнути, куди ж мені потрібно.

- "Оп’ятівка", - уперто повторював я, не знаючи, що ще тут можна додати.

- "Оп'ятівка-Оп'ятівка... "Вісточка" чи що? І не "Оп'ятівка", а "Сохатівка". Це стара назва", - після тривалих роздумів сказав доброзичливий лисий дядько. - "Там зупинки немає. До "Василівки" довезу - там злізай".

- "Чому це там немає зупинки?"

- "Та тому що однією новою табличкою село не врятуєш. Усі роз'їхалися. Не живе там ніхто".

Я подумки схопився за голову.

Водій все ж зглянувся наді мною і висадив якраз біля повороту на ґрунтову дорогу, що йде в рідкий підлісок. Якщо колись тут і стояла табличка із загадковим чаклунським словом "Сохатівка", то від неї не залишилося навіть сліду. Йти виявилося не дуже далеко, і через хвилин двадцять з’явилися посірілі дахи сільських будиночків, дерев'яних бараків. Я зазначив про себе, що село закинуте порівняно недавно, ну або будиночки, що тулилися тут, виявилися на рідкість добротними і добре збереженими. Здебільшого, навіть вікна - всі були цілі. Про запустіння говорили тільки неосяжні зарості бур'яну, що зжер городи, стежки і все інше. Усе, крім грунтової дороги, якою я йшов, і яка, судячи з усього, була в Сохатівці єдиною вулицею.

На небі дуже яскраво світило сонце - я спеціально вибрав погожий день. У лісі співали птахи, і теплий вітерець легенько гойдав крони дерев. Ніби насміхаючись над моїми похмурими думками, все довкола набуло найспокійнішого і доброзичливого вигляду, що робило моє збентеження лише глибшим. Контраст між зовнішнім і внутрішнім був настільки великий, що мені почало здаватися, ніби я сплю.

Напевно, єдине, що не давало мені повернути назад - це згадана вище плутанина з назвами. Я щиро сподівався, що неграмотний відправник десь помилився, або щось наплутав я. Що, поблукавши зарослими городами, я нічого й нікого не знайду і зі спокійною душею вирушу додому - пити чай із печивом, а краще щось міцніше.

На жаль, моїм надіям не судилося збутися.

Широкий, монструозного вигляду будиночок було важко не помітити з дороги, і виглядав він настільки химерно, що я спочатку не зрозумів, що з ним не так. Тільки наблизившись, я роздивився його краще і здогадався, що це простий сільський будиночок, до якого приладнали купу прибудов: спереду, ззаду, з боків, навіть зверху, де був збудований цілих другий поверх. Причому зроблено це було явно людиною, яка погано володіє рубанком і молотком. До прибудов, у свою чергу, притулилися інші прибудови, зроблені в різний час, з різного матеріалу, і все це з'єднувалося в якийсь дерев'яний листковий пиріг. Виглядало, м'яко кажучи, дивно.

У вікні другого поверху горіло світло. Тремтливе, нерівне, як від скельця.

- Ще не пізно повернути назад, друже, - шепотів мені внутрішній голос.

Я обережно обійшов будинок навкруги, не знайшовши нічого, окрім купи сміття, зваленого у дворі. Незважаючи на масштаби споруди, вхід був усього лише один. Я кілька разів глибоко вдихнув. Спробував двері - виявилося не замкнено. Увійшов усередину.

Напівтемний передпокій зустрів мене затхлим повітрям, безліччю коридорчиків і дверей, що розбігалися по всьому будинку. Складно сказати, чи було це все жилим. На вішаку висів одяг, здебільшого спецівки і роба, під лавицею стояли робочі чоботи, на гачках - розвішані якісь тази і каструлі. Обстановка не сильно відрізнялася від обстановки в інших будинках - може, і цей давно занедбаний? Але що тоді за світло нагорі?

- Здрастуйте, - вголос вимовив я і злякався від звуку власного голосу.

Відповіддю слугувала мертва тиша. Тільки в стовпі світла, що пробивалося зі щілини нагорі, танцювали порошинки.

- Кидай цю штуку де-небудь тут і йдемо!

Але я сумнівався. Пройшовся сірою підлогою, яка гидко скрипить. Зсередини будинок здавався ще більш безглуздим і виглядав як лабіринт, зліплений п’яним мінотавром. Вузькі коридорчики, що виходили з передпокою, не викликали довіри, а більшість дверей виявилися зачиненими. Зате були грубо обтесані сходи, що йшли у відкритий отвір, на другий поверх. Туди я і пішов, намагаючись зайвий раз не шуміти.

Приміщення нагорі - складно сказати, на що воно було схоже. На житло божевільного, кабінет детектива або агента Малдера з "Секретних матеріалів", а може, на все потроху. Простора кімната, зроблена ніби під робочий кабінет, усі стіни якої були обклеєні фотографіями, нотатками, газетними вирізками, незрозумілими символами, якимись схемами і кресленнями. До стіни був присунутий масивний стелаж із книгами, біля вікна стояв завалений паперами письмовий стіл. На ньому ж горіло кілька товстих свічок. Я підійшов ближче, не вірячи своїм очам.

У кутку стола був споруджений невеликий дерев'яний вівтар, на якому стояла світлина в тріснутій рамці, оточена півколом свічок. Навіть не світлина, а газетна вирізка, у червоній рамковій облямівці, дуже стара, проте я без зусиль упізнав обличчя зображеного на ній старого. Того самого старого з картини, за яку я свого часу отримав порцію вирваних у когось зубів. Звичайно, тут він не виглядав настільки переконливо, але його пронизливий погляд не могли приглушити навіть старість і сумнівна якість знімка. Жодних підписів та ініціалів не було, але старого поставили на вівтар, як ікону, як когось дуже значного.

Внизу щось голосно впало і покотилося по підлозі. Я застиг на місці, прислухався, але, здається, все було гаразд.

Тоді я поставив скриньку на стіл і почав копирсатися в паперах. Від великої кількості тексту розбігалися очі. Списані чимось зошити, альбомні вирізки, незрозумілі символи, невідомі мови і аркуші, аркуші, аркуші... Здається той, хто тут мешкає, веде дуже жваве листування. Різні люди, різні почерки. Причому це точно не власник абонентської скриньки - на відміну від нього, і у господаря будинку, і у його співрозмовників не було проблем з грамотою. Від думки, що до всього цього може бути причетна не одна людина, а ціла група, якась спільнота, мені стало недобре. Я поверхнево переглядав списані аркуші.

"...шлях виявився відкритий. І якщо ти використаєш цю хитрість, то в місці, де я вказав, знайдеш дорогу до Білої Вежі, але не ходи туди, не дивись на неї, бо..."

"...завжди раді новим обличчям у нашій спільноті, але нехай буде обережний, якщо забажає відвідати це місце. Мало хто витримує випробування вогнем..."

"...поділюся своєю хворобою у зміцненні Духа. Дух сильний, плоть же - немічна. Візьми собі й передай далі..."

Я мотнув головою, намагаючись зібратися з думками. Напевно всьому цьому має бути якесь пояснення, близьке до розумного, але це потім. Було б добре забрати частину аркушів із собою. Увагу привернули і предмети, що лежали на столі: акуратне кругле дзеркальце, гребінець. Чи може бути, що власником усього цього є жінка?

Тим часом, старий будинок лякав незрозумілими звуками. Ось десь скрипнули двері, але це, напевно, лише протяг тягне по підлозі. Я продовжував перебирати аркуші, поки не відчув, як ноги приросли до підлоги. Обманювати себе більше не виходило - в якийсь момент я чітко усвідомив, що там, унизу хтось ходить. До мене виразно долинали звуки якихось судомних кроків. Несхожих на ходу і занадто гучних для тварини. Вони виникли незрозуміло звідки, потім стали ближчими і зараз лунали в передпокої, просто піді мною.

Я миттю втратив інтерес до оточення і закусив губу, щоб випадково не вдихнути занадто голосно. Щось унизу незграбно човгало підлогою, перевертаючи предмети, а я сподівався, що це всього лише лисиця, яка прослизнула через прочинені двері. Я майже переконав себе в цьому, але все на свої місця розставив голос, скрипучий, якийсь старечий, але позбавлений статевих ознак - незрозуміло, чоловічий чи жіночий:

- Усе гаразд, голу-у-убонько. Я просто заблукала і шукаю свою кімнату.

Мабуть, у ту мить я на своїй шкурі відчув, що означає - заціпеніти від страху. Тіло налилося свинцем, і я не міг повернути навіть голову, заклякнувши, немов статуя посеред кабінету.

- Голубонько, чи не хочете чаю?

Я слухав, як щось внизу копирсалося, блукало туди й сюди, не бажаючи залишати коридор і тим самим звільнити рятівний вихід. Іноді воно зупинялося і замовкало. Щось шукало? Принюхувалося? Прислухалося? Я не бажав цього знати. За звуками і характером його переміщення у мене виникла нехороша думка-здогад, яка, я сподівався, була невірною. Що там внизу людина, яка повзає коридором на карачках. Воно небезпечно підійшло до сходів, що ведуть на другий поверх. Знову затихло. Почулися звуки, схожі на здавлені ридання.

- Голу-у-у-убонько! Моє м'ясо хоче з кісток... моє м'ясо хоче з кісток. Голубонько!

Я почав шалено озиратися на всі боки, шукаючи який-небудь вихід. Двері праворуч, двері ліворуч, якийсь сраний люк нагорі, вікно, зачинене на сраний засув. Усі ці старі дерев’яшки, іржаві петлі - я знав, вони зрадницьки скрипнуть, варто мені спробувати, і якщо за ними нічого немає... Вихід один, і він там, унизу.

- Моє м'ясо хоче з кісток, голубонько. Будь ласка! З'їж мене, голубонько! З'їж мене...

Моя уява почала малювати сцени - одна гірша за іншу. Я добре чув, як воно ступило на першу дошку - сходів, якими я сюди піднімався. У мене підкосилися коліна. Ридання знизу змінилися утробним незадоволеним бурчанням. Я чув, як дошки скрипіли і прогиналися під тим, що дряпалося нагору, і знав, що ось-ось воно з’явиться зі шпарини, заскочивши мене в цій кімнаті, звідки нікуди подітися.

- Тільки без паніки! Краще сховайся! Воно піде, якщо поводитимешся тихо. Не здумай кричати. Будь ласка, тільки не закричи. Головне, не подавай вигляду. Мовчи. Мовчи. Мовчи!

І я закричав. Вирвав усе повітря з легень, перетворивши його на дикий пронизливий крик. Рвонувся в найближчі двері і заверещав ще сильніше, коли на мене впав вішак для одягу. Я вибіг, здається, у глухий коридор без дверей, з єдиним віконцем на іншому кінці. - ГОЛУБОНЬКА! З'їж мене! З'їж мене! З'ЇЖ МЕНЕ! З'ЇЖ МЕНЕ!

За спиною лунав шалений тупіт коротких кінцівок, але обертатися я навіть не думав.

З усіх сил я кинувся вперед, маючи абсолютну впевненість - якщо зараз послизнуся або впаду, то просто помру від страху. Вікно попереду. Маленьке, але мені має вистачити. Хвала богам - ніякого сраного пластику! Звичайне віконце в прогнилій дерев'яній рамі! З розбігу я висадив його і полетів униз.

- Який же ти, сука, тупий довбойоб.

Напевно, у чомусь я все ж таки везучий. Стрибнувши з другого поверху, я зумів не настромитися на гілку, не переламати ноги й не розшматувати вени об бите скло. Тільки в руці щось бридко й невимовно боляче хруснуло, але мене це хвилювало в останню чергу. Не відчуваючи нічого, крім моторошного страху, я одразу ж підхопився на ноги і побіг у ліс. Не пам'ятаю, скільки я блукав заростями і як вийшов на трасу. Весь брудний, скуйовджений, виваляний у землі, з величезним синцем на обличчі і з переломом руки. Перша усвідомлена думка була вельми дурною: в автобус у такому вигляді, напевно, не пустять.

∗ ∗ ∗

Настав період походів по лікарях, накладення гіпсу і моєї тривалої "реабілітації", як фізичної, так і моральної, протягом якої світлина в колі свічок ніяк не виходила з голови. Якщо це газетна вирізка, найімовірніше, на ній має бути зображено когось відомого, проте людину такої колоритної зовнішності я б запам'ятав. У пам'яті вперто не хотіло нічого ворушитися.

Як це часто буває, відповідь прийшла несподівано і якось сама собою. У якийсь із днів мене осяяло, що за характером і обрамленням знімок чимось схожий на оголошення про пошук зниклих людей. Усі ми зустрічали їх на стовпах і автобусних зупинках. Вони впадають в око червоною рамкою і великим фото в анфас. Я почав шукати в Інтернеті, і здригнувся, коли на екран виплило знайоме обличчя з важким пильним поглядом.

"Афанасьєв Петро Прохорович, 1956 року народження, пішов з дому і до теперішнього часу не повернувся... очі сірі... був одягнений... якщо Ви маєте інформацію... будь ласка, зателефонуйте..."

Оголошення було старим, і я зміг відшукати його на одному єдиному сайті, присвяченому пошуку зниклих людей. Без особливих надій я набрав зазначений номер, і був здивований коли на тому кінці взяли слухавку.

- Алло, - пролунав із динаміка доволі приємний чоловічий баритон.

Я, звісно, був повністю не готовий до розмови, а коли співрозмовник зрозумів, що в мене більше запитань, ніж відповідей, то просто поклав слухавку. На щастя, Інтернет творить дива.

- Молодий чоловіче, я й гадки не маю, що пов'язує Вас і Петра Прохоровича, але, відчуваю, що так просто Ви від мене не відчепитеся, чи не так? Переді мною був високий, інтелігентного вигляду чоловік, років шістдесяти, в окулярах і з акуратною цапиною борідкою, якого я підстеріг біля входу в обласну наукову бібліотеку. Я стояв перед ним повний безглуздої рішучості, а він оцінював мене суворим пильним поглядом. Нарешті, чоловік зробив жест рукою, запрошуючи йти за ним. Ми увійшли в будівлю, і він привів мене до дверей із золотистою табличкою, на яку мене і вивів пошуковик: "Заступник директора Кузнєцов М.А.".

У великому кабінеті, обставленому досить небідно, Микола Олександрович трохи пом'якшав, підсунув мені стілець, сам сів навпроти і навіть запропонував чай або каву, від яких я, втім, чемно відмовився. Він сам почав розмову:

- Чи не з картинами пов'язаний цей Ваш інтерес? - запитав він, і, побачивши, як я змінився в обличчі, щільно стиснув губи.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, поки я не наважився порушити тишу.

- Можна сказати і... з картинами. Але головне, цей Петро Прохорович... Ви можете розповісти, хто він? Ким він узагалі був?

- Він був моїм другом, - коротко відповів Микола Олександрович, витримавши паузу, - насамперед. Не знаю, чи чули Ви про таку газету, її начебто й зараз випускають, із назвою "Зодіак"? Так от, це ми з Петром Прохоровичем її заснували.

Мої брови, напевно, поповзли вгору. Побачивши це, Микола Олександрович зніяковіло посміхнувся.

- Розумію, який це має вигляд. Але не судіть суворо - час був такий. Люди з'їжджали з глузду від подібних речей, та й ми займалися цим не тільки заради користі, як Ви, напевно, думаєте. До речі, якось купив номер, перегорнув і не знав, куди від сорому очі подіти. У нас же по-іншому все було. Ми по крихтах збирали і друкували живі історії, місцеві легенди, фольклор - у фольклорі Петро великий фахівець був. Адже він історик, з науковим ступенем, між іншим. Ну і традиційні ворожіння-гороскопи - куди ж без них.

Микола Олександрович видавив сумну посмішку, а я уважно слухав, уловлюючи кожне слово.

- Я не дуже цим пишаюся. Але такі часи були, молодий чоловіче, і Вам, на щастя, не довелося їх застати. Коли потреба змушувала вчених бігати за лісовиками і домовиками. Відтоді, як бачите, я дещо змінив профіль діяльності, - він розвів руками, показуючи свій кабінет. - А Петро був хорошою людиною, дуже розумною, але примхливою, до того ж під кінець почав відноситися до всього надто серйозно.

- Занадто серйозно, це що означає? - я нагострив вуха.

- Перестав відокремлювати роботу від іншого. Насамперед це була робота. Але він захопився. Почав марити про експедиції то в Тибет, то до бабусь у село. Я б і не проти, якби це не заважало справам, але він міг зникнути без попередження на тиждень-два-місяць, а потім з'явитися, ніби нічого і не сталось. Загалом, вести з ним справи стало важко. Непорозуміння виникали дедалі частіше.

- Розумію. Вибачте, що втручаюсь не в свої справи, але що сталося потім?

- А потім він зник надовго. Не було його, напевно, місяці три - точно не пригадаю. Людиною він був самотньою, а я хоч і звик, але сам почав усерйоз турбуватися. Хотів уже заявляти, куди слід, коли він з'явився у властивій йому зазвичай манері. Ввалився до мене в дім рано вранці, весь брудний, зарослий, у порваному брудному одязі... З абсолютно божевільним поглядом. Так, після того випадку, погляд у нього якось змінився.

- І що ж?

- Та що? Почав говорити якісь нісенітниці. Сказав, що ми займаємося дурницями. Що все потрібно змінювати. Що він знайшов або хтось йому дав - цей момент я точно не зрозумів, щось "унікальне" і "прекрасне".

- Це він про картини в мозаїці?

- Так, про них. Наполягав, щоб ми друкували цю мазню. Природно, я відмовився. Відтоді дружба наша потихеньку почала холонути, газету я продав, а Петро почав спілкуватися з якимись особистостями, яких пристойна людина і на поріг не пустила б. Ну а потім він зник назовсім. Як я уже казав, людиною він був самотньою, от я й заявив про зникнення - для заспокоєння власної совісті, так би мовити. Його не знайшли, а Ваш дзвінок - перший за багато років, якщо чесно.

Він замовк, і в кабінеті повисла тиша. Здавалося, Микола Олександрович думками поринув кудись у минуле, а я сидів і намагався переварити те, що почув.

- Із цими картинками все-таки цікава річ, - продовжив він, знявши окуляри і взявшись протирати їх біло-синьою смугастою хустинкою. - Петро не раз поривався мені їх, вибачте, впхнути. Вони всі були зроблені у вигляді пазла-головоломки, як пам'ятаю, - я ще подумав: ну що за дурість така?

- І ви їх збирали, ці пазли? І що там було?

- Сюрреалістична маячня - тільки й усього. Хоча можу розповісти історію, яка мене, чесно кажучи, налякала. Не пам'ятаю ні сюжету, ні зображення тієї картини, але начебто це була галявина з людьми, які займалися на ній чимось дивним. Але це не важливо. На тій самій галявині росло дерево, і на дереві було вирізане людське обличчя. Деталь у тому, що це обличчя було... як же це правильно називається... переливною картинкою. Коли дивишся на нього з одного кута - обличчя посміхається, дивишся з іншого - обличчя хмурить брови, повернеш ще трохи - воно вже висміюється, косячись на тебе злим нехорошим поглядом. Кумедно, та й зроблено, мушу сказати, досить майстерно, але суть не в цьому. Волею випадку я опинився в іншому місці, навіть в іншій країні і, можете собі уявити, знайшов у парку галявину з точно таким самим деревом. Тобто, я, звісно, не можу стверджувати, що це була та сама галявина і те саме дерево, але схожість була разюча, а головне, обличчя на дереві мало той самий ефект. Коли я дивився на нього з різних кутів - обличчя змінювалося. Якщо з картинкою все було зрозуміло, то пояснити цей фокус я, чесно кажучи, не можу досі, якщо тільки не пояснювати це геніальністю різьбяра. Пам'ятаю, я того дня кудись поспішав, але забув про все і, наче загіпнотизований, ходив галявиною аж до самого вечора, роздивляючись дерево то з одного боку, то з іншого. А воно то сміялося мені, то злісно скалило зуби. У мене тоді виникло дуже дивне відчуття, чимось схоже на дежавю - ніби передчуття чи осяяння. Я відчув, що маю з цим місцем якийсь важко вловимий зв'язок. Що я за нього навіть відповідальний. Що ні дерева, ні галявини, ні навіть самої сцени, зображеної на картині, і не було б, доки я не зібрав це все по шматочках.

Від цього слова "шматочками", вимовленого не навмисне і цілком природно, мене пересмикнуло, а по спині пробіг холодок.

- Ви хочете сказати, що ці картини...

- Я хочу сказати, що в цих картинах немає нічого хорошого, молодий чоловіче, - несподівано різко перебив мене Микола Олександрович. - Я й гадки не маю, де свого часу побував Петро і звідки він їх притягнув, і вже тим паче не бажаю знати, як із цим усім пов'язані Ви. Однак якщо Ви прийшли сюди добровільно і можете ставити осмислені запитання - думаю, людина Ви ще не пропаща. Зі своєї минулої, так би мовити, професійної діяльності я з'ясував одну мудру річ - Нечистий не увійде у будинок, доки ти сам його не запросиш. Якщо Ви розумієте, про що я. Я ж дуже сподіваюся, що Ви не збирали головоломки, чи не так?

∗ ∗ ∗

Листів на адресу я більше не надсилав. Тому відчув суміш страху і здивування, коли на моє ім'я знову надійшла посилка. У ній виявилася все та ж коробка з мозаїкою. Я б ніколи не почав її збирати - чесне слово, якби не записка, що виявилася найбільш осмисленою за весь час. Спокуса була занадто великою.

На тій картині була зображена людина, що лежить на лікарняному ліжку. Він або спав, або перебував у безпам'ятстві, а перед ним сидів незнайомець. Точніше не незнайомець, а той чоловік у костюмі, із замотаним ганчіркою обличчям, якого я бачив на пазлі зі стежкою. Він розкладав на грудях у лежачого знайому мені настільну гру з ромбами і трикутниками. І хоч "перемотаного" я бачив уже вдруге, у мене не було припущень, хто це. Жодних відмінних рис, навіть прорізів для очей у масці. А ось риси обличчя другого здалися мені трохи знайомими.

"НГРОДА ЗА РОБОТУ - У НАС ВСЕ ЧЕСНО" - так свідчила вкладена записка.

Через місяць дядька Ігоря поклали в лікарню. Кажуть, що під кінець анальгетики не рятували, і стан його був не надто заздрісним. Мені почали телефонувати лікарі, умовляючи терміново піти здати аналізи. Навіть столичні професори приїжджали. "Якийсь новий вид раку", - так говорили вони. Я відмахувався, знаючи, що ні чорта вони не розуміють. На похорон родича я не прийшов. Після його смерті бабусина квартира дісталася єдиному спадкоємцю - мені.

Життя владналося і потекло потроху, і, незважаючи на те, що підсвідомо я чекав якихось глобальних подій, їх так і не сталося. Хіба що інколи, зовсім незнайомі люди роблять вигляд, ніби дуже добре мене знають. На вулиці або в підземному переході хтось може помахати мені рукою або кинути багатозначний погляд, хоча я й гадки не маю, хто це. Не знаю, як на це реагувати. Намагаюся не звертати уваги.

"ЗБИРИ ШМАТОЧКИ" в газеті оголошень я більше не зустрічав. Пробував пошукати їх у суміжних виданнях, нишпорив в Інтернеті, але - нічого, зовсім нічого. Можливо, я вже зробив усе, що було потрібно, а можливо, цим зараз займається хтось інший. Є ще відчуття якоїсь незавершеності, недосказаності, невимовної туги за чимось. Абсурдно звучить, але часом я сумую за самотніми вечорами, коли збирав картини, хоча нічого затишного в них ніколи не було; прокручую в пам'яті побачені зображення. Мабуть, Микола Олександрович мав рацію - якщо воно доторкнулося до тебе, то ти тепер із цим пов'язаний. Напевно тому я все частіше повертаюся до думок про село "Сохатівка". Єдине відоме мені місце, яке пов'язує мене з цією історією, і куди я знаю дорогу. Хоча, ще деякий час тому, ні за які пряники туди б не повернувся. Дивне, нав'язливе бажання, яке лякає, і часом я думаю: чи не виклав я випадково зі "шматочків" свою власну долю? Поки що страх переважує, і я не готовий повертатися.

Може, якось потім?


Російськомовна версія цієї історії


Никто ещё не голосовал

 Включите JavaScript, чтобы проголосовать