Історія:Бідолашка Дженні

Дорога в місто проходила через болото. Копита у коней лунали не звичним дзвінким стукотом, а хлюпаючим та чвакаючим звуком, і слугам час від часу доводилось зупиняти карету, щоб витягувати занурені у багнюку колеса.

Саме у ці тривалі перерви Софії і згадувалися всі жахи, котрі стара гувернантка Мері розповідала їй на ніч – про блукаючі вогники, про водяних тварюк, котрі ховаються у каламутній воді, про старі кістки, що лежать серед замуленого коріння.

Наймоторошнішою із усіх цих історій, звісно, була про будолашку Дженні – привида нещасної дівчини, що втопилася в болоті. Мері стверджувала, що в трясовину вона вступила по своїй волі, сумуючи через нерозділене кохання, в той час як кухарки наперебій шепотілись, що це була брехня, і Дженні загинула від рук чоловіка, що заманив її подалі у ліс. Правда чи брехня, але історія так чи інакше завжди закінчувалась однаково – привид блукав по місцевих болотах по цей день, відмовляючись піти на покій, і все, що йому було потрібно – так це живі душі красивих молодих дівчат. Після таких пристрастей Софі, як правило, не спала пів ночі і дрижала від найменшого шороху, натягнувши ковдру до самого носа. Іншими словами, історії служниць зробили свою справу, і допитлива дочка герцога з дитинства не відвідувала болото, що лежало на півночі від маєтку.

Зараз же, коли Софія виросла в юну чотирнадцятирічну леді, вона прекрасно розуміла, що все це лише вигадки, і тим не менше, як тільки вона опинялась вночі на болоті, як всі страшні казки миттю ожили. Вітер завивав то вовками, невідомими болотними тварюками, гілки шкребли стінки карети, просячись всередину, наче зголоднілий водяний, місяць кидав моторошні відблиски в шілини між зачиненими вікнами – наче ті самі блукаючі вогники наздогнали нещасливих мандрівників, вимушених подорожувати пізньої ночі через мертві землі.

Моторошно було і без уявних жахів – Софія вперше покидала батьківський дім, де все було знайоме і рідне, вирушаючи і невідомість великого міста, де останні шість років служив її батько. Як тільки до воріт Брансберга дійшли чутки, що наближаються буремні часи, і заколоти уже на повну панують на околицях, батько наважився перевезти улюблену дочку в столицю. До цієї пори він без кінця стверджував, що це місце згубне, і юній леді там немає що робити, та обставини змусили герцога поступитися принципам. До того ж сама Софія до рідного дому сильно охолола – з того часу як її улюблена Мері на старості років зовсім захворіла та залишила тривалу службу в маєтку, повернувшись на ферму де зростала, доживати свій вік. Призначити нову гувернантку виявилось складною справою, та ще й у такий важкий час, - якщо дівчата не крали, то проводили робочий час невідомо з ким, чи ще гірше – з плином часу виявлялось, що освіти у них зовсім ніколи і не було.

І, тим не менше, знемагаючи від самотності та нудьги, Софі не поспішаючи раділа переїзду. Яким воно буде – велике місто? Чи приймуть її місцеві жителі? Чи не буде вона сумувати за рідною домівкою, не дивлячись на те, що з кожним роком вона все більше ставала непридатною?

Катета смикнулась, і знову застукотіли колеса. Софі зітхнула з полегшенням – і на цей раз вони успішно вибралися з багнюки.

- Жени, жени коней! Далі дорога рівна! – крикнув хтось із вершників.

Це подарувало трохи надії схвильованому серцю дівчини, нехай вона так і не насмілилась визирнути у вікно. Можливо, їм вдасться швидко вирватися із міцної хватки боліт…

На цій думці Софі пощастило задрімати, і якийсь час стогони землі і завивання вітру не тривожили її спокій. Прокинувшись, вона засмучено виявила, що за вікном все ще ніч, і краю болота не видно.

- Потерпи, дорога. Скоро настане світанок, і ми виберемося звідси, от побачиш, - з м’якою посмішкою промовила тітка Аннет. Ось ії відваги було не займати – за всю подорож вона жодного разу не зойкнула, зберігаючи самоконтроль, можливо, для того, щоб Софі менше боялась і брала з неї приклад.

- Невже ми заблукали? – раптом промовила дівчина, боючись, що її побоювання здійсняться.

- Ні-ні, - леді впевнено похитала головою. – Звідки тобі знати, які розміри мають ці болота, якщо ти тут ніколи не була, моя дівчинка? Шлях займає день, а може і два, але коні з стайні швидкі та витривалі, а вершники добре знають місцевість – ми перетнемо болота за день, повір мені.

Софі кивнула, опускаючи очі, - лише б не показати свого сумніву.

- А боятися нічого, - тітка Аннет граційно змахнула рукою, ніби, дійсно, нічого не боялась. – Вовків в околицях вже давно винищили. Це собаки виють в селі, і нічого моторошного в цьому тим більше немає.

- Випало ж нам вирушити в подорож в ніч, коли місяць у повні, - пробурмотіла Софі, перебираючи пальцями мереживо на сукні.

- Дурниці, Софі, коли місяць у повні у цьому немає нічого страшного. Він створений для того тільки, щоб ним милувались, а не вигадували порожні забобони. Ти краще мені скажи, як поживає мій улюблений син, мій дорогий Генрі? – очі у тітки Аннет блиснули.

Софі різко підняла голову, наче прокинулась від сну.

Тітка ж померла при пологах, п’ять років тому…

Уважно Софі вдивлялась в її обличчя, і всі слова пересохли в її горлі. Її красиві риси, бліді та витончені при житті, раптом перетворились у жовту кістку з шматками шкіри і впалим переніссям…

- Чи гарна у нього няня? Як часто він посміхається? Як часто згадує про мене? – все тим же милим голосом продовжувала тітка Аннет, ніби не розуміючи, що виглядає як покійниця, викопана із свіжої могили. Софі застигла з побілілим обличчям, і тільки тоді тітка все зрозуміла.

- Як живе мій Генрі! – заверещала вона страшенним голосом. – Генрі!

І раптом стала меншою та тендітнішою, руки її вкрилися подряпинами та синцями, як у селянки, а розкішна сукня змінилася старими ганчірками, котрі висіли на худому скелеті. І обличчя – обличчя її теж змінилось – повне та рум’яне. Сього лише на мить – і знову ці пусті очниці та гнилі зуби.

І тоді Софі зрозуміла, що все це обман.

Привид потягнув до неї руки, і вона голосно закричала. Але ніхто не відгукнувся, крім зляканих коней, що пронизливо заіржали та понесли ще сильніше. В цю ж мить Софі зрозуміла, що більше ніхто не тримає віжки, і від того карета підстрибує на кожному камінці.

Вона залишилась зовсім одна.

Софі кинулась до дверей, але льодяні руки уже зімкнулись на її шиї.

Чорні дірки замість очей промайнули в відблиску лампи.

І настала темрява.

Бідолашка Дженні все-таки спіймала її.

Текущий рейтинг: 2/100 (На основе 2 мнений)

 Включите JavaScript, чтобы проголосовать