(в том числе анонимно криптовалютой) -- адм. toriningen
Історія:Що за фігня зі мною трапилася?
Одразу скажу, я не цікавлюся всілякою паранормальною хрінню. Магія, вуду, шмуду - фігня це все. Моторошні історії з життя та міські легенди, які розповідали мені друзі, завжди закінчувалися так: "Мені здалося" або "Це був просто якийсь довбаний безхатько" тощо.
Але логічно пояснити те, що зі мною сталося, я не можу, скажу тільки, що це був просто неприродний моторошний пиздець, від якого холоне в душі. Це було всього кілька годин тому. Я вирішив розвіятися після роботи (я механік) і влаштувати пішохідну прогулянку в парку по дорозі додому. Дружина раніше дуже любила там гуляти, ось і я вирішив спробувати. Коли я кажу парк, я маю на увазі не підстрижений міський газончик із насадженими в ряди деревами. Там є проїзд через пагорб із чудовим краєвидом, до озера, в якому можна порибалити на човні. Усе інше - миль десять пішохідних стежок, що ведуть до ніким незайманого лісу, що розкинувся на добру тисячу акрів, із хащами, буреломами і раптовими урвищами.
Була ціла купа ідіотів, які заблукали, пропали або навіть померли там, бо вирішили, що вони круті і їм усе по коліно. Дружина не раз розповідала мені, як їй доводилося повертатися власними слідами, бо куди йти далі, вона не розуміла. Та я й сам туди заходив, коли навчався в коледжі, але перестав, бо мені набридло панікувати щоразу, коли примудрявся заблукати.
Загалом, що за місце, ви вже мали зрозуміти.
Під'їхавши і припаркувавшись, я вирішив вибрати відносно коротку дорогу (круговий шлях на 2 милі), бо вже давно тут не був, спорядження із собою не мав, та й узагалі незабаром почне темніти. Я був упевнений, що не заблукаю, але вирішив сфотографувати мапу на вході, просто про всяк випадок (господи спасибі що я це зробив).
Спочатку я анітрохи не хвилювався, погода була чудова, шлях легкий, і я нарешті похвалюся дружині, що сходив у її улюблене місце. Десь через чверть милі почалися дивацтва. Нічого особливо такого крипового, просто це мерзенне відчуття дискомфорту, немов мозок відстукує по черепу "Гей, недоумок, тут небезпечно, повертай!". Я списав усе на стрес після роботи, зрештою чого тут бояться? Ще світло, краєвиди розкішні, поспішати нікуди, але все одно трохи пришвидшив крок.
Рівно на півдорозі, якраз у місці, де мапа показувала поворот назад, відчуття стало нестерпним. Я просто почав задихатися в нападі паніки, і не треба сміятись, що дорослий чоловік злякався прогулянки лісом - я реально був у паніці, і не міг зрозуміти, чому. У голову прийшла здорова думка, що мені просто потрібно присісти перепочити, і відразу стане легше. Хрін там.
Хвилин за п'ять читання історій з реддіта на телефоні до мене, нарешті, дійшло. Стало дуже, дуже тихо, я чув своє дихання, пульс, але більше нічого. Знаєте вислів "мертва тиша"? Так от тиша була саме мертвою. Ні птахів, ні вітру, ні шуму листя, тут було просто до болю тихо, і це зводило мене з розуму. У такій ситуації я вчинив так, як і повинен будь-який нормальний чоловік: я зателефонував дружині і запитав, що мені робити. Сподіваючись на те, що розмова мене заспокоїть, я навіть увімкнув гучний зв'язок, просто щоб розігнати цю кляту тишу.
- Девіде, що сталося? - Я дуже рідко телефонував, вважаючи за краще говорити віч-на-віч, тож вона одразу зрозуміла, що щось не так. - Не хвилюйся, все гаразд. Просто хотів сказати, що запізнюся трохи, я тут у парк вирішив сходити. Ти не знаєш, що це означає, коли в лісі раптово стає тихо?
- Як далеко ти на стежці? - Вона так різко перебила мене, так що я ледь не підстрибнув.
- Милі на дві зайшов, а що? - Я намагався не видати тремтіння в голосі, пауза в розмові налякала мене ще більше.
- ...Ти тільки не панікуй. Я знаю, що тварини замовкають, коли поруч велика небезпека, може це ведмідь або пума. Візьми гостру міцну палицю, камінь, що завгодно, чим зможеш відбитися, і швидше йди звідти, але не біжи. Якщо це справді пума, то вона напевно вже переслідує тебе якийсь час і нападе, якщо виявиш слабкість. Головне, не сходь зі стежки, я під'їду до входу і зустріну тебе там.
Вона повісила слухавку, а мене вже ледь тримали ноги. Замість того, щоб бігти з переляку, світ за очі, я вирішив дослухатися до її поради. Зламавши кінець у гілки та міцно стиснувши її в руках, я рушив далі стежкою. Від в'їзду в парк до будинку було хвилин 15 на машині, тож вона скоро буде тут. Чи заспокоїло це мене? Та ніхріна.
Наступні півгодини я щосили намагався не зірватися на біг, і тому повз як черепаха, постійно озираючись і намагаючись розрізнити хоч щось у цій клятій тиші. Мене страшенно нудило від страху, але ще більше я боявся, що варто мені зупинитися, як на мене з кущів кинеться невідомий звір. Параноя гнала мене вперед, і я зупинявся тільки щоб прислухатися, чи не йде хтось за мною.
Якийсь час нічого не було, ні співу птахів, ні шарудіння листя, тільки моє серце, що калатало. Але коли стежка пішла через трохи щільніший ліс, я нарешті став розрізняти кроки. Мої власні кроки, що повторювалися, немов відлуння.
Їх було ледь чутно, я б і не помітив, якби не був насторожі, але зараз вони здавалися мені оглушливими. Я спочатку подумав, що вже довів себе до ручки, але кроки були занадто виразні. Я став рухатися смикаючись, то різко прискорюючи крок, то майже зупиняючись, але відлуння продовжувало слідувати за мною по п'ятах з ідеальною точністю.
Вони зводили мене з розуму, здавалися такими нереальними, логіка стверджувала, що там нічого немає, а інтуїція волала бігти щодуху. Остання перевірка, - вирішив я, зробивши кілька звичайних кроків, і заніс ногу перед сухим листям, що лежало на дорозі, зупинивши її за мить до того, як наступити на нього. Хрускіт.
Ще ніколи в житті я не був таким наляканим. Я навіть не міг дихати, бо звук додаткових кроків відлунював у моєму мозку, і я у глибині душі знав, чорт забирай, хоча ніколи не був пов'язаний з таким лайном, - що, що б це не було позаду мене, воно не було природним.
Зараз я розумію, що не міг затримати дихання довше, ніж на пару секунд, але тоді мені здавалося, що я завмер на цілу вічність. Ледве відійшовши від шоку, я знову покрокував стежкою, тепер ще швидше. Відлуння зникло, але так стало тільки гірше. Залишалося всього чверть милі, і я був упевнений, що не зупинюся, поки не вийду з цього клятого лісу.
У мене немов гора з плечей впала, коли я почув голос дружини, що кличе мене на ім'я. Мені було так само страшно, але принаймні я був цілий, і дедалі ближче підходив до виходу і рушниці, яку дружина завжди брала з собою (тепер я знаю чому). Я вже було подумав, що на цьому все і закінчиться, і це стане просто черговою страшною історією, яку я зможу розповісти друзям. Але я все одно не міг розслабиться, це мене і врятувало.
Вона знову покликала мене, не сповільнюючи крок, я у відповідь крикнув щось на кшталт "Я тут! Я йду!", але щось було не так. Якщо б я перестав щосили прислухатися, не помітив би, що її голос не став голоснішим. Вона продовжувала кликати мене знову і знову, але з абсолютно ідентичною інтонацією, немов запис на диктофоні. І тут я згадав, що вона відмовлялася ходити до лісу вже понад рік. Після того, як вона востаннє заблукала тут, у неї сталася така істерика, що вона не говорила кілька днів, а потім відмовлялася пояснювати, що її так налякало. Вона не увійшла б до лісу, навіть із рушницею, але хто, чорт забирай, ще міг мене кликати?
Я отримав свою відповідь, коли голос пролунав знову. Тільки ім'я, з тією ж гучністю, з тією ж інтонацією, але не попереду, а зліва. І набагато ближче.
- Люба, це ти? Відповідай, так чи ні. - Не знаю, чому я запитав саме це, але ці слова врятували мою нещасну дупу.
На мить усе затихло, навіть моє власне серце, здавалося, перестало битися. Господи Ісусе, мене ледь не схопив інфаркт, коли ця хрінь почала верещати. Жіночий крик був сповнений болю, наче когось рвали на шматки живцем, але він не затихав, не переривався на зітхання чи схлипи. Він ішов, і йшов, і неможливо було навіть зрозуміти, як далеко його джерело.
У паніці я кинувся бігти, не розбираючи дороги. Єдиною думкою було забратися від цієї тварюки якнайдалі, і я надто пізно помітив, що витоптана стежка під моїми ногами змінилася на опале листя, яке хрумтіло під ногами. Але не можна було зупинятися або повертати, тому що ця тварюка продовжувала верещати, і я навіть не міг зрозуміти, наздоганяє вона мене чи ні.
Минуло не більше п'яти хвилин, перш ніж я остаточно вибився з сил. Сльози заважали бачити, легені горіли вогнем, і я відчував, що ось-ось упаду від знемоги. У розпачі я почав обмірковувати всі можливі варіанти. Я заблукав посеред гігантського лісу, пошук стежки, що веде назовні, займе кілька годин. Відбиватися не варіант, навіть якби я не загубив палицю, поки біг, мені не захистити свою худу дупу навіть від зграї дворових собак, не те що від цієї хріні. Залишалося тільки сховатися.
Зараз я розумію, якою тупою була ця ідея, і що вона спрацювала на чистому везінні, але тоді краще в голову нічого не прийшло. На щастя, найближче урвище нещодавно обвалилося, і під ним лежала купа каміння. Я втиснувся в щілину між двома особливо великими кругляками, і завмер, не дихаючи, намагаючись якомога більше побачити зі свого укриття.
Крики так і не припинилися, зате повернулися кроки. Я ледь не сіпнувся, видаючи себе, від м'якого, ледь помітного хижого хрускоту просто в мене за спиною, впритул до каменя, яким я був прикритий. Ця хрінь стояла на відстані витягнутої руки, але я досі не міг зрозуміти, звідки лунали крики, і як далеко їхнє джерело, доки вони раптом раптово не обірвалися.
Довго, дуже довго я слухав, як воно ходить навколо, вишукуючи й рознюхуючи, поки кроки, нарешті, не почали віддалятися. Я чекав не менше години, перш ніж вибратися назовні, і ще години дві пішло в мене на те, щоб знайти стежку в темряві. Уже була ніч, коли я, нарешті, добрів до сторожки і постукав у двері, блідий, наче привид, і наляканий до усрачки.
На щастя, рейнджерка вже отримала дзвінок про зниклу людину від дружини, і чекала мене всередині. Я попросився в туалет, упав перед унітазом і почав блювати, як ніколи в житті. Всю поїздку в її джипі я відчував, як щось проводжає мене поглядом, немов кіт голуба, що злетів на дроти. Дружина вже майже п'ять годин чекала на парковці, і кинулася до мене вся в сльозах, щойно побачила. Поліцейські переконалися, що, незважаючи на свій стан, я був цілий, і відпустили додому. Ми зупинилися на заправці, щоб наповнити бак бензином і заспокоїтися.
- Я й справді подумала, що на тебе напала пума чи ще щось. - Нарешті перервала вона довге мовчання.
- Це була не пума. - Усе що я зміг із себе видавити.
На все життя запам'ятаю цю паузу, її розуміючий погляд і наймоторошнішу, найбільш їбануту відповідь з усіх можливих:
- Я знаю.
Ми вже годину як удома, більше не намагалися говорити. У мене досі гілки і бруд у волоссі, але я боюся залишитися один у кімнаті.
Що за фігня щойно трапилася?
Никто ещё не голосовал
